Вісім років тому у Москві кремували останки чернівчанина Петера Деманта (ДОДАНО ВІДЕО)

Звичайна чернівецька історія

Насправді героєм цієї розповіді міг би стати кожний чернівчанин. Адже всі мешканці Чернівців мають власну історію стосунків із містом. Не кращу, але вже точно не гіршу за будь-чию іншу. І майже напевно неповторну, так само як неповторним є людське життя. Проте не всякому випадає нагода винести її на загал. Хоча оповідати, безумовно, є про що. Особливо з огляду на більш ніж поважний вік міських кам’яниць, в апартаментах яких зараз мало би мешкати щонайменше третє, а то й четверте покоління їх первісних власників. Хто знає, скільки таємниць про чиїсь щастя чи муку, любов або ненависть виказали б стіни чернівецьких осель, якби раптом заговорили.  Озираючись пізно вночі на тьмяне світло у чужому вікні, варто бодай інколи згадувати тих, хто вже дивився крізь нього на світ задовго до нас. Щось на кшталт того, про що написав нобеліант Патрік Модіано: «в парадному ще лунають кроки тих, хто часто бував тут, а потім зник. Якась вібрація залишилася після них, якісь хвилі, дедалі слабші, але їх можна вловити, якщо бути уважним» (пер. з франц. Ганни Малець.) Інша річ, що під долями цих людей історія двічі виводила підсумок: спочатку 1918-го, а відтак 1940 року. Тому розказувати, переважно, нікому. 

Тим ціннішою є життєва історія чернівчанина Петера Деманта, яку він відтворив у своїх книгах. Знаючи її можна стверджувати напевно: якби Вернон Кресс (цим псевдонімом автор підписував твори) з якоїсь причини цього не зробив, чернівецький міф чимало би втратив. Попри те, що розповідь  ця – одна із сотень тисяч можливих. Сучасники, знайомі з творцем  «Зекамерона ХХ», «Першого життя», «Мимохідь», інших книг усвідомлювали його особливість. Інакше не запевняли б, що їх автор належить до іншої, далекої доби і тільки дивом потрапив у наші дні.

Демант направду виглядає таким собі блукальцем у часі і просторі, який випадково затримався в нашій епосі. Точкою перетину старих і нових Чернівців в його випадку стало літо 1980 року. Тоді цей москвич майже тиждень блукав старим містом, шукаючи зустрічей з привидами дитинства і юності. Нові городяни проживали власну життєву історію з Чернівцями й білобородого літнього пана майже напевно не зауважили. Тим більше не скористались проходом в минуле, який відкривався самим лише фактом фізичної присутності елегантного чоловіка в одному з ними місті. У кращому випадку ковзнули очима, як по ньому самому, так і по його Чернівцях. Повноцінного контакту не відбулося. Зустріч минулого з майбутнім тривала не довше миті, на яку перетнулися їхні погляди.

Цей стан, замінивши Вернона Кресса  на Розу Ауслендер, добре вловили літератори Борис Брікер та Анатолій Вишевський. У передмові до «Чернівецьких оповідань» упорядники, зокрема, процитували слова чернівецької німецькомовної поетеси про місто її часів, що це вже затоплений світ. А від себе додали: «Дійсно, коли деякі зовсім нечисленні її сучасники приїздили у місто в 60-70-х роках, вони казали, що це місто вони не впізнають і вони в ньому абсолютно чужі. Так ось автори нашого збірника як раз були своїми саме у цьому місті післявоєнних часів… Але найцікавіше, що тепер вже і цей світ також, на жаль, затоплений. І тепер уже ми приїздимо туди, ходимо знайомими вулицями і впізнаємо – і не впізнаємо наше місто». Такий собі вічний кругообіг чернівецьких життєвих історій. І Демантова – одна з них.

За іншої долі цей чернівчанин майже напевно став би одним із найбільших мандрівників сучасності: відкривачем загублених племен, підкорювачем нових вершин, дослідником дикої природи. Проте навіть за тих обставин, які судилися йому часто не з власної волі, важко втриматися від порівняння цього непересічного, сповненого шаленої спраги життя чоловіка у брезентовій робі з наплічником і саморобним ножем за поясом із героями Фенімора Купера, Джека Лондона чи його улюбленого Карла Мая. Високий, стрункий, з відкритим обвітреним обличчям, альпініст, поліглот, радіолюбитель, фотограф і книголюб, який самотужки вибудував собі хатину на самому краю світу (далі лише Чукотка й Аляска), – він мовби зійшов зі сторінок роману.

Таким його побачила московська журналістка Лідія Графова. Свій словесний портрет Демант сприймав іронічно. Хоча саморобний ніж  існував насправді. І не один, а щонайменше три.  З дерев’яним, з рогу чи обтягнутим шкіряним ременем руків’ям,  у шкіряних піхвах –  коричневих з бахромою або чорних з металевою накладкою з консервної банки. Нині усі ножі  – довжиною від 28 до 36 сантиметрів – зберігаються в колекції Державного Історичного музею (Росія). Але й без створеного журналісткою романтичного образу життя цього чернівчанина нагадувало гостросюжетну пригодницьку книгу. Щоправда, лише по-справжньому близькі люди знали, що  переважали в ній трагічні, а зовсім не романтичні події.

