З казармою, в якій розташовувалися підрозділи 41-го піхотного полку, пов’язані почуття та переживання героя повісті О. Кобилянської «Земля» (на вікенд)

Продовження. Початок - минулого вікенду.

 Загалом розташування гарнізонів у фортецях та проживання там у казармах солдатів робило менше клопотів для мешканців краю, ніж перебування у ньому військ інших держав. Особливо помітним це стало у ХVІІІ ст., коли в краї постійно знаходилися розрізнені та дезорганізовані військові підрозділи, чи проходили війська, що вели бойові дії. Так, проблемою для Чернівців та чернівчан стало перебування з 1709 р. в краї решток шведських військ, які розквартирувалися у Молдові та чинили розбій. Однак саме ХVІІІ ст. створило умови для формування умов для створення гарнізону у Чернівцях та ряді населених пунктів краю. Зокрема, під час російсько-турецької війни північна частина Молдови перебувала під контролем російських військ, а пізніше, у 1774 р., російські війська тут змінили австрійські. Так, за даними Австрійського військового архіву на Буковині у цей період перебували крайовий полк №6 (1774-1775) та крайовий полк №9 (1787-1790). В Сучаві у 1775 р. стаціонував крайовий полк №10, а у 1777-1778 рр. – крайовий полк №3.

Також відомо, що в самих Чернівцях наприкінці 1780-х років знаходився гарнізон, що складався з інвалідів (старих військовослужбовців), який у 1788 р. використали при облозі австрійцями Хотина. Проте достатньо приміщень для розташування військ у місті не було. Це показали й події періоду наполеонівських війн у Європі. Так, у 1808 р. через Чернівці пройшли російські війська, що поверталися назад з Австрії, де 1805 р. брали участь у боях проти французьких військ. Через місто прослідували 6 похідних колон загальною чисельністю у 10 тис. чол. Влада та міщани були зобов’язані надавати квартири та організовувати виконання ряду повинностей. З цією метою влада склала списки квартир та зобов’язувала господарів запасатися дровами, соломою, посудом, які мали надавати воякам, за що власникам платили 2,5 крейцери добових за особу. Перебували в Чернівцях військові і під час візиту на Буковину імператора Франца І (1817 р.) та під час переговорів у Чернівцях австрійського та російського імператорів у 1823 р.. Війська, що прибували для охорони найімовірніше перебували у військових будівлях, тоді як частина гостей мешкала у цивільних та військових будівлях²⁸. Та разом з тим розташування військ на квартирах ще мало місце, зокрема це було у випадку, коли 1849 р. у Чернівцях квартирували російські війська, що направлялися на придушення повстання у Семигороді. Досить великою чисельність австрійських військ у краї та місті була під час Східної війни.

Власне зміна складу військових підрозділів на Буковині та у Чернівцях впродовж ХІХ ст. була цілком звичайним явищем. Так, посилаючись на Австрійський військовий архів можемо вказати, що у 1811-1813 рр. у Чернівцях знаходився піхотний полк №30, у 1819-1830 рр. – піхотний полк №41, 1839-1848 – піхотний полк №24, 1852-1855 рр. – піхотні полки №30, 31, 51 та 1854 р. – піхотний полк №5. У 1856 р. у Чернівцях перебував фельд’єгерський батальйон №23 і лише з 1882 р. в місті стаціонарно залишався піхотний полк №41. При цьому впродовж 55 років від часу приєднання Буковини до Австрії населення цієї провінції не залучалося до військової служби на загальнодержавних засадах. Лише 24 лютого 1830 р. Високим рішенням в краї запровадили військову повинність, а 24 березня 1831 р. прийнято Високе рішення про розквартирування у Чернівцях батальйону ландверу для 41-го піхотного полку. Підрозділи полку прибули до міста у грудні 1831 р. після транспортування до Семигороду польського корпусу генерала Дверницького, що перейшов на австрійську територію після придушення повстання 1830-1831 рр. у Царстві Польському. Та вже 1833 р. 41-й полк передислокувався до Семигороду і у Чернівцях залишився 3-й фельдбатальйон. У 1850-1853 рр. в Чернівцях перебував 4-й батальйон 41-го полку, а 1854 р. він був перекинутий до Семигороду, натомість інші три батальйони та штаб полку перевели до Чернівців у зв’язку з початком Східної війни. У 1855 р. у складі полку запроваджено кадровий резерв. Італо-франко-австрійська війна 1859 р. та австро-пруська війна 1866 р. також були причинами, що змушували вояків 41-го піхотного полку залишати Буковину, також як це було після рішень Берлінського конгресу про зайняття Боснії у 1878-1879 рр.

