Ювілей чернівецького актора

Ювілей чернівецького актора

06.01.2013, 01:50

Андрій ПІДДУБНИЙ: "КОЛИ ВЕДЕШ ЗА СОБОЮ ЗАЛ, НІЧОГО БІЛЬШЕ ВІД ЖИТТЯ НЕ ТРЕБА"

Своє 70-річчя цей актор відмовився святкувати гучно й не дозволив колегам влаштувати на його честь пишне віншування, хоча за 45 років творчої діяльності на сцені йому є що згадати. Старі тутешні театрали добре пам'ятають його роботи у музичних виставах, котрі у середині 60-х – на початку 70-х ставили у Чернівцях щосезону. Прекрасний вокаліст із фактурною зовнішністю головного героя, він блискуче виконував всі провідні чоловічі партії у оперетах і нічим не згірш – складні драматичні ролі. Нині, попри поважний вік, актор зайнятий у таких виставах, як "Запечатаний двірник", "Пан мандатор", "Маска", "Солодка Даруся" та багатьох інших. Секретами творчого довголіття заслужений артист України Андрій Піддубний поділився з читачами "Доби"

– Перш ніж стати актором, Ви здобули фах агронома й відтак – історика. Яким чином опинилися на театральній сцені, й до того ж – сцені чернівецькій?

– У повоєнному селі шлях був лише або в агрономи, або у вчителі. Вже здобувши освіту у сільгосптехнікумі, я повернувся додому з думкою працювати на землі, однак невдовзі мені запропонували очолити сільський клуб, а ще пізніше – попрацювати в школі вчителем музики, для чого треба було мати педагогічну освіту. Й хоч Київ був недалеко, вибрав для навчання Чернівці. Чернівецький театр був у порі свого розквіту і під час сесій я не пропускав жодної вистави, тож, мабуть, саме тоді й народилася мрія про сцену. Тоді повсюдно при провідних театрах створювалися студії, і я поступив до студії при Київському театрі музичної комедії. Серед наших викладачів був вже тоді відомий Олег Борисов та викладачка вокалу Людмила Слатіна, яка свого часу співала іще з самим Шаляпіним. Олег Іванович був надзвичайно суворим педагогом, однак намагався згуртувати наш курс й задля цього навіть запрошувати своїх студентів до себе додому. А Людмила Василівна, окрім професійної майстерності, щиро ділилася ще й багатющим сценічним досвідом, мовляв, знайте, діти, що в житті всяко буває. Пам'ятаю один такий випадок з її розповідей – "доброзичлива" партнерка перед виходом на сцену наїлася лимона і під час виконання арії буквально бризкала в обличчя своїй візаві кислотою. Як це не дивно, але схожий випадок трапився і в моєму акторському житті.

По завершенні навчання у студії при Київському театрі музичної комедії мене прослухали директор та худрада Чернівецького театру і невдовзі запросили у трупу. Їм потрібен був Петро, і саме у "Наталці Полтавці" в 1963 році я дебютував у головній ролі.

– Як складалася Ваша творча доля далі?

– Борис Абрамович Борін, який був на той час головним режисером Чернівецького театру, був майстром саме музично-драматичного жанру. Ще під час роботи над "Наталкою Полтавкою" (вводив мене в цю роль Віктор Андрійович Жихарський) він стільки важливого розповів про мого Петра, що я пам'ятаю всі його слова й досі. А коли ми працювали над оперетою "Серце балтійця", він ганяв мене страшенно – я облазив по-пластунськи всю сцену і на прем'єру мусив вдягнути наколінники – бо все було здерте до крові. Й тоді один мій старший колега сказав: "терпи, бо всього того, що з тобою робить Борін, тобі вистачить ще на 10 років вперед." І наче у воду дивився – саме наступні 10 років я мав успіх і стабільність у роботі.

З приходом у 1965 році в театр Анатолія Литвинчука грав у його постановках "Полярна зоря", "Потрібна героїня", у виставі Золотової "Сорочинський ярмарок" і багатьох інших. Згодом ми з Ільїною спробували себе у самостійній роботі – спочатку підготували Гриця і Тетяну з "У неділю рано зілля копала". Причому зробили це тоді, коли Лісний і Зимня ще грали у дуеті, однак обоє через вік потрохи відходили від цих ролей. На завершальній стадії репетицій до цієї роботи підключилася Валентина Іванівна Зимня, і я уявляю, чого їй це вартувало – віддати роль. На останній прогін, попри те, що це був вихідний день, прийшли всі зайняті у виставі актори – Галина Яківна Янушевич, Лідія Євгенівна Луганська, яка до мене благоволила, Петро Герасимович Міхневич – і благословили нас на ці ролі. А потім ми з Ольгою зробили ще один дует – Ази та Василя з "Циганки Ази". Та з приходом в театр нового режисера Володимира Грипича багато що змінилося – в "Циганці Азі" він не дав мені зіграти Василя, довкола вистави "Сватання на Гончарівці" також було чимало інтриг.

