Якщо кохання не було, то й драма невеличка: про роман Валер’яна Підмогильного – українського письменника нобелівського потенціалу

 

Проте навряд чи Підмогильний цілком заслужено претендував би на звання найперспективнішого українського прозаїка ХХ століття, за одне свідоме убивство якого комуністична влада вже має бути проклята у віках, якби справа обмежувалася тільки формальною любовною лінією. До того ж, ще зовсім не факт, що у цьому хитросплетінні любовних три-, чотири-, чи, можливо, навіть п’ятикутників «Невеличкої драми», хтось когось взагалі любить. Включно з головною героїнею Мартою, яка викликає найбільшу симпатію, та Льовою Роттером – її вірним кавалером, на відміну від решти зальотних метеликів-«лизунів». У минулому Роттер – фельдшер, а нині кооператор-соробкопівець – продавець ковбаси. Любов Льови до Марти нагадує мистецтво заради мистецтва. Він збайдужів би до неї за мить, якби мав шанс досягнути.

 

Годі й казати, що нікого, крім своєї науки, не любить професор біологічної хімії Юрій Славенко; так само, як і 29-річна київська міщанка «сирена Ірена», трохи прив’яла після бурхливих дворічних стосунків із постачальником-злодієм; тупуватий інженер Діма, який обирає собі дружину, як корову на сільськогосподарській виставці, за п’ятирічним планом; або начальник Марти на службі – освічений міщанин без ідей товариш Безпалько; врешті хтивий сусід-кооператор Давид Семенович. Усі вони старші за Марту. І кожен має переконливе пояснення власної поведінки, сповідує певну життєву філософію і загалом переконаний тільки у власній правоті.

 

Уродженку Канева, прагматичну мрійницю Марту, яка після смерті батька переїхала до Києва, де влаштувалася на службу з окладом 60 крб на місяць, вечорами провідують друзі у комунальній квартирі. Її гнітить якась душевна нудьга, переслідує сум, лякає внутрішня розлагодженість почуттів. І разом з тим у ній живе передчуття чогось невідомого, що має з нею трапитися.

 

Просту пропозицію Льови – по-справжньому закохатися – Марта відкидає, як старосвітську. І навіть корчить із себе ображену. Ні, вона хоче любові, як у романі! З першим сексом на батьківщині у Каневі й подальшим мелодраматичним розставанням із коханим. Після двох тижнів ідеальних стосунків, бо вічно любити не можна.

 

Дивовижно, що все-таки переживши згодом бурхливий роман, Марта зі здивуванням констатує: саме по-старосвітськи, а не так, як мріялося, все і сталося. І її уявлення про дівочу цноту та її втрату, стосунки із чоловіком, попри усі намагання видаватися емансипованою, виявилися так само старосвітськими. Тому тема патріархальних звичаїв, на зміну яким приходять нові стосунки, важлива для повісті.

 

Не зважаючи на вдавані заперечення, Льова знайомить Марту зі своїм старим знайомим лікарем Юрієм Славенком. Як фельдшер, він перетинався з ним на полях бойовищ 1917-1921 рр. І навіть товаришував. Головно з тієї причини, що «брав на себе всю найважчу і найнебезпечнішу роботу на лінії вогню».

 

Заглиблений у свої дослідження науковець Юрій Славенко зневажливо ставиться до будь-яких проявів романтичних почуттів. Для нього, який прагне синтезувати білок і створити живу матерію, уся людська природа вміщується у 15 почуттів. І кохання лише одне з них. Його він вважає марною тратою особистої енергії. Фізіологічні потреби організму, якими його, за скрушним зізнанням, Бог наділив занадто щедро, задовольняв із домашньою робітницею. І радо продовжував би такі стосунки з першою ліпшою кухаркою, без будь-яких зобов’язань для себе, тільки б ніщо не відволікало від наукових занять.

 

За етнічним походженням Славенко, вочевидь, українець. Але русифікований. Його перша думка про Марту, коли він її щойно побачив, була російською: «А она смазливая». Забуту рідну українську цей типовий малорос вивчив на курсах українізації. І хоча одним із перших став читати лекції студентам українською, однаково робив це не з внутрішньої потреби, а з обв’язку. Українізацію вважає проявом шовінізму, бо російська йому все одно рідніша. Для таких як Славенко поет Сосюра – лише людина із ссавецьким прізвищем. Врешті й на пропозицію Льови Роттера познайомитися з Мартою Славенко пристав, щоб попрактикуватися в українській.

