Від батька до сина: п’ять поколінь будівельників

Щороку, в день зимового сонцестояння, 22 грудня Україна відзначає професійне свято працівників енергетики та електротехнічної промисловості, котре символічно співпадає з найкоротшим днем і найдовшою ніччю у році, коли робота енергетиків найбільш помітна – забезпечення тепла і світла.

Особливим це свято є для гідроенергетиків Дністровського каскаду ГЕС і ГАЕС, а також жителів міста-супутника Новодністровська. Тоді, у 80-ті роки, на будову з’їжджалися зусібіч досвідчені керівники, знані фахівці, будівельники-початківці або ж і ті, хто після вузу вже встиг спробувати себе у певному виді діяльності. Серед таких був інженер-гідротехнік з будівництва земляних та річкових споруд ГЕС, нині головний інженер Філії Консорціуму «НВО «Укргідроенергобуд», відмінник енергетики України, Володимир Іванович Норенков.

Отримавши 1984 року виклик від начальника будови Сергія Гандзюка, Володимир Іванович вирішив: їхатиме на будівництво Дністровської ГЕС-1, до того ж і дружина, Ніна Анатоліївна, за спеціальністю теж інженер-гідротехнік. Маючи за плечима Горьковський інженерно-будівельний інститут (ГІБІ) та досвід роботи на Шульбінській ГЕС, що в Казахстані, Володимир Норенков потрапив у відділ головного механіка БУОСу, котрим керував Василь Погонський. На очах виростала Дністровська ГЕС, але попереду на будівельників чекали нові бар’єри й висоти – спорудження буферної ГЕС-2, де інженер-гідротехнік Володимир з-поміж інших із відділу виконав чимало поставлених завдань, у тому числі – установку й налаштування контрольно-вимірювальної апаратури. Згодом стартувало будівництво Дністровської ГАЕС, потужністю 2947 МВт у насосному режимі, проект котрої обіцяв широкомасштабні перспективи, адже її основні функції полягали в регулюванні частоти і графіка навантажень в енергосистемі, аварійний резерв. Для Володимира Івановича Норенкова Дністровська ГАЕС стала важливою віхою у долі, бо він нерозривно пов'язаний зі станцією – коли лише починались утворюватися колективні підряди, коли в недалекому 1987 році укладався перший кубометр бетону на верхньому водосховищі ГАЕС.

Невдовзі, із розпадом Радянського Союзу і, відповідно, з нестачею фінансування, будівництво станції припинилось. То були нелегкі часи для усіх, багатьом довелося пробувати свої сили й набуті знання в іншій сфері діяльності. Ось і Володимиру Норенкову випало попрацювати не за фахом: будував і газову котельню у Сокирянах, і нову п’ятиповерхову лікарню разом із дитячим корпусом у районі. А вже працюючи в ВК «Маяк» головним інженером, Володимир Іванович разом із бригадами спеціалістів займався спорудженням найбільшого газопроводу в Сокирянському районі. Про той період свого життя він досі згадує з особливим трепетом, наче знову переживає ті моменти, коли ледь встигли запустити котельню й подати тепло, таким чином врятувавши місто від холоду в одну з найлютіших зим. Після того була робота у Новодністровській міській раді на посаді заступника міського голови, згодом у ТОВ «Будмонтажсервіс». Але доля привела знову таки до улюбленої професії будівельника спочатку за запрошенням В. М. Шевчука працювати на ГЕС-1, а потім вже технічним директором з будівництва земляних споруд у ТОВ «Мехтрансбуд». На той час ВАТ «Укргідроенерго» очолив С. І. Поташник і будівництво Дністровської ГАЕС відновилося. Нагальним стало спорудження верхньої водойми, а мехтрансбудівці стали одними з перших, які негайно приступили до виконання земляних робіт. Із появою нового генпідрядника – Консорціуму «НВО «Укргідроенергобуд» на чолі з генеральним директором Ю. М. Бондаренком – висококваліфікованого, досвідченого інженера Норенкова запросили повністю керувати процесом земляних споруджень верхнього водосховища, котре для Володимира Івановича розпочалося від першого кубометра землі й аж до повного його заповнення водою.

Із цікавістю запитую у головного інженера Філії про найяскравіші миті, пов’язані зі спорудженням Дністровської ГАЕС.

