З цими? Та не дуже й хотілося

Протягом останніх кількох місяців вони старанно і незграбно вдавали, ніби вони нас до неї, до Європи, ведуть. Інша справа – яке лайно вийшло б із цього блага. Слава Богу, що не вийшло нічого.

Улітку 1990 року я написав одну з перших (і, слава Богу, останніх) своїх статтей винятково про політику. Насправді про що б я не писав – завжди виходить про політику, але в дууууже широкому, неукраїнському розумінні.

Політика – наше все. Бути аполітичним для, скажімо, письменника – все одно що бути вкрай заполітизованим. Межі немає, вона стерта цілком і повністю. Якщо ти вмієш висловлюватися так, що тебе справді читають, то це все одно буде політично. У широкому розумінні.

Та стаття була політичною у вузькому розумінні, українському. Тобто про політику по-українському. Всю увагу і злість я присвятив одіозній на той час компартійній більшості у Верховній Раді Української на той час РСР – знаної на той час як "група 239" (за кількістю ворожих Україні та її незалежному майбутньому депутатів).

Їх було 239 і сьогодні їх приблизно стільки ж. У цьому сенсі ми фактично не змінюємось, у нашій Верховній Раді кількість ворогів України завжди дещо перевищує кількість її – як би їх краще назвати? – друзів.

Так от. У тій статті, як мені здавалося, я нещадно їх усіх, отих запроданих хрунів, розвінчував. А в одному з останніх речень писав про те, що "хай вони залишаються у своєму минулому – ми не візьмемо їх у нашу незалежність". Мабуть, це була метафора, бо я ж не мав на увазі, що ми їх усіх, наприклад, одного разу розстріляємо.

І все ж. Улітку 1990-го я вже був певен, що ми незалежність здобудемо. У той же час я вважав, що це робота на півтора – два десятиліття як мінімум. Якби історією керував закон, а не випадок, то все так і відбулося б. Але я не врахував того, що для історії саме випадок і є законом.

Минув лише рік від опублікування тієї статті – і завдяки випадкові в нас почалося майбутнє. Моя тодішня стаття тут небагато важить, я не це хочу сказати. Я хочу сказати, що замість 15 – 20 років поступального визрівання ми отримали дещо передчасні пологи.

При цьому ми не тільки взяли "їх" (хрунів-запроданців) у "нашу" незалежність. Гай-гай, якби тільки це! Насправді вийшло так, що саме вони, "група 239", нам її й подарували.

Так принаймні стверджували потім вони самі. І купа істориків та політологів з ними погодилася. Яке, мовляв, усе-таки щастя для України (до речі, вічно нещасної) – її вороги проголосували за її ж таки благо!

Мало хто, щоправда, хоче нині чесно визнати, яке лайно з цього блага вийшло.

Я це все веду до того, що наша нинішня "група 239" – це, звичайно, Партія регіонів. Ті самі хруні, ті самі запроданці – класика жанру, український водевіль.

Якби я сьогодні писав політичну статтю про це жалюгідне непотребство, то закінчив би її приблизно так само: "Хай вони залишаються у своєму минулому – ми не візьмемо їх із собою в Європу".

Але, по-перше, я вже не такий наївний, як 23 роки тому. А по-друге, я вже й не здивувався б, якби саме вони, ніби їхні папєрєднікі-239, що "подарували нам незалежність", нині б нам "подарували Європу".

Протягом останніх кількох місяців вони, що не кажи, старанно і незграбно вдавали, ніби вони нас до неї, до Європи, ведуть. Інша справа – яке лайно вийшло б із цього блага. Слава Богу, що не вийшло нічого.

Слава Богу, що саміт у Вільнюсі фактично провалений, і нічого підписано не буде. Слава Богу, що ілюзії розвіяно, а шляхи розчищено. Поклавши руку на серце: ми що, протягом останніх трьох з половиною років справді наблизилися до Європи?

Ми справді досягли успіхів? Ми справді заслужили? У нас стало більше свободи? Чи ми просто очікували халяви? Подарунку від Партії регіонів? Щоб і візи нам скасували, і щоб з Росією заодно?

Слава Богу, що міфи спростовано. Наприклад, про гордого зека, який врешті збунтувався проти вічного приниження. Начальник його зневажав як міг, топтався, цукерки з руки не брав, з байкерами зраджував. Й от, мовляв, дістав таки – не витримала душа гордого зека, а тіло розвернулося в бік Європи.

Український народе (пардон за пафос), немає в зека гордості, забудь. Принаймні в цього зека її немає точно. Є тільки страх, а він, як відомо, не найкращий порадник.

Тож нехай усе без ілюзій чи міфів, а по-чесному. Не Партії регіонів нас вести в Європу. Не Віктор Янукович наш Гавел або Мандела, хоч усі троє й сиділи.

Нечистими засобами світла мета не досягається. І навіть якщо мета не зовсім світла, то засоби все одно не сміють бути аж такими брудними. І взагалі – як навчав великий Ґанді, лише про засоби нам і слід турбуватися, про їхню чистоту. А мета сама про себе потурбується.

І не лицемірне підписання якоїсь там угоди вирішить нашу долю, а ми самі її вирішимо. У нас із Європою ціла вічність попереду. Лиш тільки усунемо цю братву від влади – в наступні п'ять хвилин нас уже й запросять. Причому не в якусь асоціацію, а повноправно, як слід. Але цього, як кажуть у казках, треба дуже сильно захотіти.

А ще непогано було б, якби "їх" ми туди із собою таки не взяли.

Юрій Андрухович

Джерело: tsn.ua