ВАН ЛОПАТЮК (ПОКИНУТИЙ СВІТ) +фото

   Широко відомі історії бідного художника Ван Гога, або того ж Піросманішвілі (той, хто "акторку любив" і дарував "мільйон червоних руж"), які нікому не були потрібні за життя. Але потім ними захопилися, тепер картини коштують мільйони, всі оспівують тощо. В цих легендах є щось заспокійливе. Справедливість, мовляв, торжествує. Але хто думав про тисячі "ван гогів", які так і не стали відомими. І не стануть. Розсіяні по провінціях, вони майже не мають шансів. Тому що митця роблять овації. Без прихильників нема слави. А чи вміють у Чернівцях, взагалі в провінції, аплодувати? Питання риторичне. Вміють, якщо є кому організувати ці овації. Таким і аплодують. А якщо нема кому організувати? 

Уявіть, що найвідоміший нині чернівецький митець Пауль Целан залишився у Чернівцях. Чи перевершила б його слава славу письменника Фольварочного? О, як це сумнівно. Тобто, сумнівів нема, що було б ось як. Згадували б якогось дивака Павла Львовича Целана (Анчела), який писав вірші навіть без рим і логічного зв'язку, докучав редакціям. Ходив-ходив, а потім з'їхав з глузду, нещасна людина. Оце б і вся була б згадка, аркуші десь би тліли на горищі.

То чи не час навчитися аплодувати? Відшукати наших буковинських "ван гогів". Віддати їм належне? Живим чи мертвим.

Власне, цей матеріал присвячений творчості скромного викладача фізичного факультету Сергія Лопатюка. Далеко не всі його знайомі знали, що він займається ще й фотографією. А якщо знали, то не надавали цьому особливого значення. Хоча фото його друкували у Британії (1986р. "Невідома Росія"), експонували в Литві, Росії тощо.

Щодо британських публікацій, показово, що це вибір незаангажованих британських редакторів. Якщо переглянути навіть сучасну російську фотокритику, то пишуть про цілу школу в радянській фотографії, лідерами якої було троє чернівчан Борис Савельєв, В'ячеслав Тарновецький ... і Сергій Лопатюк, поряд згадують покійного нині Слюсарева (Борис Савельєв також зазнав всеросійської та міжнародної слави). У того ж працівника фізфаку В'ячеслава Тарновецького фото купував Московський музей мистецтв ім. О.С. Пушкіна.

Що й казати, Чернівці, які завжди виглядали краще, аніж є насправді, просто мусили зростити талановитих фотографів. Єдине питання - чому про них переважно знають російські фахівці? Щодо чернівецьких красот, то Лопатюк майже не фотографував їх. Він зосередився на іншому, більш цікавому. Це той світ радянських Чернівців, який, за великим рахунком, ніхто й не спробував відобразити. Дивні міські персонажі, городяни, двірники, діти, карлики, старці на табуретках біля дворів та у дворах. Світ особливої чернівецької екзотики. Радянські Чернівці крім всього - це покинутий світ, світ філософів з обставин. Коли не треба гнатися за багатством, не треба думати про завтрашній день, залишається думати про життя.

Як Лопатюк помітив їх всіх, цих чернівецьких людей, цю "покинутість" у дворах та очах? Це неможливо, якщо не вийти на вулицю і не почати дивитися всім в обличчя. Ви колись так пробували? Йти і дивитися, весь час дивитися в обличчя. А потім уявити своє серед них. Спробуйте, багато чого в душі зміниться.

До його фото не ліпиться "радянські", "українські", "буковинські" - залишилися просто люди. Хоча вони і радянські, й українські, й буковинські. А це, власне, і є головний знак якості.

Мені можуть дорікнути за перебільшення, але подивіться в очі цих лопатюковських старих! Ви що, не бачите, що часто це очі рембрандтівської глибини... Не менше. Думаєте, за часів Рембрандта були інші люди? Лопатюк їх за поглядом відшукав, відсіяв, попросив постояти біля паркану чи то сарайчика і клацнув.

Це все. Далі писати нецікаво, тому що на фото дивитися цікавіше.

Власне, сама життєва доля Сергія Лопатюка ніяк не перегукується з його фото. Кажуть, він був добрий як всі таланти, веселий, "перспективний" щодо своєї фізики, і ще було у нього кілька фатальних недоліків, які більше шкодили йому, аніж комусь. Він помер молодим. Наших овацій, очевидно, і не чекав. Фотографував для себе. Не робив на це ставку. Не ліз у мистецькі ряди. Це була його приватна справа. Просто хотів щось сказати, чого словами не скажеш. Хотів дати жити душі. І ця публікація навряд чи зробить його Ван Гогом. Ніщо не зміниться. Але... Власне, навіть не так про Лопатюка хотілося сказати, як про уважність, небайдужість, вміння захоплюватися, любити, аплодувати. Інакше не побачити нам Ван Лопатюків, як своїх вух.

Сергій ВОРОНЦОВ