– За таке довге життя на чернівецькій сцені, напевне, є що згадати, адже Ви працювали в період розквіту театру…

– Я боюся згадувати й порівнювати, бо мене можуть не зрозуміти і звинуватити. Я тут вам зараз щось скажу, ви напишете і на мене посиплеться град. Хоч дійсно застав блискучу плеяду акторів – Міхневича, Янушевич, Луганську, Зимню, Садовнікову, Галл-Савальську, Ципу, Величка, Чаплінську, яка, коли не на сцені, завжди за кулісами допомагала хорові співати. Всі вони були дуже сценічні, а тепер… ну ви мені вибачте. У кожного з нас є фізичні і розумові дані і їх треба якось поєднати і зрозуміти саме своє місце в такому досить складному організмі, як театр. Зараз у нас є фактурні актори, але їх не готували до роботи у театрі. Ми запрошуємо людей з училища мистецтв, університету культури і виводимо їх на сцену, але вони не готові до акторської праці, бо тут зовсім інша специфіка. На жаль, не можемо добитися, щоби при ЧНУ відкрили акторський факультет. Хоча б для того, щоб виховати для себе зміну, щоб вже у студентські роки прищепити людині почуття причетності до роботи в театрі, щоб вона була просякнута духом Чернівців та духом Буковини.

– Чого зараз бракує Чернівецькому театрові, аби посісти гідне місце серед українських театральних колективів?

– Тої обстановки творчості, яка була тут колись. Вона йшла згори, розтікалася по середній ланці і по ведучих акторах. Зараз відійшла велика кількість носіїв старих традицій, прийшло багато молоді і стався розрив у вихованні акторської зміни, втратилася планка висоти творчості, пропала своя режисура. Ви ж подивіться, режисери приїздять, тільки щоби заробити гроші, а як складеться доля вистави далі, нікого не цікавить. Натомість такі режисери, як Литвинчук, плекали і вирощували своїх артистів й не дозволяли їм заштампуватися в одному амплуа. На жаль, тих, хто переймався б цими проблемами і працював на ріст театру, просто немає.

– Менше з тим, останній театральний сезон був доволі успішним і позначився рядом вдалих прем'єр, таких як "Дивна місіс Севідж", "Гарнір по-французьки" і, звісно, "Даруся"…

– Вистави, які ви згадали, народжувались дуже непросто, у процесі складних репетицій й творчих суперечок, що абсолютно нормально. Я бачу, що Людмила Скрипка (художній керівник театру – ред.) намагається щось змінити, розбудити людей, шукає цікавих режисерів, і якщо вона далі триматиме цю позицію й нарощуватиме вимоги щодо виробничої і творчої дисципліни, згуртовуватиме колектив, неодмінно буде поступовий ріст.

– Які вистави, на Вашу думку, здатні повернути глядача до театральної зали?

– Скринька відкривається дуже просто – якщо на сцені життя, яке люди впізнають, якщо за основу вистави взяте високоякісне літературне першоджерело, це станеться неодмінно. І ще одна вагома річ – для актора завжди важливий момент співтворчості з режисером. Бо найтяжче в нашій професії – бути просто роботом, коли тобі кажуть – стань тут, стань там. Литвинчук, до речі, ніколи не казав: "Я знаю все". Навпаки: "Я разом з вами копаю, шукаю образ." І тоді я включався в роботу, починав думати.

– Мабуть, Вам просто бракує режисерів масштабу Боріна та Литвинчука?

– Ніщо в світі не повторюється, і я це розумію. Але дуже хочеться, щоб режисер збуджував фантазію актора, щоб до нього можна було тягнутися.

– Дуже багато Ваших колег, щоб якось пережити безгрошів'я, підробляли на весіллях тамадою, хтось підторговував, хтось просто опустився, хоча на сцені грав аристократів та героїв-коханців, когось уже немає. Що допомогло Вам зустріти своє 70-ліття в чудовому творчому тонусі?

– Я все життя працював паралельно у школі, в педучилищі якийсь час викладав сценічну мову – таки згодився мій диплом педагога. Але чітко знаю, що муза – жінка й не терпить суперниць. Це абсолютно точно, бо коли я розриваюсь надвоє, це одразу позначається на роботі в театрі.

– Відомо, що Ви не лише однофамілець, а й земляк уславленого борця Івана Піддубного. Можливо, у вашій родині збереглися якісь цікаві перекази про знаменитого односельця?

– Він не просто односелець, але й мій двоюрідний дядько. Землі мого діда Трифона і його батька були розташовані поруч, й дотепер з нашого подвір'я на сусідському городі добре видно пляму з жовтої глини – саме на цьому місці стояла колись стара хата батька Івана Максимовича – Максима Івановича Піддубного. А взагалі Піддубних у Красенівці, що на Полтавщині (нині Черкаська область – ред.), було півсела, і всі між собою – родичі. Пам'ятаю, як один з них, мій двоюрідний брат Василь казав: "Андрію, ми козацького роду!" Й коли Василь затягував козацьких пісень, я розумів, що це чиста правда про Піддубних.

– Із якими думками Ви перетнули 70-літній рубіж?

– Я також задаю собі такі запитання й розумію, що сцена гріла мене все життя, нічим іншим, окрім акторства, я не хотів би займатися. Можливо, це і егоїстично, але завжди приємно, коли у найнесподіваніших місцях – в транспорті чи у лікарні тебе раптом упізнають і вітають, наче доброго знайомого. Та, мабуть, найцінніше у моїй професії – це після довгих пошуків, невдач, роздумів, коли тобі доводиться часом дуже несолодко, раптом щось наче просвітлюється й ти починаєш краще розуміти свого персонажа. Нещодавно такий подарунок долі я отримав під час роботи над п'єсою Баранги "Маска", яку ставив в нашому театрі Ігор Борис. Коли відчуваєш, що можеш повести за собою зал, здається, нічого більшого тобі від життя й не треба.

Марина МАРТИНЮК, "ДОБА", фото Юрія ЧОРНЕЯ

Джерело: ДОБА. - №24 (604), 19 червня 2008 року 

 

1


КОМЕНТАРІ (2)

avatar

Marina Libanova

06 січня 2013 03:30

avatar

Юрій Чорней

06 січня 2013 10:17