Загалом саме стаціонарне розташування військових у місті викликало потребу зміни складу функціональних міських будівель. Так, Р.Ф. Кайндль припускав, що біля  Генеральського будинку (1777 р.), відразу після окупації, спорудили пекарню для військових. У 1777 р. за межами міста на військових землях (пізніше площа Єлизавети)  спорудили продовольчий склад, поруч з яким знаходився пороховий склад. Лише на початку ХХ ст., у зв’язку з розбудовою міста вони були знесені. Перша аптека в місті (полкова) з’явилася 1781 р. і з 1787 р. розташувалася на вул. Міняйлів. Наприкінці 1781 р. існував у місті будинок військового суду (аудиторіат) з помешканням військового комісара. У 1781 р. спорудили військовий шпиталь, який зі спорудженням нового використовували в якості складу постачання. Новий військовий шпиталь спорудили у 1849 р.  У 1782 р. звели «дім полковника», який після реконструкцій 1866 та 1890 р. стали використовувати у якості військового казино. У 1784 р. на купленій землі спорудили головну вартівню, яка була замінена новою будівлею у 1867 р. У 1840 р. на вулиці Великокучурівській було споруджено військовий шпиталь. Триповерхова будівля тривалий час використовувалася за призначенням і навіть у 30-х – першій половині 40-х років ХХ ст. тут розташовувалося очне відділення військового шпиталю.

Варто відзначити, що в плані архітектурної характеристики споруд військового призначення, які дійшли до нашого часу дехто з архітекторів схильний розглядати їх як такі, що носили ознаки столичного впливу, що стало особливо помітним у ІІ половині ХІХ ст. Останнє твердження, що його полюбляють деякі історики архітектури, виходить зі змісту опублікованої раніше «Всемирной истории архитектуры». Так, саме у цій праці відмічено для ІІ половини ХІХ ст. мілітаризацію режиму та будівництво казарм, яке «особливо широко розгорнулося  в підпорядкованих областях імперії, де мали розташовуватися чисельні гарнізони». Автори відповідної глави згаданої праці стверджують, що нерідко казарми зводилися в межах міської території, «порушуючи нормальний розвиток міста». Як приклад приводиться перебудова Вавельського замку у Кракові, яка на думку автора порушила гармонію між містом та пагорбом. Критика стосується і комплексу будівель Арсеналу, який був споруджений у 1849-1856 рр. у південній частині Відня за межами зовнішніх міських укріплень за проектом архітекторів Е. ван дер Нюлля та А. Зіккарда фон Зіккардсбурга. Чотирикутна у плані будівля Арсеналу обнесена високими стінами і за конфігурацією нагадує фортецю. Цього враження надають їй також казарми, що знаходяться всередині  і виступають зі стін у вигляді бастіонів. Весь комплекс оточено територією, яка не підлягала забудові, але утворювала єдиний закритий простір з Арсеналом. Належали до Арсеналу також капела роботи архітектора К.Рознера та Військовий музей (проект Л.Ферстера та Т.Ханзена).

