Волонтери-«УДАРівці»: «У поїздках розумієш, що ця робота – немарна»

Денис Богдан, Танасій Гуцул, Сергій Душкевич та Олег Шемуня – імена тих волонтерів-«УДАРівців», які беруть на себе одне із найважчих завдань – доставляють допомогу на передову. На їхньому особистому рахунку – з десяток поїздок. З кожною поїздкою здобувається досвід, гартується патріотичний дух, зміцнюється віра. І наступна поїздка – не чергова, а ще плюс одна. Але усі сумніви, острахи і переживання розвіюються, бо достатньо усмішки солдата, братнього рукостискання чи зустрічі з земляком – і ти розумієш, що пройдений шлях – не марний, подолані перешкоди – виправдані.

З останньої поїздки волонтери повернулися цими днями. Враженнями ділиться Сергій Душкевич, який, до слова, служив із тими військовими, яким була доставлена допомога.

   Найбільше гнітить байдужість

- Сергію, розкажіть, що є найважчим для Вас у поїздках?

- Фізично подолати таку дорогу, звичайно, важко, але у нас кілька водіїв, у дорозі ми міняємося. Тому це полегшує завдання. Проте буває, коли морально «задавлюють» байдужістю. Ось зустрічаємо дорогою на блок-постах різних людей. І дехто не те, щоб з недовірою ставиться до нашої роботи, а з відвертою байдужістю. Інколи чуємо питання, до прикладу, «Скільки ми на цьому заробляємо?». Це неприємно, звісно, але такі випадки не впливають на нашу позицію.

- Які небезпеки можуть очікувати в дорозі?

- Окрім якихось технічних неполадок, найбільша небезпека – це потрапити на засідку сепаратистів. Цього разу велика частина шляху пролягала через лісопосадку, де велика ймовірність потрапити на розставлені розтяжки чи інші пастки. У таких випадках потрібно бути обачним – і все буде добре.

- Які настрої місцевих жителів, з якими Вам доводилося спілкуватися?

- Не можу відповісти однозначно. Скільки людей – стільки думок. Зустрічали, скажемо, і тих, і інших.

- Ви зустріли військових, з якими разом служили. Яка позиція у них?

- Було багато зустрічей у Слов’янську, в Лисичанську і в Новоохтирці з військовими, з яким служив ще Садгорі в 301 полку. Їхня позиція – стояти до кінця – однозначно. Безумовно, усі хочуть якнайшвидшого закінчення війни, повернення додому. Але ці люди знають, з якою метою вони туди пішли. Тому до перемоги  вони не покинуть своєї частини.

- Ви як військовий, як можете оцінити заміну кадрів? Тобто, зараз значна частина військовослужбовців підпадають під демобілізацію, яких буде замінено новими людьми. Як це позначиться на боєздатності нашого війська?

- Я гадаю, що негативу у цьому немає однозначно. Людям потрібно відпочити від постійної напруги. Але наскільки я бачу, багато з демобілізованих кадрових військовослужбовців укладають контракти до закінчення бойових дій. Тому виключена така ситуація, що кадри будуть замінені новими малодосвідченими людьми.

              Основне – правильно налаштуватися

Денис Богдан каже, що волонтерство – це поклик душі. За цю роботу ніхто не вимагає подяки чи особливого відношення. Волонтерством займаєшся – бо так потрібно, цього вимагає сьогодення.

- Скільки часу Ви займаєтеся волонтерством?

- Ще з Майдану в офісі «УДАРу» був пункт прийому допомоги – люди зносили все – одяг, продукти, ліки, інші необхідні речі. Потім почалися події на Сході, оголосили мобілізацію. Але всі знали, яке у нас забезпечення – людей відправляли на фронт без будь-яких засобів захисту. Так все і закрутилося. Перша поїздка на Схід була десь рік тому. Ось з того часу і возимо допомогу.

- Як Вам вдається організувати людей, щоб зібрати передачу?

- Люди самі приходять і приносять, що можуть – засоби особистої гігієни, одяг, продукти тощо. Ось нещодавно три холодильники передали. Можливо, зараз не так масово люди долучаються, але все ж є небайдужі, які продовжують підтримувати наших військових. Ми ставимо наш волонтерський автомобіль у різних місцях – поблизу ринків, супермаркетів тощо. Люди уже впізнають наш логотип, довіряють організації, тому або приносять самі речі, або ж запитують, що потрібно закупити. Також долучаються райони області – передають продукти, засоби гігієни тощо.

- Ви днями тільки повернулися з поїздки. У чому зараз потреба, чого не вистачає?

- Це сигарети, кава, форма, берци, засоби особистої гігієни, питна вода.

