“Україна не може собі дозволити, аби частина людей зараз просто спала…”
Польська атворка і перекладач Анета Камінська – про свою любов до нашої країни
Насправді правий той, хто зауважив, що нині поляки вболівають за Україну більше, аніж деякі українці. Анета теж до них належить. Викладач Варшавської політехніки, вона і сама пише вірші, і працює як перекладач. Власне, саме зараз зайнята тим, що доносить до поляків вірші, які наші автори пишуть про Євромайдан, Крим, ситуацію на Сході країни. Робить це так само щиро, як щиро вболіваю за нашу рідну країну. Тому наша розмова більше стосувалася саме подій політичних, аніж літератури.
- Ането, Ви не вперше у нас, але зараз, коли війна на Сході, її запах витає всюди. Які ваші відчуття зараз, бо ви знаєте нашу країну із середини?
- Буде правдою, якщо скажу, що я дуже сильно зв’язана з Україною, впродовж 10 років сюди приїжджаю. І стільки часу перекладаю українську поезію. Маю тут багато знайомих, приятелів. І для мене особисто нинішня ситуація в Україні - емоційно важка. Я дуже сильно це переживаю. І очевидно, що більшість поляків так само. Бо ми теж знаємо, як це, оборонятися від Росії. Багато поляків щиро хочуть, аби ситуація в Україні повернула на краще, моляться за це. У Польщі відбувається дуже багато зустрічей, присвячених Україні. У Варшаві – то надзвичайно багато. Це і дискусії політичні, де зустрічаються політологи, журналісти, професори університету… Також покази фільмів, виставки фотографій, літературні імпрези… Я і беру участь, і деякі такі імпрези організовую.
- В Україні завжди акцентувалося, що Росія наш брат, тепер виявляється, що Польша – таки рідніший брат…
- Насправді ми таки – брати, я так думаю. Хоча були в історії якісь такі моменти, які нам перешкоджали. Але їх можна обговорити, все з’ясувати. Та в тяжких ситуаціях поляки сильно відчувають солідарність з Україною.
- Відчуваєте, що атмосфера в Україні зараз змінилася?
- У Чернівцях - начебто ні. Прогулююся містом, заходжу у магазини – все ніби так само. Але як тільки зустрічаю когось зі знайомих, то розмова одразу заходить про те, що робиться в країні. Цього не можливо уникнути, і тоді ця напружена атмосфера – так, відчувається… Я дуже вподобала Чернівці. І коли їхала сюди зараз, то думала, що може, приїду, а тут будуть сліди війни. Але, слава Богу, нічого такого немає. Нічого не змінилося. З’явився лише хрест на Центральній площі, присвяченій Небесній сотні. І по цьому можна зрозуміти, що щось дуже трагічне сталося в Україні…
- Минулого року Ви місяць жили у Чернівцях і написали багато віршів про наше місто - Чернівці, які зачаровують. Що ж вас найбільше зачарувало?
- Тоді я мала нагоду багато прогулювалася Чернівцями – мала карту, різні путівники. Знайомилася з містом, можна сказати, сама. В кожній вулиці намагалася віднайти якусь історію. Дивилася навіть з цієї квартири-резиденції “Меридіан Черновіц”, що на вул. Доброго - у вікно, а за ним – лише стіни будинку, і бачила, як відпадає стара побілка. А під нею – ще стільки шарів, інколи там навіть якісь написи виглядають. Я знала, що в Чернівцях жило багато народностей, але, дивлячись на ці стіни, якось по-особливолму відчула присутінсть тут різних народів. З того часу я почала ходити Чернівцями і вже уважніше приглядатися до слідів минулих часів. Багато часу я провела на цвинтарях – на вулиці Зеленій і на Єврейському, їздила на єврейський цвинтар до Садгори. Робила фото надгробків, в основному – портрети людей з надгробків. А потім писала про це вірші, намагалася написати про тих людей, хто вони були.
- У ваших віршах про Чернівці також є присутні і люди?
- Поезії більше про саме місто, аніж про людей. Якщо і з’являлся люди, то це такі короткі діалоги. Наприклад, я написла вірш про одного чернівчанина, якого я зустріла на цвинтарі. Він мені сказав, що має польське коріння. Далі почав розповідати про своє життя, про те, що він добре жив. Але мене це трохи здивувало: добре жив, але був солдатом-контрактником в армії. І був у Чехословаччині, в інших містах. Тобто, він був солдатом на іншій стороні, не на тій, яку підтримую я… Бо у Чехословаччині, наприклад, солдати ж стріляли у людей… Він казав, що йому добре було жити, мав гарну зарплату, родина мала достаток. Мене вразило, що цей чоловік не мав свідомості, кому служить, що робив у житті. Але поміж тим кілька разів підкреслив, що він добре жив.
- Зараз часто порівніюють Україну і Польщу мовляв, якби не дай Боже, поляки опинилися в аналогічній ситуації, вони б не були такими роздробленими…
- То правда, що поляки повели б себе трохи інше, вони б дуже змобілізувалися. Треба сказати, що на сьогодін ми не так сильно любимо свій край, нарікаємо на свою країну, що нам зле, жоден президент не подобається. Не любимо Польщу достатньо. Але, очевидно, що якби була якась небезпека, то в такому разі поляки мобілізуються.
- Тобто нам цього бракує?