Продовження даному твердженню історики архітектури знаходять у роботах з прокладення Рінга у Відні. У місці де кільцева магістраль обривається петлею каналу, споруджено казарми ім. Россау та ім. Франца–Йосифа. Перед ними розташовувався плац, що, маючи стратегічне значення, не забудовувався оскільки у відповідних випадках тут можна було вести фланговий обстріл. Навіть у час проектування Західного вокзалу у Відні, військові наполягали на залишенні вільним значного простору біля нього. Та все ж дозволимо собі не у всьому погодитися з подібним твердженням. Перебування військових підрозділів у підконтрольних провінціях було заходом цілком звичайним і призначалося для оборони кордонів країни з одного боку та потребою розташування військових підрозділів, чисельність яких зростала не тільки в Австро-Угорщині.  Спорудження ж казарм мало на меті вирішити ряд проблем, в тому числі і зняти питання про побори з населення на розквартирування військ у населених пунктах. Так, у період з 1830 по 1878 р. в місті кошти на розквартирування військ брали з квазіказарменних внесків, які робили міщани, що не бажали надавати квартири військовим. Для визначення суми таких внесків будинки розділили на п’ять категорій. Через конфлікт з передмістями у 1879 р. видатки на розквартирування вирішили зарахувати до загальноміських видатків.

Близькою до даної ситуації була і проблема розквартирування військ у сусідній з Австро-Угорщиною Російській імперії. Зокрема, утримання великої кількості військ у Подільській губернії стало традиційним від  часу приєднання цієї території до імперії. Проте до середини ХІХ ст. війська могли перебувати,  або «на просторових квартирах» у зимову пору року, або у військових таборах у теплу пору. Реформування армії змусило змінити її організаційну структуру та запровадити територіальну організацію військових округів. Останнє передбачало не лише число підрозділів, що мали перебувати на даній території, але й встановлювала місця їх дислокації.

Та, як відомо, проблема розквартирування військ була досить гострою. Зокрема, у Подільській губернії лише Кам’янець-Подільський мав казарми. Решта міст забезпечували постій лише штабам, шпиталям та невеликій кількості підрозділів. Наприклад, 46-й Дніпровський піхотний полк, що розквартировувався у м. Проскурові розташував тут штаб та три роти, тоді як решта підрозділів перебували на «просторових квартирах». Та все ж постійне зростання чисельності військ змусило піти на вирішення проблеми розквартирування шляхом спорудження казарм. Для м. Проскурова початок їх зведення припадає на 1888 р. і продовжується до завершення будівництва комплексу військового містечка у 1890-х рр.

Разом з цим ІІ половина ХІХ ст. стала часом, коли архітектура Австрійської (Австро-Угорської) імперії справляла вплив на європейську архітектуру. Щоправда, Б.Б.Келлер стверджує, що вже 1860-70-і рр. стали періодом стилізації та еклектики в архітектурі, що успадковували й інші міста держави. Поруч з неоренесансом у ненімецьких провінціях міг розвиватися романтизм (Чехія, Словаччина, Угорщина, Галичина, Буковина) і як результат  - ­поява будівель у стилі місцевої готики, як це мало місце у Галичині. Наприкінці ХІХ ст. відзначають кризу еклектики, на зміну якій приходить кілька напрямків, в тому числі створений О.Вагнером, в якому нові потреби, нові матеріали, нові конструкції та погляди поєдналися цілком логічно, що дає підстави говорити про народження функціонального стилю в архітектурі – Віденського Сецессіону. Проте ці новинки не торкнулися власне військового будівництва, якому притаманним залишалося застосування такого стилю як класицизм. Саме у такому стилі було зведено кавалерійську казарму (1884) та казарму ім. ерцгерцога Райнера (1894). У 1890 р. здобуло презентабельний вид і офіцерське казино. Споруджена ж 1867 р. будівля гауптвахти отримала у вигляді прикраси тосканський портик. До цих споруд, за стилем виконання слід додати також казарму ім. Альбрехта (1884), артилерійську казарму (1894), кавалерійську казарму Православного релігійного фонду (1896), казарму ім. ерцгерцога Євгена (1902).

