Тривожна осінь 56-го…
15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
Вітри часу все далі відносять ті доволі трагічні події, коли майже 60 років тому радянські танки вдерлися до суверенної Угорщини…
Сигнал бойової тривоги для старшого сержанта інженерно-технічних військ Раду Патраша та його товаришів пролунав серед глибокої ночі. За лічені хвилини всі були біля своїх машин із конструкціями понтонних мостів, а ще згодом колона вирушила з воріт військової частини на Житомирщині у бік західного кордону тодішнього СРСР.
— Ми практично нічого не знали про мету поїздки, — пригадує Раду Степанович, нині 83-річний пенсіонер з Багринівки, — вже десь на підступах до Мукачева (Закарпатська область) офіцери повідомили нам, що їдемо, начебто, на допомогу угорським братам. Так наш підрозділ опинився на території Угорщини, неподалік Дебрецена, а потім і почали наводити понтонний міст через річку Тису, по якому армада танків рушила до міста.
Власне, ота «допомога братам» переросла у справжню окупацію, придушення еволюції із застосуванням зброї проти волелюбних прагнень угорців. Радянських вояків майже повсюдно місцеві жителі зустрічали гнівними вигуками та плакатами: «Російські солдати — забирайтесь геть. Вас сюди ніхто не кликав!». Звісно, тоді прості солдати ще нічого не розуміли, бо над ними тяжів суворий наказ командування і жорстока загроза відповідальності за невиконання отого наказу.
— Ми, як могли, уникали сутичок та відкриття вогню, — каже далі Р.С. Патраш, — але знали, що зовсім недалеко танкісти стріляли з гармат і кулеметів у бік угорських патріотів, їх помешкань. Жертв було чимало із обох боків… Слава Богу, за два місяці нас, понтонників, все ж повернули назад у свою частину, а ще незабаром мене і демобілізували з армії, оскільки завершився третій рік служби.
Опісля, Раду Степанович десятки років попрацював будівельником у бригаді місцевого колгоспу. Споруджував будинки, інші об’єкти, як у рідній Багринівці, так і в Глибоці і Чернівцях. Разом із дружиною (на жаль, уже покійною) виростили і виховали трьох синів та дочку, має сьогодні й 5 онуків.
…Ні-ні, тай бере до рук старий альбом, переглядає пожовклі фотографії. На диво, є серед них і кілька тих, що вдалося зробити товаришам-солдатам в Угорщині. Спогади, невеселі думки знову повертаються до ветерана, бо від пережитого нікуди не дітися… Хочеться тільки одного — миру та спокою для дітей та онуків в Україні. Нехай так і буде!
Василь Гейніш.
Фото Петра Митранюка.
