Запахло згаром необразливих дурниць… (читання на вікенд)

Аби якось урізноманітнити власне нічне життя, я іноді просинаюся. В таких випадках одна єдина думка б'ється в голові  об порожній череп. Думка про те, що всі наші біди відбуваються від неможливості бути одинокими. Навіть в середині самих себе, навіть вночі чернівчани  не бувають на самоті. Нас ніби двоє: в кожному одночасно спить геній і пильнує ідіот. Ситуацію здвоєності ускладнює ще й те, що чернівецькі люди вкрай обережні. Вони ніколи не образять навіть муху. А як хтось зробить із неї слона? Тому переважна більшість чернівчан зазвичай ведуть вдень подвійне життя, щоб хоча б одне вдалося.

 Проте всього цього ніколи не хочеться робити восени.

А вона завжди приходить несподівано, у це місто вічного бабиного літа. Занадто холодна зима чи середземноморська спека  - речі чужинські, неприродні для міста, віками оповитого теплими, ласкавими й ніжними дощами, та легкими, невагомими туманами, які поруч із міськими легендами цілком природно живуть в середині невеличкого міста, покликання й кредо якого – доброта.

А може осінь і не приходить зовсім, вона просто решта року десь поблизу, у цецинських лісах чекає  свого зіркового антре. Тоді, саме календарною осінню місто стає таким, яким воно є насправді – гарненьким, чистеньким та прозорим. Як обличчя малюка, який щойно окропив землю необережним чином, як стримана посмішка бабусі, що продає пражений сонях, як бокал прохолодного столового вина за домашнім обідом, як лагідна «бітлівська» GIRL із випадкового міського віконця. Восени небо буцім підіймається іще вище, стає блакитнішим, відкидає грайливі весняно - літні вагання щодо власної недосяжної величі та височини. Небо все одно вище за місто, а місто в ньому просто віддзеркалюється, аби виглядати чепурненько ще й зверху, із неосяжного Всесвіту. Бо місто розуміє, що в нього ніколи не буде другого шансу скласти перше враження…

Осінь.

А, скажімо, літо в Чернівцях – це не тоді, коли тепло. Це тоді, коли є гроші. І коли гроші скінчилися, в місті настає осінь.

Грошей в Чернівцях восени не люблять. Якщо ви припинили любити гроші, то у вас їх немає. Восени містом володіють ті, хто не мають грошей. Тому студенти знову з'являються на вулицях, зупинках різноманітного транспорту й площах Чернівців. Вчителі, ці ломові конячки вітчизняної освіти, слідом за спустошеними депутатами, повернулися із виснажливих відпусток. Причепурилися новими знаннями різнокаліберні викладачі, серед яких вирізняється недосяжна й блискуча молода професура. На обличчях юних деканів, засмаглих в чужих країнах та особливо схильних восени до аскетичного целібату, чіткіше помітні відбитки граничної відповідальності за нову генерацію молоді та подальшу гносеологічну долю різноманітних наук.  Вони видумують восени найбільш куртуазні теми курсових та дипломних робіт й наполегливо вишукують нові форми навчання юнацтва, яке насправді хоче восени лише спокою. Тому що вчитися, вчитися й ще раз вчитися – це три абсолютно несумісні речі.

Парадоксально, але на вулицях стає менше інтелекту й взагалі розуму. Міська юнь п’є восени пиво разом з пляшками. Чути неграмотні наголоси в словах, брутальна лайка (втім, матюк в потрібному місці дозволяє іноді більш адекватно передати почуття, що нахлинуло), неохайність у компоновці речень, відчувається гостра інтелектуальна недостатність.

Проте  міське повітря щільніше наповнилося ароматами інтелектуальної свободи. Геть недоречну восени замріяність, - ніби кричать нам кволі відлуння останнього літнього грому. Літери, які іще не стали словами, збиваються у кучугури та відверто нудьгують. Мозок перетворюється на внутрішнє море, де повільно пливають минулорічні думки. Робочий напій міських інтелектуалів – розчинна кава ЯКОБС, відходить на другий план.  Всі тепер п’ють удавано життєдайний зелений чай. «Шукаю регулярний чай удвох, каву не пропонувати», - так і написано в барвистих глянцевих та не дуже міських газетах безкоштовних й не зовсім оголошень. А міські лікарні більш охочіше надають послуги із духовного відновлення чоловічої потенції, недбало та нестримано загубленої навесні та влітку. Що ж, любов прекрасне, але стомлююче почуття…

Восени в міські родини приходить традиційний достаток. Він в Чернівцях – це коли їжі більше, ніж грошей. Тому слюсар машзаводу Коля П. найбільш відомий на Калічанці тим, що номер його мобільного телефону 80507442312 до останньої цифри співпадає із розміром статків Рината Ахметова.