Власне за твердженням С.Біленкової казарма ім. Альбрехта вирізняється строгістю та дисциплінованістю стилю. Належність до військового відомства додатково підтверджується прикрасою у вигляді військової атрибутики, виготовленою в традиціях ампіру першої третини ХІХ ст. Хоча даний автор і стверджує, що військові містечка розташовувалися близько до середмістя, все ж це може стосуватися виключно території казарм ім. ерцгерцога Євгена, ім. Альбрехта та ім. Райнера. Кавалерійські та артилерійська казарми все ж були віддалені, з відомих причин, на околиці. При цьому варто вказати на велику вартість будівель, зокрема, збудована на кошти Православного релігійного фонду кавалерійська казарма, обійшлася у 268 298 флорини 29 крейцерів. Збудована 1895 р. на кошти міського бюджету казарма ландверу також передавалася у користування військовим, про що свідчило листування з Ц.-К. командуванням ландверу у м. Львові.

Казарма ім. Альбрехта батальйонна, у плані має форму трапеції і її внутрішнє подвір’я могло використовуватися для збору підрозділу. Власне це непогано відобразила в своєму творі О.Кобилянська. Описуючи прибуття Михайла Федорчука на службу, письменниця подала враження рекрута та його батька:

«На вид великої касарні стануло його серце в бігу. Отже, тут. Щось замерзло в ньому. Відтак проломило собі дорогу неясне почуття: ось тут має він стати іншим…

Коли Івоніка, йдучи так само мовчки, як його син (бо що ж було говорити?), побачив на подвір’ї касарні стільки рекрутів і інших жовнірів, збудилася в нім самосвідомість. Він звернувся до Михайла і сказав:

- Дивися, Михайле, се все з цари!

Пізніше стратив те почуття й почув себе дрібним і маловажним….».

З казармою, в якій розташовувалися підрозділи 41-го піхотного полку  пов’язані почуття та переживання героя повісті «Земля», які імовірно були притаманні не лише літературному герою, але й багатьом селянам, призваним до війська: «Тижні минали, як Михайло покинув свою землю. Не міг звикнути до машинальности касарняного життя. Те, чого жадали від нього, сповняв так тяжко! Воно було жорстоке й деспотичне й не мало нічого спільного з вимогами землі, якій віддавав досі неподільно всі свої молоді сили. Його душа, звикла до простоти і ясності, обтовклася і ранилася тут о тисячні незрозумілі йому якісь вимоги і явища – і кривавилися ненастанно.

Строгість, що панувала тут і давила все, виблискувалася проти нього щохвилі, мов гострий блискучий ніж…

Тоді розплакувався, мов дитина…

Деякі з його камратів сміялися й говорили, що спочатку все буває смутно, але пізніше привикається до всього.

Він не привикав. Він губив себе….».

На кінець ХІХ ст. це була достатньо дорога будівля, адже її вартість складала 250 тис. флоринів (1896 р.). Проте казарма, використовувалася як батальйонна, та її мешканці стали невід’ємною частиною міського побуту. Оскільки подвір’я згаданої казарми було невеликим, то всі вправи виконувалися за містом. На певний проміжок часу місто приймало на своїх вулицях військові підрозділи.

