У Чернівцях передчасно пішов з життя заслужений артист України Борис Яроцький

Колектив Чернівецького академічного академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської    висловлює глибоке співчуття рідним та близьким заслуженого артиста України Бориса Івановича Яроцького з приводу його передчасної смерті. Нехай земля йому буде пухом, а пам'ять про нього залишиться надовго в наших серцях.

Прощання відбудеться у середу, 3-го січня, о 10:30 за адресою: вул. Гете, біля будинку №4.

ДОВІДКОВО:

Заслужений артист України Борис Яроцький зіграв у Чернівецькому муздрамтеатрі понад сотню ролей. Усі навіть не може пригадати. Коли оформляв документи на звання заслуженого, списав декілька листків.

Одна з кімнат у квартирі Яроцьких заклеєна фото Бориса Івановича і його батьків – теж акторів – Валентини Костянтинівни та Івана Олександровича. Кожен знімок – якась роль. Тому на них вони різні: щасливо-усміхнені, зажурені, сердиті, серйозні…

"Я не грав, а проживав на сцені життя свого героя, ставав ним, – каже Борис Іванович. – Це перевтілення відбувалося всередині – у моїй душі. Встаючи вранці, я вже був Михайлом з "Украденого щастя", циганом Василем із "Циганки Ази" чи скрипалем Паганіні з "Легенди про Паганіні". Після вистави ніяк не міг заснути – перегравав усе заново. Люди, яких зіграв за своє життя, живуть у мені й досі. Інколи здається, що жив їхнім життям, а не своїм. Тепер навіть не знаю, де я справжній. Зараз прийняв Бога у свою душу, читаю Біблію. Ніколи не пожалкував, що став актором. Це було моє".

Борис народився у відомій акторській сім’ї. Подружжя Яроцьких було наділено талантом від Бога, хоча не закінчувало жодних театральних інститутів. Хлопчик виріс у відомому на той час Коломийському театрі. Трирічного його вже садили в залі в першому ряді, і він дивився, бувало, десятки, а то й сотні разів одну і ту ж виставу. Знав напам’ять усі ролі батьків – пошепки повторював їх. Своєї квартири у Яроцьких не було, тому мешкали у гримерній театру. Тут спали, тут мама з батьком готувалися до вистави – гримувалися та переодягалися. Син інколи навіть не міг упізнати їх. Післявоєнні роки – розруха, голод, а люди навалом ішли до театру. Квитки купували за місяць-два наперед. У залі не було жодного вільного місця, глядачі заповнювали всі проходи.

Хотів стати спортсменом, а вступив до театрального

– Я зовсім не мріяв стати актором. У школі активно займався спортом – виступав на першості України з волейболу, мав розряд, хотів вступати до фізкультурного інституту, – пригадує Борис Іванович. – Та в 17 років мені дали роль в одній виставі, де грала мама. В армії грав у театрі при Домі офіцерів. Після повернення поїхав вступати до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, де був великий конкурс – 40 осіб на одне місце. Прочитав монолог Наливайка, байку Остапа Вишні – і мене прийняли. Дали роль Потапа у п’єсі "Протокол одного засідання". Вона посіла перше місце на молодіжному огляді в Москві, а я отримав тисячу рублів премії.

1973 року Бориса Яроцького запросили до Чернівецького драмтеатру. З того часу він не покидав його.

– У виставі "Чаклунка синіх гір" мені дали головну роль, яка стала моєю улюбленою, – розповідає Борис Іванович. – Відтоді я грав тільки головні ролі, більшість – позитивних. Василя – у "Циганці Азі", Дмитра – у "Панському болоті", Михайла – в "Украденому щасті", Гната – у "Безталанній"… Всього і не пригадаєш. Переграв усю класику вищої проби – українську, російську, зарубіжну. Хоча радянська влада більше любила місцевих авторів. Як драматурги вони були слабенькі, зате оспівували партію, вождів, колгоспи. Коли ми читали їхні твори, плювалися, та доводилося ставити. Я грав і позитивних комісарів та комсомольців, і негативних бандерівців. Тоді героїв, як і людей, ділили на "наших" та "не наших" – без жодних нюансів. Хоча до акторів були величезні вимоги. Режисер обов’язково сидів у залі, а потім розбирав кожен твій крок – жодна помилка на сцені не пробачалася. Ми грали щодня по дві-три вистави, вихідним був тільки понеділок. І завжди були аншлаги. Чернівецький театр об’їхав зі своїми виставами весь Радянський Союз – Росію, Молдову, Білорусію... Особливо добре сприймали "Чаклунку синіх гір". Я грав гуцула Василя сотні разів. І щоразу мене довго не відпускали зі сцени.

"Коханками" були найвідоміші акторки

У Бориса Яроцького було амплуа "героя-коханця". Вродливий, високий, стрункий, емоційний – він дуже підходив на цю роль. У нього закохувалися глядачки, буквально закидали квітами, просили автографи. А в залі скромно сиділа його дружина Віра, яка не пропускала жодної вистави з участю чоловіка. Вона дивилася, як її Борис пристрасно обіймає та цілує на сцені чужих красивих жінок, зізнається їм у коханні, розуміючи, що це лише роль. А потім він повернеться додому – до неї та двох їхніх синів.

– Хтось грав соціального героя, хтось – партійного, а я – коханців, – сміється Борис Іванович. – Обов’язково була вродлива героїня, із якою в мене було кохання. Моїми "коханками" були найвідоміші акторки, наприклад, Ольга Ільїна та Алла Шеремет. Ми так "накохалися" на сцені, так наобіймалися та націлувалися, що вистачить на все життя.

Зараз Борис Яроцький уже не грає в театрі. Відмовився, хоча його не раз запрошували. Каже, що не розуміє сьогоднішню драматургію, режисуру, акторів. А може, просто не хоче грати людей поважного віку, а залишитися у пам’яті глядачів молодим темпераментним Василем із "Чаклунки синіх гір" – із його щасливим і нещасливим коханням та невимовними стражданнями. Чи пристрасним Паганіні, який рвав струни скрипки і власну душу так, що зал завмирав і плакав. Спогади і фотографії, із яких дивляться зіграні ним герої, –цим і живе актор… 

Надія БУДНА (Джерело: https://molbuk.ua/vnomer/kultura/17406-ja-prozhivav-na-sceni-zhittja-svogo-geroja.html)