А у мого давнього друга рудоголового Василя на клаптику города на краю міста, який він гордовито називає «дачею», вродилась божественна кормова картопля. Абсолютно задарма, без будь-яких грошей.

Чернівецькі поети восени пишуть особливі вірші. Вони  нагадують раннього Пушкіна, коли той іще не вмів ні читати, ні писати, ні говорити. Тому такі вірші дзюрчать як вода в унітазі, але нічого не змивають. Коли у поета немає слів, він  виходить на сцену. Коли у музиканта кінчається музика, він починає співати. І лише коли співак починає співати не своїм голосом, його обирають до парламенту. Подейкують, що лише співачка Валерія попала в ліжко через шоу-бізнес….

Іноземці, яких восени більшає, звісно, всього цього не розуміють й не осягнуть ніколи. Іноземці взагалі не уявляють життя без грошей. Двоє кволих англійців, яких вдалося спостерігати на живописному ринку навпроти готелю «Черемош»,  купували помідори. Один з них, чомусь в тірольській шляпі із фазанячим пером й вишитій українській сорочці, що мабуть давало йому право поводитися дещо із свійським викликом, старанно вдавав із себе знавця чернівецьких звичок та умів вимовити декілька слів по-нашому. Він, трішки відсторонивши колегу на задній план, сміливо запитав добре вгодовану тітку  із передмістя про ціну її червонобокого продукту. Та цілком байдуже миттєво відповіла: «Штирі!».  «Хау мач?» - нетерпляче спитав першого інший мешканець країни ліверпулів та керма не з того боку, обережно виглядаючи із-за плеча. «Ейт!» (тобто – вісім), - врочисто відповів «знавець» й обоє весело зачимчикували геть. Іноземні мови гарні, проте сенсу в них в Чернівцях немає…

В місті взагалі багато що втратило сенс.

Приміром, - порядність. Часом вдається, що всі порядні люди пішли з міста разом із радянською владою, а, можливо, й раніше, із бароном Врангелем…

Це ж ми, чернівчани, мовчки стояли всім містом в чергах за дефіцитним пивом у поодиноких продуктових магазинах в часи запеклої горбачовсько-лігачовської боротьби із «зеленим змієм», це ж ми, озираючись, починали свій бізнес на виживання на майбутній Калинці, і, в решті решт, це ж ми вперто шукали сенс життя. Хоча потрібно, виявляється, життя любити міцніше, ніж його сенс. Бо воно летить, як жіноча примха. Можна не встигнути бути порядним…

Час завжди йде назад чи вперед. Різниця лишень в тому, що час назад – це лише спомини. Вони в Чернівцях так само поволі втрачають сенс. В той час, як усе прогресивне людство, посміхаючись прощається із своїм минулим, городяни, плачучи та галасуючи, понуро зустрічають своє майбутнє, не відаючи яким воно буде. Комунізм був гарною казкою. Він збувся. А коли казка збулася, час видумувати нову. Від минулої казки у нас залишився лише патріотизм. Проте народ, у якого немає нічого крім патріотизму, іще не народ, а плем’я. То ж не слід шукати відповіді на питання, чому українці, а відтак і чернівчани, вважають себе патріотами, але продовжують навіть не спускаючи штанів, забруднювати власні під'їзди, а патріотизмом вважають вигуки «Україна» на футбольному матчі…

Нова казка створюється у величезних муках. В країні, де половина населення дивиться «Дом-2», не слід дивуватися із результатів виборів.  З тієї ж причини, коли демократи приходять до влади, вони консервуються, а консерватори, втрачаючи владу, демократизуються, і все починається спочатку. Особливість нашої держави полягає в тому, що їй потрібен не лише національний лідер, але й національний герой, тому першого зазвичай призначають і другим. І тепер вже остаточно зрозуміло, що Т. Шевченко – це наше все, Вєрка Сердючка – це наше всюди, а В. Ющенко – це наше назавжди. Тому держава ніколи не зможе жити як одна велика та щаслива родина, тому що завше знайдуться члени, які будуть красти з дому коштовні речі. Або тікати з неї. А любов до батьківщини дуже легко підсилити шляхом підвищення зарплати у 10-15 разів…

Наша ж батьківщина – це наше місто. Воно не напружує, як велика вітчизняна політика, воно не вимагає великих задумів, бо великі задуми – це як штани на виріст після сорока. Те, що люди з великими задумами називають життям, всього на всього є лише списком справ на сьогодні. Вони жадають поодинці купатися у променях слави. А чернівчани розуміють, що купатися в променях слави найкраще удвох – один купається, а інший стереже речі.

Тому ми завжди удвох. Кожен з нас та місто, умите осінню.

В. Килинич, жовтень 2007