«Вечорами вареники і пельмені ліпила, а на ранок онукам у Новоселицю та Чернівці відвозила»

Досить простора зала ледь вмістила 28 лютого чисельних гостей, серед яких були діти, онуки, правнуки, а ще колишні колеги — бухгалтери з усіх районних осередків Товариства сприяння обороні України Буковини. Отак разом і вітали, щастя й здоров’я бажали Домніці Георгіївні Козачук із Петричанки. Нагода для цього була й справді поважна: 80-річчя від дня її народження. А коли дочка Галя зачитала зримовану посвяту матері, то майже у всіх присутніх мимоволі забриніли на очах сльози…

Дитинство самої Домніки Георгіївни припало на важкі воєнні і повоєнні часи, зміни влади на Буковині. Сільська сім’я з 6 дітей, звісно, не давала змогу батькам особливо пестити дітей. Тож, Домка змалку призвичаїлась до праці, але попри все мала дівчина потяг до знань. Закінчивши 7 класів, подалась спершу до зооветеринарної школи (була колись така у Петричанці), а згодом і 4 роки навчалась у кооперативному технікумі в Чернівцях. Професії бухгалтера опісля і віддала 47 років свого життя.

За плечима робота і в дорожньому відділі, і в сфері торгівлі, а понад чверть віку очолювала бухгалтерію у Глибоцькій районній організації ДТСААФ — нині ТСОУ. Що заробила? Від людей повагу і шану, а від держави мізерну пенсію — 1500 грн.

Втім, добре знаючи ціну кожній копійці, Домніка Георгіївна основний зміст життя вкладала у виховання трьох дітей, 5 онуків та 8 правнуків. Власне, від них і має на старість неоціненний скарб: любов і втіху. Та є тут ще один непересічний штрих. Якось до оселі Галини доля  привела двох дівчаток.

— Що будемо, мамо, з ними робити, — несміливо запитала.

Домніка Георгіївна повела очима до тих дітей, ласкаво погладила по голівках, тай відповіла дочці:

— А нічого — помиємо, нагодуємо, і залишимо в себе.

Нині тим дівчаткам, які за рідних стали в сім’ї, 22 і 16 років. Завдяки турботам опікунів, вони навчаються відповідно в університеті і медичному коледжі. Зумисне не стану детально зупинятись на тому, чого вартувало дочці і матері не обминути долі приріднених дівчат. Наведу лише два їх вислови:

Галина Степанівна:

— Днями, приїхавши із далекої роботи, найперше підбігла до мене молодша з них і радо піднесла букет квітів. Згодом додала, що купила з отриманої першої стипендії в коледжі. Повірте, я була до щему в серці зворушена.

Домніка Георгіївна:

— Дуже хочу дожити до того, і то моя найбільша мрія, щоб дівчата завершили навчання та знайшли собі щастя в житті.

Ні додати, ні відняти. Залишається єдине від себе побажати:

— Божого благословення вам, добрі люди.

Василь Гейніш.

Фото Петра Митранюка.