Василь Козьмик: Шизофренія румунських культуртрегерів: душі – в Москві, мізки – в Бухаресті

 Культуртрегер – іронічна назва людини, котра, поширюючи культуру, освіту з надмірною ретельністю і прямолінійністю, зазвичай приховує під цим свої корисливі інтереси.

 Радіо «Буковина» 18-19 жовтня по декілька разів повідомляло про приїзд очільниці Міністерства освіти і науки України Лілії Гриневич у Чернівці «для зустрічі з керівниками румунських товариств», себто культуртрегерами, нагадуючи, що 17 жовтня «люди протестували проти Закону про освіту». Ця напівправда звучала по радіо українською мовою. Чому напівправда? По-перше, тому що водночас у тім же місці незгадані люди підтримували Закон про освіту. По-друге, тому що програма візиту була зовсім інша: зустрічі з учителями, учнями та їхніми батьками, з викладачами та студентами університету, з журналістами.

А румунською мовою з того ж радіо суцільним потоком лилася брехня культуртрегерів (у тім числі недавніх членів Партії регіонів) про лінгвоцид (мововбивство) в Україні.

Це була та сама брехня про вбивство румунської мови в Україні, з якою культуртрегери та «мов кабани вгодовані – пикаті, пузаті» московські попи вивели людей на протестну акцію, в тім числі й групу дітей дошкільного віку в національних костюмах.

Вгодованих привів сотник Лонгин, пардон, архієпископ Банченський Лонгин, більше знаний як Михайло Жар. Лонгином звали римського сотника, який проткнув списом Ісуса Христа, а потім став мучеником за Христову віру. Жар не раз протикав списом Україну, та мучеником за неї не став. Як водив свою «сотню» в лихі 90-ті, так і водить. Одного разу ввалилися вони в канцелярію Владики Данила з невідомою метою. Згодом забралися, й пропав мій дипломат з документом про освіту моєї молодшої дочки.

Коли, керуючись благими намірами й розрахунками паритету, Чернівецька обласна державна адміністрація в 2006 році представила до нагороди орденами «За заслуги» ІІІ ступеня Жара і Владику Данила, Патріарх Філарет зауважив, що надалі нагороди Владики Данила слід погоджувати з ним. Тож у 2008 році, коли йшлося про Героїв України Жарові та Владиці Данилу, Патріарх сказав, що Владиці досить ордена князя Ярослава Мудрого.

Владиці урочисто вручили орден князя Ярослава Мудрого V ступеня в Чернівцях, а Жарові – орден Держави в Києві.

Однак повертаюсь, як кажуть, до наших баранів.

Я взяв декілька десятків останніх номерів газети «Відродження», щоб роздати учасникам пікету. Переважно на інших масових заходах наші газети розбирають охоче. Краще було б, якби охоче передплачували. Але цього разу під облдержадміністрацією було по-іншому. Декотрі, переважно молодички, відмовлялися брати газету. Мабуть, цим тьотям Мотям краще бути десять разів зґвалтованими, ніж один раз українізованими.

Дехто з тих, які взяли газети, пізніше телефонували в редакцію, висловлюючи свої враження, пропозиції та поради, за що ми їм щиро вдячні.

Один чоловік з фотоапаратом, підозріло дивлячись на мене, спитав: «Откуда приехали ваши родители?». Я зрозумів, що він має на увазі «українців-окупантів», і чесно сказав, що мої батьки-галичани в Чернівці приїжджали тільки за покупками або до мене та до лікарів.

Ще одним питанням цього мухомора в людській подобі було: «Что знаете о пакте Молотова-Риббентропа?». Прикинувшись, що нічого не знаю, відчепитися від нього я не зміг і почав ніби пригадувати, хто ця парочка. Та коли я сказав, що Чернівці – українське місто, в нього інтерес до мене пропав.

Почалася розмова з іншим, доброзичливішим, чоловіком, який представився молдованином. Я застеріг його від такої сміливості, бо румунська публіка на площі не визнає існування молдован. Одна молодиця навіть повернула мені газету через те, що прочитала заголовок статті на першій сторінці «Молдавська громада вимагає від Румунії перестати втручатись у внутрішні справи України». Але цей молдованин висловлював претензії не до румунів, а до молодих людей з альтернативного пікету, яких усіх вважав галичанами. Потім почав розказувати свою версію походження назв «Україна» та «Румунія». Не буду переповідати, бо запропонував йому написати в газету.