Та не пригоди єдині вирізняли життя Петера Деманта з-поміж безлічі інших. Для таємниці теж знайшлося місце. Інколи навіть здається, що єдиним фактом його життєпису, який не потребує перевірки або не допускає іншого тлумачення, є лише достеменність існування письменника. Бо вже щодо його походження доводиться зважати на різні думки. Ні, він ніколи не займався обманом – просто волів про щось промовчати. Деякі прискіпливі інтерв’юери, скільки не намагалися, не спромоглися витягти потрібне зізнання. Чернівчанин ігнорував незручні запитання. Не відповідав він і друзям, які заступали за визначену ним межу відвертості. Особисте питання, наприклад, про табірну кохану Ванду –  не єдине, на яке Демант мовчав у відповідь, – згадував один з них. 

«Мені, як і переважно всім іншим, Петер не довіряв своїх таємниць, – стверджувала його дружина. – Пригадую, як 1963 року у Гурзуфі на пляжі він  просто на моїх очах не поморщившись випалив запаленою цигаркою татуювання у себе на лівому плечі. Що там було – не знаю. Багато чого я не запитувала – марно було. Через табірну звичку (до слова, невмілу) до потаємності. Всю пошту – до останніх місяців життя – одержував особисто на центральному телеграфі: «Петер Демант.До запитання. К-9.10.3009,Moskau».  Прочитавши листи, одразу їх знищував, новинами не ділився. А я не наполягала, остерігаючись довідатисящось неприємне… Тепер мене непокоїть моя несправедливість! Може здатися, що не вірила його словам. Моя глупість: не відала, який фарш виходить з колимської м’ясорубки. Ні, він не міг викласти все про себе. Заклинило клапан відвертості…».  

Щирим, припускає дружина, її чоловік – колишній в’язень ГУЛАГу міг бути з Елінор Ліппер. Ця жінка, як і сам Петер Демант, пройшла випробування радянськими таборами. Це вона ще до смерті Сталіна розповіла про них світові. Спогади Елінор Ліппер «Одинадцять років в радянських тюрмах і таборах» перекладено багатьма мовами. Демант познайомився з нею в Швейцарії.  «Він висповідався Елінор, – підозрювала дружина письменника, – але таємницю сповіді та забрала з собою. Прах Елінор Ліппер  розвіяли над озером у Лугано».

Підстав містифікувати свою біографію Демант мав предостатньо. Щоправда знайти неузгодженості у авторській розповіді про сповнене карколомних подій життя поки що теж не вдалося. У книгах, щоденникових записах, листах і навіть усних розповідях – жодної невідповідності, різночитання чи просто обмовки. На відміну, приміром,  від  того таки Йозефа Рота. Подібно до чернівчанина, австрійський письменник розповідав  про себе багато й охоче.  Щоправда  кожного разу переважно по-іншому. І цим Демант відрізнявся від автора «Маршу Радецького». Хоча, траплялося, не відмовляв собі в задоволенні навішати дурням локшини  на вуха. Дружина згадувала, як після переїзду до Москви, чоловік розповідав знайомим якусь неймовірну історію, ніби був кореспондентом румунської газети в Іспанії  під час громадянської війни, жив на горищах… Розумні дивувалися: для чого? Розповідаючи, вмикав фонтан фантазії, щоб слухачам було цікаво.

Серед людей, які втратили історичну батьківщину – у даному випадку йдеться про Австро-Угорщину – явище досить поширене. Порожнечу для них часто заповнює вигадка. А від міфологізації уявного світу до фантазій на тему власного життя інколи лише крок. Хоча мовчати про минуле, буває, доводиться й з інших причин. Чи були такі у Йозефа Рота чи Петера Деманта? Очевидно! Чи були вони однаковими? Невідомо! Згадати тут відомого автора все одно було треба. Бодай тому, що серед героїв його найвідомішого роману надибуємо на полкового лікаря Макса Деманта. Згідно з деякими джерелами, його прототипом міг бути Петерів батько. Чи так це насправді? Ще одна загадка!

У будь-якому разі, застереження, що більшість наведених у цій розповіді  фактів подається згідно з авторською легендою, буде зовсім незайвим. Так само як і те, що цей текст аж ніяк не звільняє від потреби читання  автобіографічної трилогії  Вернона Кресса. (Не)вигадане життя Петера Деманта – це історія Чернівців і буремного ХХ століття на прикладі одного людського життя. 

 Юрій Чорней

14.12.2014 р.

На основному фото: Петер Демант (Вернон Кресс) під час перебування в м.Інсбруку (Австрія), (2005). Держархів Чернівецької обл., ф. Р-2945, оп. 1, спр. 151, арк. 8.

 Фото внизу: Вернон Кресс з примірником роману “Зекамерон ХХ століття” (1992). Держархів Чернівецької обл., ф. Р-2945, оп. 1, спр. 145, арк. 23.

Могила чернівчанина Петера Деманта на Новодівичому кладовищі у Москві. Фото 2009 р.

Австрійське та українське видання "Зекамерона ХХ".