 

«Чи покохала б мене, якби належав до іншої нації», – запитує з дрібкою ображеного марнославства професор Юрій Славенко у Марти, яку сам для себе вже вирішив кинути. «Не знаю, не знаю», – відповідає коханка. На піку стосунків із Мартою Славенку здається, що полюбивши дівчину відчув себе українцем, знайшов у ній свою втрачену націю. Однак ненадовго. Оголюючи свої думки, він обережно, день за днем, потроху оголював її тіло, а вона не опиралась, бо вірила що так здобуває собі його душу. І біохімія нарешті перемогла її. Як виявилося вже незабаром, нічого більшого Славенко від неї й не потребував. Звідси така собі новітня інтерпретація відомого сюжету «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з мсклми, Бо мсклі — чужі люде, Роблять лихо з вами».

 

Пошуки власної ідентичності, звісно, не єдина мелодія, яка творить симфонію «Невеличкої драми». Тема українізації коханням чоловіків через жінок фоном присутня у повісті. На ній особливо акцентує увагу формальна суперниця Марти за руку професора російськомовна киянка Ірена. (На його серце вона не претендує. Як відверто обмовилася її ж мати: Ірена любить Юрія, в сенсі готова вийти за нього заміж). У цьому заочному змаганні з суперницею Ірена розробляє цілу стратегію, ключовим пунктом якої є її власне опанування української. Хоча, на думку тієї ж матері, це є прямим доказом, що донька не в собі, мало не божевільна.

 

"Українці страшенно наївні, мамо! – заперечує Ірена. – Їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення. Тож я мушу бути готова. Скільки я знаю таких людей! Зрештою, ми мусимо бути розумніші. Російська інтелігенція століття була тут провідником культури, керівником цілого життя цього неспокійного краю, і не варт їй важити своїм становищем через ту сотню слів, які не спільні обом мовам. Мова — це ще не нація, мамо".

 

Життя більше за розум, все його туди не втиснеш, – розраджує Льова Марту після її рішення спинити романну версію свого кохання. У цьому твердженні пряма протилежність до розумувань Славенка, який ставить розум понад усе на світі. Вище нації, мови, навіть кохання. Це останнє для нього – не більше, ніж старий дід, якого ніяк не доб’є параліч. Навіть більшовицький переворот і криваву диктатуру пролетаріату цей професор-біохімік прийняв з однієї причини: нібито революція – це боротьба за першість розуму, удар по владі матеріального, який позбавляє розум від його ланцюгів. Через це Славенко апелює до розуму Марти. Навіює їй, що весь їхній роман – глибоко вторинний, мільйони разів пережитий мільярдами інших людей, які жили до них. І тому нічого не вартий.

 

«Ви зустрілись з тим, хто мало хоче», – заперечує на це Льова. Врешті, як можуть бути вторинними будь-які почуття, якщо особисто ви переживаєте їх уперше? Все, що бачимо навколо – належить нам, кожен – цілий світ, можливості кожного – величезні. Великими людьми є ті, хто зуміли скористатися ними. І, здається, саме двічі морально травмований Льова Роттер – той єдиний герой, якому автор дає шанс вирватися за суспільні рамки, зазирнути за обрій буденності. Першого разу Льову морально контузило після зради дружини, другим ударом стали платонічні стосунки із Мартою. Але тільки цей тюхтій, за зневажливим визначенням тієї ж Марти, нікому не потрібний, непристойно м’який та добросердний, справжній Ісус Христос, єдиний хто впорядковує її життя після любовної катастрофи. Льова готовий щоразу відроджуватися для нового життя. За його власним образним висловом, щоб побачити небо іншої півкулі Землі.

 

То у чому ж тут драма? – може запитати себе врешті читач. – Та ще й невеличка? Ризикну припустити, що через відсутність кохання. Тільки кохання відкриває нашу закриту душу назустріч життю, – формулює Підмогильний формулу устами одного зі своїх героїв. – А якщо кохання не було, то й драма невеличка.