У нашій газеті друкується вчителька-румунка Елеонора Скіпор. Завдяки їй ми більше друкуємо про життя румунів, як інші газети, навіть ті, що виходять румунською мовою, хоч це й не подобається декотрим українським націоналістам, які не можуть простити румунам пресловуте «Ворбеште румунешті!», тобто гоніння за українську мову їхніх батьків і дідів під час румунської окупації Буковини до 1940 року Та ні редакція газети «Відродження», ні я особисто не є ворогами румунів. Навіть більше.

У моєї сестри, тож і в мене, є свати-румуни в Герцаївському та Сторожинецькому районах.

Моїй дружині подружка-румунка родом із міста Ге?рца була як рідна сестра.

Час від часу зустрічаю румунів, котрі тверезо мислять, займали й займають високі посади, володіють українською мовою. Своїх дітей переважно віддають у престижні українські школи, дбаючи про їхнє майбутнє.

Брали участь у пікеті й більш-менш знайомі мені герої публікацій Елеонори Скіпор, котрі чомусь ніяковіли, коли я, без претензій, нагадував їм про це. Претензії в мене до керівників суспільного радіо й телебачення. Де виступи, особливо румунською мовою, що розвінчують антиукраїнську пропаганду в мовній політиці? Чому вся область не чула того, що говорила директорка департаменту освіти і науки Чернівецької облдержадміністрації Оксана Палійчук у мегафон учасникам пікету, а «сотня» навмисно заглушувала її правдиві слова вигуками «ганьба». Не чули її ні пікетувальники, ні радіослухачі, ні телеглядачі. А ж не всі такі, як Василь Теріцану, що вирядився, мов актор перед виставою. Знав, що позуватиме перед об’єктивами фото- й телекамер. Він зіграв свою роль у цьому бенефісі.

Бенефіс (від французького bеnеfice – «зиск, користь») – театральна вистава або концерт на честь одного з виступаючих акторів, дохід з якого повністю (повний бенефіс) або частково (напівбенефіс) призначався для одного або кількох з них (акторів-«бенефіціантів»), за винятком витрат на виставу: художникам декорацій, гримерам акторів...

На фізичному факультеті, де я працював, вступні іспити в молдованів і румунів із резервацій, у яких школярам викладали фізику й математику їхніми мовами, приймали викладачі, що знали ці мови. Їх, як і вступників, було двоє-троє. Вони оцінювали знання майже всіх своїх найвищими оцінками, прекрасно відгукувалися про їхні інтелектуальні здібності. Ми іронічно ставились до таких відгуків, бо потім було жалко дивитись, як учились, а точніше мучилися, такі студенти. Не вміючи зв’язати двох українських слів докупи, ці жертви культуртрегерів ставали об’єктами насмішок однокурсників, учбового персоналу, деяких викладачів і, як правило, не доучувалися до останнього курсу. А якщо чиясь волохата рука, все-таки, допроваджувала когось до диплома, недоуків менше не ставало. 

Раджу громадянам України румунського, молдовського, угорського, російського етносів спитати себе, чому ні розумні євреї, ні держава Ізраїль не вимагають в Україні шкіл з єврейською мовою викладання. Можливо, знайшовши відповідь на це питання, вони зрозуміють, з ким їм треба бути – з культуртрегерами-«бенефіціантами» чи українською владою. «Ведь мы же все – украинцы!» – каже наш зять із Сторожинецького району. Він також – мовна жертва шовіністичних збоченців, які створили румунське гетто в його селі. В школі українську мову не вивчали – і йому через це дуже важко спілкуватися з нами. Але його син оволодіє державною мовою і не тільки повторить мудрі слова батька українською: «Адже ми всі – українці!», – а й грамотно напише.

Василь КОЗЬМИК

Газете «Відродження», № 22 , 26 жовтня 2017 р.