 – Безперечно, таким моментом стало будівництво екрана верхнього водосховища, – ділиться враженнями з минулого Володимир Норенков, – особливо, коли доводиться щось робити вперше. Ніхто достеменно не знав з чого розпочати, хоча й були креслення, розроблені ПАТ «Укргідропроектом», та не так просто зрозуміти, як правильно збудувати водосховище на місці колишніх озер. До того ж глиняний екран споруджувався з місцевих будівельних матеріалів, що певним чином ускладнювало процес. Неодноразово виникали суперечки, бо робота потребувала серйозної підготовки, нових знань, досвіду, злагодженості в діях усіх, хто був причетний до цього. Я розробляв технологічні карти, прораховував фактично кожен крок чи то бульдозериста чи водія іншого транспортного засобу, потрібну їхню швидкість, аби нічого не зіпсувати, кількість зроблених проходок по екрану дна тощо. Працювали практично цілодобово. Коли ж мова йшла про ґрунт, котрий мав бути відповідної консистенції, тобто не надто вологим і не надто сухим, виконували роботу вночі. Через те за тривалої спеки його доводилося поливати, а коли падав сильний дощ навпаки – осушувати. Це надто копітка, майже ювелірна робота. Спочатку ніхто нічого не розумів, не знав, як правильно діяти, але згодом навчилися. То було щось неймовірне, коли пазли нашої поетапної роботи слухняно складалися у мозаїку повної картини верхньої водойми. Постійні наради за участі Семена Ізрайлевича, представників Московської дослідної лабораторії, Дніпродзержинської, Укргідропроекту, Будлабараторії, Інституту геофізики НАН України, Науково-дослідної геотехнічної лабораторії Рівненського університету та інших – все це допомагало крок за кроком втілювати креслення на папері в життя. Потім вже, коли готували до пуску другий агрегат, наша задача полягала в покритті екрана геомембраною – полімерною плівкою німецького виробника, товщиною 2 мм, що укладається терміном на 100 років. Тут теж постали певні труднощі: як правильно з нею працювати, як не зіпсувати плівку технікою. Та найяскравіший момент – коли верхнє водосховище наповнювали водою. Там знаходилось 460 тис. кубометрів ґрунту тимчасової перемички, котру потрібно було розібрати за допомогою численної техніки: усі організації брали в цьому участь, близько 500 одиниць техніки – самоскиди, екскаватори, бульдозери стояли поруч один з одним, мало не торкаючись ковшами. І тільки спільними зусиллями ми досягли бажаного результату. То був найпрекрасніший етап у моїй трудовій біографії.

Незабаром початок пуско-налагоджувальних операцій третього агрегату. Цікавлюсь у Володимира Івановича, у чому полягає специфіка цих робіт і чим вони відрізняються, скажімо, від пуску власне самої машини?

 – Те, що ми робимо нині на ГД № 3 – аналогічно той же процес, що й на другому агрегаті. Звичайно, ця робота більш тиха й не така, можливо, помітна, як заповнення верхнього водосховища, але тут є свої тонкощі й не менш значимі події в історії будівництва Дністровської ГАЕС. Пуск агрегату в усіх його режимах, котрий заплановано на березень – ефект усього того, що ми зробили. Для того, аби подивитись, як вестиме себе третя машина, мусимо в грудні запустити її на 30% обертів. Наразі займаємося допоміжними системами. Це, як у звичайному автомобілі: та ж система охолодження для двигуна, генератор, на котрий потрібно подати електроенергію, мастило тощо. До того ж необхідно випробувати водопровідний тракт підвідного і відвідного напірних водоводів, які ще не були під тиском води. Тому, всі ці системи повинні пройти випробування, тільки тоді вони будуть у повній мірі готові до введення агрегату в експлуатацію.

 – Володимиру Івановичу, що означатимуть ці додаткові 324 МВт до енергосистеми України?

 – Тут варто поставити питання інакше – для чого взагалі існує Дністровська ГАЕС? Усі три агрегати станції – це фактично мільйон МВт. За три хвилини наша ГАЕС може одразу видати потрібну пікову електроенергію, використовуючи надлишки енергії атомних і теплових станцій у нічні години, піднімаючи воду в верхній басейн, а в години «пік», вранці й увечері, спрацьовувати воду через агрегати і видавати додаткову електроенергію. Тобто, якщо, скажімо, у державі надлишок електроенергії (що гірше, ніж брак, оскільки від перенапруги горять як звичайні електроприлади, так і трансформатори), станція уночі забирає цю енергію і закачує воду в верхнє водосховище. Таким чином Дністровська ГАЕС рятує енергосистему України. Згідно з міжнародними стандартами покриття пікової енергії у загальній енергосистемі України має складати від 13 до 20 відсотків, що призводить до повної енергобезпеки держави. Нині маємо лише 3%, а це означає, що нам доведеться ще чимало докласти зусиль, аби вийти на міжнародний рівень.

Для Володимира Івановича Норенкова улюблена робота не тільки приносить радість, а й свого часу надихнула його синів піти батьковими слідами. Старший, Анатолій, певний час, після закінчення Рівненського інституту, працював на Дністровській ГАЕС, нині випробовує свої знання та вміння на будівництві станції у Панамі. Степан здобуває другу вищу освіту за спеціальністю інженер-гідротехнік, очолює виробничо-технічний відділ у ТОВ «ЕДБ». Уже й онук Сергій – третьокурсник Одеського інженерно-будівельного інституту. Пишається Володимир Іванович і своєю обдарованою донечкою Оленою, яка реалізувала себе як творча особистість, маючи талант до швейного й художнього ремесла. Втішаються дідусь та бабуся своїми наймолодшими онуками Євгенією та Сашком. А жорна часу повертають у спогадах до рідної батьківської домівки Нижньоновгородської області, де все почалося від дідуся Федора Потаповича, який, озброївшись лише однією сокирою, обійшов майже всю Росію, будуючи вітряні млини. Професія будівельника передавалася в родині Норенкових із покоління в покоління, бо й батько Володимира Івановича майстерно володів цим видом діяльності, про що свідчить збудований ним після війни цегляний завод, де згодом Іван Федорович Норенков обійняв посаду директора.

 Інна РУСНАК

Фото – Володимир ЖУК