Та все ж це не була єдина військова споруда в місті. На кінець ХІХ – початок ХХ ст. місто мало кілька військових містечок, розташованих доволі компактно. Потреба в них пояснювалася зростанням числа військових, що постійно перебували у Чернівцях. Для прикладу, якщо на 1857 р. у Чернівцях було 106 військовослужбовців, а на Буковині – 1,5 тис. чол., то у 1910 р. в місті їх було 2914 чол., в т.ч. 200 офіцерів. Власне напередодні Першої світової війни на Буковині перебувала 59-а піхотна бригада 30 піхотної дивізії (у 1908 р. її командиром був Еккардт-Францесконі фон Тієфенфельд; у 1914 р. – Е.Горсетцкі фон Горнталь) та знаходилися в Чернівцях склади майна військовозобов’язаних, військовий госпіталь, військова аптека, 41 піхотний полк (1908 р. командир полк. Шмідт Р.; 1914 р. – полк. Е.Майєргоффер фон Федропольйє), до 1908 р. - 8-й полк уланів ім. графа Ауершпрега, 9-й полк драгунів, дивізіон 33-го полку польової артилерії,  14 гусарський ім. великого князя російського Владіміра (1901 р.), команда поповнення особовим складом, гарнізонний суд, гарнізонна гауптвахта, 86-а бригада крайової оборони 43-ї піхотної дивізії крайової оборони (1908 р. командир А. фон Домбровскі, 1914 р. – М.Йєссер), 22-й полк крайової оборони з призивною командою (1908 р. командир полк. Й.Лавріч, 1914 р. – полк. А.Гьоттль), військовий суд підрозділів крайової оборони, госпіталь крайової оборони, 13-е командування крайової жандармерії (1914 р. командир підполковник Е.Фішер), крайовий шпиталь ландверу (1914 р. – штабс-артц А.Райтманн) та ін.

Вище вже були згадані казарми та роки їх зведення, однак на нашу думку, слід уважніше розібрати ситуацію з казармами. Так, практично у центрі міста, неподалік від казарми ерцгерцога Альбрехта (в районі вулиць Великокучурівської-Ерцгерцога Євгена-Ерцгерцога Карла) спорудили два військових містечка. Так у 1894 р. було зведено казарму ім. Райнера, яка насправді представляє собою комплекс будівель. Це дві пари двоповерхових будинків, з яких західні будівлі повернуті фасадом до вул. Великокучурівської (суч. вул.Червоноармійська), що доповнювалися п’ятьма будівлями. Вхід на територію казарми був з вулиці Великокучурівської. На південь від цієї казарми було зведено триповерхову будівлю шпиталю ландверу. Перед фасадом шпиталю проходила вулиця І.Ончула, за якою розташовувалися бараки та склади ландверу.

На північ від казарми ім. Райнера спорудили батальйонну казарму ім. ерцгерцога Євгена. Ім’я казармі таким чином надав тодішній почесний полковник 41-го полку, яким  і став ерцгерцог Євген фон Габсбург 10 жовтня 1890 р. Урочистості з цієї нагоди були проведені у батальйонній казармі ім. ерцгерцога Альбрехта. 15 жовтня 1902 р. у розпорядженні 41-го полку опинилася батальйонна казарма І класу. Збудована у класичному стилі вона була своєрідним комплексом, до складу якого увійшла триповерхова казарма для особового складу, двоповерхова будівля для унтер-офіцерів та складські приміщення. З 1903 р у комплекс казарми входив і пам’ятний знак на честь 41-го піхотного полку. Батальйонна казарма мала досить промовисто оздоблений фасад, який в деяких деталях повторював оздоблення фасаду казарми ім. ерцгерцога Альбрехта. Будівельними роботами керував інженер Фрашль.

Станом на 1913 р. завершили впорядкування території казарми 17-го артилерійського полку. Однак це стосується перш за все розміщення функціональних будівель на території, адже роботи в казармах продовжували проводитися. При цьому відповідала за спорудження та стан казарм міська влада. Нею й проводилися розрахунки з підрядниками, що виконували роботи. Для прикладу Давід Волф Блум та Йоан Зенфт у червні 1921 р. отримали за виконані роботи від примарії міста 2848,04 лей, які оплатили через чернівецьку філію Англо-австрійського банку.

Окремо розташовувалася артилерійська казарма ландверу, споруджена на кошти міського бюджету. У 1913-1914 р. проводилися проектні роботи на предмет проведення каналізаційної системи до артилерійської казарми ландверу. Мова йде про казарму, питання спорудження якої обговорювалося з 1912 р.

Оксана Кравчук (Київ), асистент кафедри містобудування КНУБА

 Ігор Піддубний (Чернівці).

 Військове будівництво у Чернівцях: споруди та їх використання у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. 

На фото в тексті з фондів ЧКМ: казарма ерцгерцога Альбрехта