Закарпаття у координатах україноцентризму: нова книга Олександра Гавроша

Знаний письменник і драматург Олександр Гаврош укотре прийшов до читача у вже звиклій іпостасі блискучого публіциста й есеїста, якому ятрять давні  незагоєні рани рідного краю, а внутрішні та зовнішні загрози й погрози Вітчизні сприймає на власному больовому порозі.

Я ж почуваю так: скажу - бо мушу! -

Хоч щось своє, не казане ніким…

Услід за цим сповідальним кредо-імперативом Євгена  Плужника може й автор книги «Закарпаття під прицілом» (Львів, 2018) окреслити власні творчі візії. І тим самим («Скажу – бо мушу!») й собі вербально долучитися до нестихаючої дискусії про мистецтво заради мистецтва та роль мистця у творенні нових смислів і протидії звихреним викликам третього тисячоліття.

На жаль, багато наших побратимів по перу впали в летаргійну сплячку або ж загубились у лабіринтах експериментів й пошуку власної ідентичності через модерн і постмодерн, часто-густо за довершеною формою гублячи зміст. Тільки не Гаврош! Він уже давно не підносить патрони на передову, а прицільно стріляє сам.

Це його війна. І моя. Наша.

Нині не має права мовчати справжній письменник! Найвищий час відкласти в шухляду сопливі віршики й висмоктані з пальця сюжети  і взяти до рук свій разючий меч – віще Слово! Так, як це зробили на межі 80-90-х минулого століття наші духовні провідники - Олесь Гончар, Вячеслав Чорновіл, Петро Скунць, Іван Чендей, Олекса Мишанич, Ростислав Братунь, Роман Федорів,  Богдан Горинь, сотні інших українських інтелектуалів-патріотів, які освітили та освятили своїм полум’яним словом дорогу з мороку небуття до омріяної свободи.

«Немудрий художник, якщо він має тільки очі, або музикант, якщо він має тільки вуха. Художник – це одночасно і політична особа, яка постійно живе потрясіннями, сумними та радісними, на які він кожен раз повинен давати відповідь.  Мистецтво – це зброя для атаки і перемоги». Так міркував собі Пабло Пікассо.

Так міркує і діє Олександр Гаврош. Бо добре знає: висока ціна на кону! Або згинемо як нація, або переможемо свого найлютішого віковічного ворога – фашистську Росію. Третього не дано…

Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

… її пригорнуть …і однімуть  (Л. Костенко).

Надто красиве й ласкаве Закарпаття! Хто тільки не тулився до нього, хто не  прагнув одняти від матері-України цей найзахідніший форпост нашого національного духу – Срібну Землю! Зайдеї на століття облаштовувались у цьому благодатному краї, жорстокою немилосердною рукою встановлювали свої порядки, гнобили місцевий люд, забороняли мову, віру, висміювали традиції, робили з народних героїв злочинців і рабівників. Де вони нині? А закарпатські русини-українці вистояли ТИСЯЧУ років під різними окупаціями, бо усіма фібрами душі тягнулися-линули до української материзни, крізь тортури й знущання невпинно йшли у день нинішній, заперті в мадярський, чеський, румунський і совєтський льохи. Життєдайною пуповиною зв’язані з Галичиною й через неї – з Україною, закарпатці по крихтах і краплинах відновлювали сили і гартували невпокорений дух; відтяті високими горами, несли той же хрест, торували ту ж тернисту дорогу, що й велика Україна.

На Лівобережжі і Правобережжі лютували по черзі польська шляхта й московські опричники, випалювали все національне, нищили мову, церкву, плювали в душу народу, а тут, у сьому згорьованому краї, змінювались, мов у калейдоскопі, режими, що змагалися один з одним у жорстокості до місцевого населення. Валуєвський указ про заборону української мови на материку відгукнувся на Закарпатті смертельними указами угорського міністра Аппонія, якими де-юре запрагли одібрати у верховинців рідну мову. Банди Муравйова під Крутами несамовито шматували наші останні надії на державність, а тут, під Хустом, на Красному полі, озвірілі ґортіївці добивали січовиків – вірних синів Карпатської України... І там, за Дністром та Дніпром, найперш нищили інтелігенцію, духовних провідників нації, і тут, на берегах Ужу й Тиси, кований чобіт гримав у двері вчителя й лікаря, священика й гімназиста. Після розгрому Карпатської України у 1939 році мадяри без суду і слідства замучили і розстріляли тисячі національно свідомих українців Закарпаття, в основному інтелігенцію. Ті, хто втік через гори в СРСР, знайшли “притулок” у концтаборах – десятки тисяч біженців опинились там. Підраховано, що у 1939-1945 роках знищено понад сто тисяч закарпатців – сумний рядок у кривавий мартиролог мільйонних жертв нашого народу.

