"У пісчаних дюнах узбережжя Східної Пруссії, або історія, яка мучила ціле життя…" (До 9 травня)

Третій

 Цю історію (і не лише цю) мій тато розповідав мені, можна сказати, ціле життя. Не всю одразу, окремими епізодами. Тато був чудовий оповідач, великої уваги приділяв деталям і подробицям. Тоді не спадало на думку записати це все. І лише тепер, коли я стала вже старшою за тата, наважилася врешті…

 9 травня 1945 року Дмитро сидів у окопі, виритому нашвидкуруч у пісчаних дюнах узбережжя Східної Пруссії. Суцільного фронту тут уже не було, але ще кілька тижнів долали спротив залишків німецьких військ – здебільшого СС. Про перемогу ще нічого не знали: рацію розбило з тиждень тому, разом із радистом: пряме влучення…

…Окоп бридко сипав піском на голову, за комір, в чоботи. Рота мала завдання вийти на цій ділянці до моря. Його, це море, вже було видно – в якомусь кілометрі. Але рухатися уперед змоги не було: з дзвіниці маленької лютеранської кірхи найменший рух у їхньому окопі відстежувала кулеметна черга.

Комроти вже двох солдатів відправляв із наказом подавити кулемет… Одного черга скосила одразу, лиш видерся з окопу. З другим фашистський кулеметник погрався, як із мишеням: застрелив уже в метрах п’ятдесяти від окопу.

Дмитро готувався бути третім… Чомусь він точно знав, що цього разу ротний назве саме його. Готувався й обстежував поглядом рівнину перед очима. Трохи на відстані від самої кірхи стояв будинок пастора. За ним тягнулися якісь господарські будівлі, невеличкий городик. Кілька дерев. Ближче до окопу майже від передньої стіни кірхи уздовж усього обійстя вгадувався цвинтар: невисокі камені, подекуди хрести, теж кам’яні…

А ще Дмитро помітив, що кулемет стріляє  лише з переднього вікна дзвіниці, доволі нешироким сектором…

У роздуми його увірвався вигук ротного:

– Вусань!

Дмитро єдиний в роті носив цю чоловічу ознаку, тож прізвисько, природно, приклеїлося саме до нього.

– Я!

– Подавити кулемет!

Відповівши належне командиру, Вусань, узявши автомат і кілька гранат, став рухатися кудись уздовж окопу, виповзаючи із зауваженого сектору обстрілу.

– Куди?! – заволав ротний.

Дмитро заспокійливо махнув йому рукою: усе, мовляв, нормально…

Нарешті він виліз з окопу й короткими перебіжками добіг до бічного входу до кірхи. Там біло порожньо. Але на дзвіницю влізти неможливо: стародавні кам’яні сходи підірвані. Набагато вище від людського зросту стирчали якісь металеві гаки – не дотягнутися… Дмитро вийшов з церкви, ризикуючи нарватися на німців, бо ж не знав, скільки їх на тій пасторській мизі, посунув до господарських будівель… У порожній стайні знайшов ремінні поводи, узяв кілька, зв’язав між собою, на кінці зробив петлю… Повернувся до дзвіниці, закинув повід на найближчий прут, затягнув петлю і, спираючись на уламки сходинок, дістався до решток сходового майданчику… далі перечепив свій повід  ще на один прут і звідти вже дістався до верхнього майданчику, до дверей… раніше за ними висів дзвін, тепер стояв кулемет… Скільки ворогів за цими дверима, не мав часу гадати. Рвонувши двері на себе, поливав з автомата… Інших звуків не було.

Перед вікном дзвіниці стояв кулемет. На відстані простягнутої руки лежали кулеметні стрічки. На кулемет навалився головою хлопчисько років 14-16-ти. Прикутий кайданками до кулемета.

Мабуть, зрозуміло, чому ця історія мучила тата ціле життя…

Лариса ХОМИЧ, спеціально для «Версій»