- Напевно, так. Хоча бачу навіть таке. В Польщі живе багато українців, у Варшаві їх дуже багато працює. І ті, хто працює там, дуже переживають за Україну. Я бачила, коли були вибори, величезні черги до дільниць, то був якийсь рекорд. Але є інший приклад. Я викладаю польську мову для іноземних студентів у Варшавській політехніці. І там теж були студенти з України. Коли почався Євромайдан, я дуже сильно це пережила. І коли прийшла на заняття, не могла цим не поділитися з українськими студентами. А виявилося, що вони… не на боці Євромайдану. Для мене це було шоком! Гарні, молоді люди! Важко мені зрозуміти українців, які є або байдужі, або на якійсь іншій стороні. Бо зараз така важка ситуація, що Україна не може собі дозволити, аби частина людей просто спала… Всім треба змобілізуватися, і всім треба щось робити – кожен, що може. Хтось – воювати, а хтось – просто розмовляти з людьми, і пояснювати, що насправді відбувається у країні.
- А письменники? Вони теж мають бути на майданах?
- До Євромайдану я думала, що політика – то не справа літераторів. Але коли поет вийде перед людьми, щось прочитає. Він може бути прикладом для людей, багато хто може змінити свою думку. З весни я зацікавилася поезією про суспільні події в Україні - тим, що українські поети пишуть про Євромайдан. І коли почали організовувати культурні заходи у Польщі, зрозуміла, що це мало, що я читатиму вірші, які до того перекладала – про любов, про футбол.. Цього на ту хвилю не вистачало. Це не той момент. Треба показувати вірші про Небесну сотню, про війну на Сході. Спочатку я перекладала вірші про Євромайдан. Переклала десь 15 віршів. Буває, що під час таких подій не малюється, не пишеться. Але своїм особистим прикладом, позицією поети і художники можуть зробити набагато більше. Коли я була в Польщі, дуже сильно пережила ці події. Інколи задавалася питанням, чи переживала б так сильно, якби щось подібне діялося у моїй країні. Хоча Польща – безпечний край, ми у Євросоюзі, в НАТО… І якби загрожувала якась небезпека, Польща щось би зарадила собі у такій ситуації. А Україна видається безсилою. Коли гинула Небесна сотня, коли у Києві стріляли, я пережила справжній емоційний стрес. Мої знайомі казали: може організувати якісь читання. Але я кажу, що вірші можуть зробити, якщо там гинуть люди. Я лише власним прикладом могла показати, що я всією душею за Україну, і всі мої знайомі це бачили.
- Вам доводилося зустріти в Польщі людей, які підтримують Росію?
- Я особисто таких поляків не знаю. Але може такі і знайдуться. Звичайно, це буде абсурд, це мусять бути, певно, якісь дивні люди. У Польщі Росія не змогла би зробити такої пропаганди. В Польщі ніхто не вірив і не вірить Росії. І якщо стоїть питання, Україна чи Росія, то поляки автоматично за Україну. Але у вашій країні інша ситуація. Я двічі була на сході України, і відчувається різниця між заходом країни. Міста більше радянські, і люди з дещо радянським мисленням… Але якби до тих людей приїжджали культурні діячі, артисти, щось їм розповідали, то і їхня свідомість змінилася би. Для перекладу я не вибирала вірші, які будуть розраджувати – це важливо українцям. Полякам ж треба показати інше: ось ми тут, маємо роботу чи канікули, живемо, а на Сході щоденно гинуть люди. Я переклала поетку Галину Крук, один із її віршів адресований до Європи, дуже сильний, його завжди читаю в Польщі. Перекладаю Бориса Гуменюка з Тернополя, він воює зараз добровольцем на Сході, а всі свої вірші викладає на власній сторінці у Фейсбук. І надзвичайно емоційно передає, що там робиться. Про те, як він вчився вбивати людину, як цілитися, хоч і у ворога, але в людину. Я доношу це полякам, щоб вони розуміли, які страхіття творяться недалеко від нас...
- Ането, а Ви особисто вже щось написали про нинішню Україну?
- Планувала, думала, приїду, прогуляюся. Але час не до віршів, в тому числі про Чернівці. Мені головніше перекласти для поляків те, чим живе Україна. І видати антологію на цю тему. Але вже, а не колись.
- Коли Україна все ще поділена, слово митця може щось тут допомогти?
- Так, бо важлива революція у свідомості. Багато інших речей, звісно, неможливо зробити швидко. Якби всі були солідарні, багато речей вдалося би зробити дуже швидко, і може навіть мирно. Мені розповіли інформацію, як хтось на Сході за 500 гривень здає снайперам вікно власної квартири… Якби таких людей не було, то може, не було би і війни. Якби всі стали в один ряд…
- Польща зараз задоволена тим, що вона є членом Євросоюзу?
- Очевидно, що так. Це зараз інша країна, ніж була колись. І зміни розпочалися не з Євросоюзом, а ще до того, як ми знали, що вступаємо туди. Україна зараз така, як Польща тоді. І це дозволяє мені думати оптимістично. Люди дуже гостинні, відкриті, сердечні в Україні. Так, вулиці, будинки треба ремонтувати, але я приймаю Україну такою, якою вона є . Правда, одна річ мене дуже дратує – якість осблуговування у громадських місцях, не ввічливий персонал. Ось це має змінитися негайно! І це не складно і нічого не коштує. Достатньо, аби ця пані, яка облуговує клієнтів, їм посміхнулася.
Наталія ФЕЩУК, газета “Чернівці”,
Фото автора
