Вітер (нічний BukNews)

Ближче до півночі подув потужний вітер.

Загуділи димарі та ринви. Спершу, навіть здалося, що то в церкві над озером загуділи дзвони.

Тіні дерев зчинили шарпанину. Гілки берези, що формували їх, гойдалися вздовж дороги, тополі – вздовж і впоперек, а гілки та листя верби каламутили всю картину.

Повз вікно пролетів  якийсь брудний целофановий мішок – я ще подумав, що птах. Проте, птахи, пси і коти поховалися заздалегідь, бо ще звечора їх ніде не було видно.

По дорозі протягло великий шматок паперу, вочевидь, від рекламного білборду. Він зачепився за голий кущ троянди, а новий порив вітру роздер його навпіл.

Хмари на небі влаштували велетенський планетарій. Вони, то встеляли щільно весь нічний небосхил, то показували клапті сузір’їв і окремі зірки. Небо, в тьмяній підсвітці міста, видавалося брудною калюжею, по якій проносилися шматки якихось драглистих утворень циклопічних розмірів.

Вологий ще з вечора прапор, що висів біля магазину, почав клацати так голосно і виразно, що чути його було через щільно замкнені вікна навіть через дорогу.

Шматок бляхи на даху сусіднього дому заторохтів, як колись в дитинстві торохтіли порожні алюмінієві бідони в машині біля молочного магазину.

Світло блимнуло один раз, потім вдруге й згасло. Гілки дерев десь закоротили електричні дроти.

У вікнах сусіднього будинку почали гойдатися по стінах тіні людей від запалених свічок.

Впроваджена темрява зробила напрочуд виразними звуки вітряної ночі. Вони то затихали, то навалою наближалися й неслися далі геть. Шарудіння листя, тріск гілок, гуркіт заліза, скрип дерев, гудіння електричних дротів, стогін дахів та горищ поглинули притаманні звуки міста, придушили їх.

Ця навала незвичних шумів приголомшила свідомість, а темрява, що обступила мене кругом, паралізувала волю. Клапан витяжки над плитою, що вдаряв, як метроном, почав своїм камланням відлік мандрів у простір зміненої реальності. До нього долучився шум дощу, що щойно гримнув у шибку й заторохкотів по даху. Якесь чорне невідоме й тривожне море незнаних відчуттів почало гойдати все навкруги, а вирва вітру почала невблаганно тягнути мене в безодню дораціональної свідомості. Цілковита непередбачуваність дій дезорієнтувала абсолютно. Я торкнувся шибки вікна, щоб встановити, чи вона холодна, і нічого не відчув.

Раптом знову, як батіг, клацнув прапор, і це повернуло мене до тями – я на кухні у себе в хаті.

Мені довелося увімкнути воду в крані, щоб повернути себе в комплекс фіксованих дій буденного домашнього вечора.

Вода в крані була.

Далі я знову знав, що робити. Сірники лежали на полиці, а свічки – у скриньці.

 Валентин Ткач