- Як налаштовані наші військові?

- Хлопці дуже патріотично налаштовані. Там ніхто не жаліється на те, що все не так, щось набридло чи інше. Настрій – перемога. Звичайно, усі чекають повернення додому, але тільки після наведення порядку, після відновлення кордону і, звичайно, миру. Тому після кожної поїздки, поспілкувавшись з такими людьми, сам заряджаєшся, відчуваєш силу народу, війська і віриш у те, що все буде добре.

              Є постійні дзвінки з фронту

Танасій Гуцул уже не уявляє буднів без волонтерської діяльності. Цю роботу він не закінчить до перемоги. Бо з фронту постійно звертаються за допомогою. Попри те, що зараз армію забезпечують краще, однак деяких речей все ж не вистачає. Найчастіше – це одяг, взуття та засоби особистої гігієни.

- Хто долучається до волонтерського збору?

- Переважно допомагають одні і ті ж люди. Це наші друзі, колеги по роботі, лояльні до нас підприємці і, звичайно, однопартійці. Також ми співпрацюємо з багатьма громадськими організаціями, які також займаються волонтерством. У нас взаємна допомога.

- Яким чином ви складаєте маршрут і обираєте адресата?

- Коли ми плануємо поїздку – завжди обираємо ту частину, де у когось із нас є хтось знайомий. Це пояснюється тим, що не виникає проблем із доставкою передачі прямо у частину. Інколи нас зустрічають і супроводжують до місця дислокації військових.

- Ви доставляєте адресні посилки?

- Звичайно. Наш волонтерський центр відомий в області. Тому нерідко сім’ї військовослужбовців просять взяти посилки для їхніх рідних. Інколи буває складно їх доставити – трапляється, що один пакунок потрібно відвезти у Донецьку область, другий – в Луганську. Але тут немає проблем. Ми координуємо роботу з іншими волонтерськими рухами, можемо передати ними. Або ж на блок-постах є люди з потрібних нам частин, вони також допомагають з логістикою.

- Після стількох поїздок, у яких Ви побували, здобули якийсь особливий досвід?

- Безумовно. Ми з вами живемо на мирній території. У нас не побутують розмови на ті теми, які жваво обговорюються там, на Сході України. До прикладу, в останній поїздці наших хлопців попереджали, що треба триматися центру дороги, бо по боках можуть бути міни. Тому такі речі можна здобути лише з досвідом.

              60% населення треба підштовхувати до дій

За словами Олега Шемуні, раніше він сам належав то тієї маси населення, яка потребує певного поштовху до дій. Але після першої поїздки на Схід України ним рухає не тільки сплеск патріотизму, а й усвідомлення потрібності волонтерства.

- Чому, на Вашу думку, люди уже не так активно допомагають армії?

- З початку подій на Сході України людьми керувало загострене почуття патріотизму. Це своєрідний викид адреналіну. Потім це переросло у буденність. Населення звикло чути число загиблих. І це уже не викликає співчуття, а сприймається як факт. Люди мають відчувати особисту наближеність.

- Чим можна активізувати людей?

- Важко відповісти. Бо в нас зазвичай люди зрушуються з місця уже тоді, коли біда. З досвіду скажу, що волонтери працюють з одними і тими ж людьми. Є активна частина населення, але це всього лише 15%.

- У поїздках Ви спілкуєтеся з військовими, бачите все на власні очі. Але не всім можете поділитися навіть з найріднішими. Як вдається зберігати такі таємниці?

- Коли ми їдемо на Схід, то в дорозі жартуємо, налаштовуємося на позитив. А вже коли повертаємося додому – то більшу частину дороги мовчимо. Кожен у собі якось старається осмислити побачене і почуте. Рідним ми можемо показати фото, але в детальні розмови, мабуть, ніхто не вдається.

- З яких частин найчастіше поступають дзвінки про допомогу?

- Плануючи поїздку, ми дзвонимо знайомим, розпитуємо, що потрібно. Бували випадки, коли хлопці казали, що у них все є. Гірше забезпечені частини на передовій, які живуть в окопах. Там є проблема з питною водою, з продуктами – бо нема де зберігати. У кожній частині свої проблеми.

- Що Ви відчуваєте після поїздок?

- Попри труднощі й ризик, після кожного нашого рейсу є відчуття задоволення від виконаної роботи. Ми зустрічаємо розуміння і допомогу наших співгромадян. З’являються нові контакти, зав’язуються знайомства з хорошими людьми, з якими буде приємно зустрітися після війни: попити чаю, згадати, поговорити, щось запланувати. Насправді, захисна стіна між нами і війною дуже тонка. І це торкається нас більше, ніж здається.