Земляче рідний Срібної Землі,

прийшла пора бурхлива і жорстока...

Поет Іван Ірлявський жорстокість нової доби відчув на собі – мученицьку смерть стійко прийняв за рідну Україну у Бабиному яру...

Вакуум заповнювався місцевими ренегатами, перекинчиками і наймитами, що творили запопадливі реверанси то в бік Праги, то Будапешта, то Москви. Будитель русинів Олександр Духнович зорить на Карпати, “бо свої то за горами – не чужі”. Русин зі Львова І. Вагилевич у 1837 році пише до русина з Києва М. Максимовича: “Оце ж ми всі – із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і Серету – з братією нашою задніпровою складаємо одне существо... Геть перегороди, бо не їм псувати существо народу!.. а який-то ми народ, южнорусини? Народ непобідимий і повен слави!”.

Під прапором українства консолідувались здорові сили у годину лиху й непевну. Повсюдно однаково небезпечно було називатись русином-українцем. На Закарпатті силоміць прищеплювалась мадярська свідомість через шпіцрутени, змадяризовані школи і церкву. Давким зашморгом накидалась москвофільська опінія через чеські фінанси та антирусинські настрої тодішньої русофільської державної влади.

Мадярськими пенґами та польськими злотими заманювали до політичного місцевого русинства – тільки, боронь Боже, не до України! Не вийшло! От що писав видатний поет Зореслав (він же священик Степан Сабол): “Української свідомості ніхто нам не накидав, ніхто не силував до українства, навпаки, чеська поліція та жандармерія били нас за нього й у в’язниці саджали, а чеська влада заборонювала називатись українцями, а все ж таки ми не здавались, а боролись і перемогли, бо українська свідомість була нам природна, органічна, рідна, вона нуртувала в нашій крові, наростала в 1930-х роках із дитячих сердець початкових школярів, жовтодзьобих пластунчат, із палкої душі підростаючої молоді, з самого єства генія українського народу”.

Ось тут – квінтесенція багатовікових устремлінь закарпатців, вівчарів з Гуцульщини, бокорашів з Бойківщини, рільників з Лемківщини, виноградарів з Мукачівщини...

Срібна Земля й нині на устах усієї України. І далі під прицілом ворожих сил, на перехресті антиукраїнських інтересів, у мінливих координатах світової геополітики.

Українське Закарпаття стало масштабним полігоном, на якому випробовуються нові стратегії гібридної війни й тактики підриву національних основ: це місцевий  сепаратизм в обгортці політичного русинства, експансія московського православ’я, що люто поборює все українське, це і мадярські реваншисти, що марять великою Угорщину у кордонах до 1918 року. Вже визначено покроковий сценарій розхитування в краю політичної стабільності: 1) визнання русинів окремою нацією, 2) референдум про федералізацію, 3) автономія, далі – 4) проголошення незалежної Подкарпатської Русі і 5) «возз’єднання» з Росією (кілька мадярських сіл Москва «подарує» вірному союзнику – Будапешту).

Немало бажаючих виштовхнути Закарпаття з україноцентричних координат на політичний й духовний марґінес, створити на  берегах Ужа, Тиси й Латориці такий собі анклав, «сіру зону» національного безпам’ятства й манкуртства.

Про все це гостро і переконливо пише Олександр Гаврош. Не заграє з ворогом і не бавиться в ліберала, а переконливо, на історичних фактах й сучасних паралелях публіцистично пристрасно та переконливо висвічує тривожні тенденції, прямо вказує на замасковані загрози, зриває фальшиві маски з адептів усього антиукраїнського.

71 есей Олександра Гавроша з книги «Закарпаття під прицілом» - це 71 рядок у героїчний літопис національного виживання Срібної Землі. Сповідь талановитого сина й пересторога мудрого аналітика, який чутливо вловлює загрозливі тренди й закликає нас до пильності. Втратимо Закарпаття – загубимо Україну!

Ця книга матиме непроминальну присутність у нашому національному дискурсі, оскільки увібрала в себе мега-масив розпорошеної й несистематизованої інформації, яку упродовж двадцятьох творчих літ пропустив через гаряче серце патріота й високе сумління письменника і журналіста Олександр Гаврош, цей упевнений у своїй правоті self-made man. Власне так, десятиліттями, а не міх-мах,  й творяться знакові книги, щоб потому століттями інтригувати допитливого читача, історика, краєзнавця.

Такою книгою вже стало «Закарпаття під прицілом».

Олександр МАСЛЯНИК