«Вже пізно» (твір на тему «Як я провів літо»). Нічний BukNews

Щойно я пройшов повз мою школу, то повернув не до базару, а у рідний скверик. Тут, серед лавочок, на знайомих доріжках мене охопили спогади такого ж сонячного дня. Але то була весняна пора.

Я зустрів випадково свою шкільну подругу. Мені вже було відомо, що наприкінці літа вона виходить заміж. Ми говорили про поточні справи, які виникли у кожного після закінчення університету, про друзів, про вчителів, – власне, про все, що й так добре знали. Нічого нового для нас в цій бесіді не було: ми просто дивилися один на одного.

Раптом, я зупинив її розповідь і сказав: «Поверни мені мої листи».

Вана підняла на мене погляд і, дивлячись просто мені в очі, мовила: «Так забирай і мене разом з ними».

Я опустив очі додолу: «Вже пізно».

А вона чи то повторила, чи то підтвердила зітханням: «Вже пізно».

Ми ніколи не признавалися в коханні. Слова «Я тебе люблю» ми писали, але ще не промовляли один одному.

Тепер, зупинившись у скверику біля школи, я нарешті зрозумів, що то і було нашим зізнанням. Воно було констатацією тієї миті й усього, що було до того. А за цією миттю наставало «Вже пізно».

Я виходжу зі скверику і раптом усвідомлюю, що того далекого весняного дня в наших прощальних словах не було ноти втрати: нічого не було пізно, просто наставало «Все інакше».

Листи вона мені так і не повернула.

Я ще раз озираюся на школу і помічаю, що в кабінеті біології прочинене вікно. Наш клас.

          Валентин Ткач