Унікальне надбання Йосипа Ельгісера, яким він жив і яке збирав упровдовж усього життя, передається Чернівцям
«Ми жили у бібліотеці з роялем»
Унікальне надбання Йосипа Ельгісера, яким він жив і яке збирав упровдовж усього життя, передається Чернівцям.
Здавалося б, ще зовсім недавно на вулицях нашого міста можна було зустріти поважного віку чоловіка з портфелем у руках, у капелюсі та плащі. І мало хто знав, що за такою скромною зовнішністю приховувалася надзвичайно талановита, титулована і майже до фанатизму віддана музиці особистість – Йосип Ельгісер, піаніст, лауреат першого конкурсу піаністів ім. Лисенка 1962 року, заслужений діяч мистецтв, член Спілки композиторів України і нарешті – єдиний в Україні володар золотої медалі ЮНЕСКО «Золоте ім’я світової культури», чиє ім’я занесено на місцеву Алею зірок і до книги «500 особистостей України». А ще яким важливим був той факт, що він виконував напам’ять безліч класичних творів!
Кілька останніх років Йосип Мойсейович, через проблеми зі здоров’ям, жив у доньки Вікторії у Москві. На жаль, помер далеко від дому у віці 85 років, але прах буковинця, неймовірно закоханого у свій край, повернувся у рідну буковинську землю.
Доньці музиканта Вікторії Йосипівні від батька передалося дуже багато: і зовнішність, і любов до музики (вона закінчила Львівську консерваторію), і схильність до вивчення мов (як і батько, знає кілька іноземних), а головне – розуміння того, якими цінними, а точніше, безцінними, є ті речі, якими наповнював своє помешкання видатний піаніст Йосип Ельгісер. Саме тому все мистецьке надбання піаніста його донька передає ЧНУ ім.Ю. Федьковича.
«Коли все буде вивезено з нашої квартири, – розповідає Вікторія Тучинська, – то злодії можуть не турбуватися: там практично нічого не залишиться. Усе, що він надбав, це – книги, рукописи, платівки, ноти. Знаєте, батько не складав ніякого заповіту стосовно майбутнього цих речей, бо знав і був упевнений: я їх не продам. Жодні гроші, виручені на аукціонах, нічого не вартували би для мене. Те, чим жив і у що він вкладав гроші, – величезна бібліотека. Її склад – досить різноманітний, він мав дуже широкі інтереси. Майже 10 тисяч примірників були впорядковані, занесені до каталогу, тож уся література була добре ситематизована. А ще – рукописи, унікальні ноти, майже дві тисячі платівок переважно класичної музики. Є велика кількість літератури іноземною мовою, у тому числі й готичним шрифтом, який батько вмів читати. Художня література, науково-дослідна, музикознавча, великий розділ з образотворчого мистецтва, окремий – література іноземними мовами, словники, енциклопедії. Частина його архівних матеріалів передається у Центральний палац культури, де батько працював в оперній студії, частина, яка стосується єврейського життя, – у музей історії та культури євреїв Буковини. Щодо історії міста, то книг на цю тематику – на три великі коробки. А ось стосовно платівок, то їх чекає інша доля, поки що не хочу озвучувати свій задум. Ось, власне, і все що нажив Йосип Ельгісер... Мама завжди казала: “Ми живемо у бібліотеці з роялем”. Вона ніколи не докоряла батькові, бо прекрасно розуміла, що живе з генієм».
Той факт, що Йосип Мойсейович був абсолютно байдужий до побутових речей, можуть підтвердити всі, хто його знав. Образно кажучи, залишав собі на чай з хлібом, а решту вкладав у музику та книги. А пенсію, яку отримував з Німеччини як в’язень концтабору, віддавав багатодітній родині із села Грозинці Хотинського району, де колись працював лікарем. Навіть останню пенсію за травень донька Ельгісера відвезла цій родині… Музикант не вкладав гроші у матеріальні блага (вдома до цих пір стоїть меблева стінка “Трембіта” 1979 року). Щоправда, з ціннних речей тут зберігається старий сімейний рояль. І саме з ним донька музиканта не готова розлучитися: повезе його додому у Москву, хоч транспортування обійдеться у кілька разів дорожче, ніж придбання самого рояля:
«Я не готова цей інструмент ані продати, ані віддати, ані подарувати. За ним минула вся батьківська робота, біля нього я виростала. А придбав цей рояль батько 31 грудня 1961 року. Він якраз був на сесії у консерваторії і зайшов у магазин музичних інструментів, що на Хрещатику. А які в той час були черги на придбання піаніно! Уже не кажу про рояль. Він запитав, і на диво продавець відповіла: “Цей інструмент замовила Київська філармонія, але не викупила”. Згодом біля нашого будинку зупиняється велика машина, з якої вивантажують рояль...»
Насамкінець запитую Вікторію Йосипівну, як вона вважає, чи був Йосип Ельгісер належно поцінований? Містом, людьми, рідним училищем мистецтв, де викладав 52 роки?
«Знаєте, – резюмує донька музиканта, – що мене інколи дратувало? Те, що батько був занадто скромний і дозволяв тим, хто не мав на це права, зверхньо до себе ставитися. Можу сказати прямо: в училищі мистецтв, де він працював більше п’яти десятиліть і для якого зробив чимало, його життя було глибоко нещасне, йому не давали добрих студенітв, а лише тих, від кого відмовлялися інші. Також мене зачепило до глибини душі: ще у травні я була готова передати сюди матеріали та частину бібліотеки, аби тут зробили клас імені батька. І почула у відповідь, що клас його імені, плюс стенд та портрет – вже занадто. А між тим, мій батько був першим в училищі, хто перейшов на українську мову викладання. Йосип Ельгісер був у своєму творчому розквіті, проте не мав можливості грати у філармонії з оркестром. І це при тому, що його творче надбання визнав світ, адже він – третій в історії світової музики піаніст, хто зіграв серію історичних концертів. Він грав у театрі “Голос”, у театрі ляльок… Ось де виступав володар золотої медалі ЮНЕСКО! Йому свідомо перешкоджали, і я за свої слова відповідаю».
Аби талановита дитина із села чи райцентру не зазнала такої долі, як Йосип Мойсейович, і мала змогу проявити себе, Вікторія Тучинська створює фонд Йосипа Ельгісера, щоби переможцям конкурсу піаністів надавати кошти на подальше навчання.
Наталія ФЕЩУК, газета “Чернівці”,
Фото із архіву Вікторії Тучинської
