Йому найважче доводилось тоді, коли на очах гинули бойові побратими…
Вогнем війни обпалені серця
Йому найважче доводилось тоді, коли на очах гинули бойові побратими…
Того прикінцевого серпневого дня на передовій позиції було гаряче. І не тільки від спекотного сонця: навколо щохвилини вибухали важкі снаряди, міни, гранати, тріскотіли автоматні черги. І раптом настала тиша, як і зник реальний світ: ані шуму у вухах ані світла в очах, ані відчутного дихання в грудях. Миттєве запаморочення в голові — і провалля пам’яті… Дві доби Мирослава Рожку — заступника начальника штабу, відділення оперативного постачання Чернівецької 80-ої аеромобільної десантної бригади вважали безвісти зниклим. А він, у той час, зазнавши важкої контузії від вибуху міни, підсвідомо йшов пішки, ледь не повз 15 кілометрів у глиб розташування своїх побратимів, які разом з ним воювали на Луганщині. Коли нарешті знесилено добрався до бомбосховища, де його підхопили на руки товариші, на якусь мить прийшов до тями і зрозумів, що він ще живий…
До професії військового чернівчанин Мирослав Рожка прийшов усвідомлено. Успішно вступив і закінчив військовий інженерний інститут у місті Кам’янець-Подільському. Знала про цей вибір і кохана дівчина з Тернопілля Галина, яка вчилась у сусідньому виші і згодом вийшла заміж за молодого офіцера. Втім, навряд чи обоє тоді усвідомлювали, що за випробування випадуть на їх долю. Йому у травні 2014 року, відправившись у зону бойових дій на Сході України, а їй у Глибоці з двома неповнолітніми синами (11 і 4 років). Тоді, ледь стримуючи сльози, аби не бачили діти, Галина тривожно прикладала до вуха мобілку і вслухалась у далекий голос чоловіка із позивним «Алтай»: «Не переживайте, дорогі мої, у мене все гаразд».
Впродовж минулого року, демобілізований із Глибоцького об’єднаного райвійськкомату, Мирослав Михайлович, двічі відправлявся у зону АТО, зокрема і жорстоких боїв поблизу Луганського аеропорту. Він разом із підлеглими облаштовував тут і перші блокпости, докладав зусиль для того, щоб бійці якомога своєчасно постачались усім необхідним, у тому числі і бойовим спорядженням.
Знаєте, — поділився у розмові Мирослав Рожка, — нам було б дуже не просто, якби не мали суттєву підтримку з боку волонтерів, передусім із Глибоччини. Щиро вдячний їм за це, про що не раз говорив й Іллі Лопуляку — тепер заступнику голови Глибоцької райдержадміністрації.
Власне, та наша зустріч і бесіда була нетривалою, бо Мирослав Михайлович поспішав у справах до Новоселиці, де нині у званні підполковника служить заступником районного військового комісара. Вельми стримано він розповідав про свою участь в АТО, наголошуючи лише на єдиному: найважче доводилось тоді коли бачив, як на його очах гинули бойові побратими від куль і снарядів російських «братів», зокрема і ряду здичілих чеченців та дагестанців. Можливо, сам і не згадав би і про свою бойову нагороду — орден Богдана Хмельницького III ступеня, якщо б я не спитав його про це. А вона знайшла героя через півроку, коли вручили орден Мирославу Рожці вже у Новоселицькому райвійськкоматі.
Василь Гейніш.
