Товариш «лаборант П.Демонт»: одному з "батьків чернівецького міфу" сьогодні виповнилося б 99 років!
Перший урок, засвоєний під час зйомок у постановочній радянській агітці, виявився не останнім. На зміну безробіттю незабаром прийшла праця у радянській державній установі – Чернівецькому республіканському історико-етнографічному музеї.
На переконання російських знайомих чернівчанина, такі як він колишні румунські офіцери, солдати, які залишилися без роботи, охоче вступали на цивільну службу. Газета «Радянська Буковина», з посиланням на розмови у журналістських колах Бухареста, розповіла, що нижчим чинам – бессарабцям і буковинцям, які служать в румунській армії, але бажають їхати на вже радянську батьківщину нібито запропонували подавати відповідні заяви до своїх військових частин. «Однак повсюди створена така атмосфера, що солдати бояться подавати заяви», – йдеться у дописі від 19 липня 1940 року.
Демант, який і без того вже перебував у Чернівцях, спочатку працював на одному з місцевих заводів. «На підприємстві йому страшенно не сподобалася. Чула це від нього самого», – уточнила вдова. Тож перейшов до музею. Так і склалося, що перші уроки організації праці, класової рівності та побуту він засвоїв не в Празі, Лондоні чи Бухаресті, а працюючи лаборантом у чернівецькому музеї. Нова радянська дійсність поволі ставала реальністю для молодого чоловіка.
Разом з радянськими танками на Буковину їхали Чернівецький і Хотинський повітові комітети Комуністичної партії, виконкоми... Сюди експортували всю владу, крім низової. У селах, як правило, головами сільрад призначали найбідніших людей – і особливо тих, хто був пов’язаний із комуністичним підпіллям або хто постраждав від румунської влади, – розповів історик Ігор Буркут.
Одночасно з військами рухалися спеціальні групи НКВС, які брали ситуацію під свій контроль. Історики стверджують, що «чимало енкаведистів було закинуто до краю ще до вступу радянських військ». До служби в лавах обласного, міських та районних відділів НКВС залучили 400 звільнених у запас червоноармійців Чернівецького гарнізону.
Керівні органи очолили приїжджі партійні та радянські функціонери. Лише згодом до них потрапляли місцеві уродженці. Але першими особами призначалися вихідці зі сходу України та з Росії. У районах керівні органи формувалися здебільшого так само, – додає Юхим Гусар. Зі 178-ми членів районних і міських виконавчих комітетів на початок 1941 року з місцевих був лише кожен п’ятий радянський функціонер.
Газета «Радянська Буковина» повідомляла, що 4 липня 1940 року до Чернівців прибув секретар ЦК КП(б)У тов. М.С.Хрущов, який під час свого перебування на Буковині «ознайомився зі станом у місті і на селі й дав працівникам повіту ряд практичних вказівок».
Того ж дня рішенням ЦК КП(б)У був створений Чернівецький повітовий комітет партії, першим секретарем якого став Іван Грушецький. Тим же числом, 4 липня, Президія Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки затвердила склад Чернівецького повітового Виконавчого комітету на чолі з головою Володимиром Очеретяним. Постановою Чернівецького повітового Виконавчого комітету від 5 липня було затверджено Чернівецьку міську раду у складі 7 осіб. Затвердженим головою Чернівецької міської ради газета «Радянська Буковина» називає Івана Зеленюка. Владу організували за типовою для всього Радянського Союзу схемою. Одні й ті ж особи часто суміщали партійні посади із представництвом у виконавчих органах влади.
Вже у липні 1940 року до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз’єднати їх край з УРСР. Зокрема, голова робітничого комітету фабрики «Трінако» І. Козачук, робітник ковбасної фабрики М. Михальчук, викладач університету Е. Панчук, директор школи №14 П. Докторович, селянка з села Суховерхів Ганна Антонюк, заступник голови Чернівецького виконкому Ласло (Васіле) Лука, Параска Олійник з села Великий Кучурів, селянин села Задубрівка Микола Павлюк.
Другого серпня 1940 року Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР», решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Закон підписав Михайло Калінін – «всесоюзний староста», як неофіційно називали Голову Президії Верховної Ради СРСР. Центральний парк культури і відпочинку у Чернівцях – нині імені Тараса Шевченка – багато років носив його ім’я.
«З цього часу… ми зможемо тепер… працювати з найбільшою енергією, бо про всіх нас піклується наш рідний батько, великий вождь народів товариш Сталін», – прокоментували результати одноголосного голосування «делегати трудящих Північної Буковини» у спеціально надісланій з Москви телеграмі.
Відтак, сьомого серпня були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей – райони. Після цього мали відбутися вибори депутатів від цих областей до Верховних Рад УРСР та СРСР. На січневих довиборах 1941 року серед перших депутатів від Буковини обрали Георгія Жукова – командувача Південного фронту, який займав Бессарабію й Буковину.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українці вже в 1940 році знали для чого Росії Буковина і Крим (на вікенд)
Про те, як йому велося в радянських Чернівцях 1940-1941 років, Вернон Кресс докладно розповів у нарисі «Лаборант». Спогади про роботу в музеї колишній чернівчанин записав за наполяганням дружини. «Звісно, треба додому – дописати про свою роботу в музеї перед війною», – вивів у щоденнику в листопаді 2005 р., перебуваючи на лікуванні в московській клініці. Записав спогади таким поганим почерком, що дружина заледве могла розібрати, про що у них йшлося. Водночас сам автор нічого не хотів правити. Текст «Лаборанта» датовано 29 листопада 2005 року. Цей, як і решту своїх творів, Петер Демант підписав псевдонімом Вернон Кресс.
Про «належність, на жаль, нетривалу» до «музейної гільдії»… останні півроку «людського існування» (до депортації з Чернівців 13-14 червня 1941 р. – Авт.) уродженець австрійського Інсбрука згадував і раніше. Наприклад, у жовтні 2001-го, записуючи до щоденника враження від спілкування з працівником Державного історичного музею у Москві.
Влаштуватися на роботу до державної установи, як стверджує сам Петер Демант, йому допомогла «одна з місцевих співробітниць музею і «головна синя панчоха міста» фрау Марта Керн». Саме та, що згодом всю війну прожила у квартирі над конторою ґауляйтера в Німецькому домі, вільно проходила повз охорону і забезпечувала свою єврейську родину усім необхідним. Як колишній кавалерист, Петер знався на всьому, що стосувалося коней і зброї. Марті Керн нескладно було замовити за нього слівце.
Перекласти з німецької російською необхідну для влаштування на роботу автобіографію допоміг давній батьків приятель білоемігрант Борис Казакевич. Потренувавшись тиждень, вчорашній тлумач «Радіобюро» Генерального штабу» навчився без проблем писати кирилицею. Інформацію про навчання в німецькому Ахені, де чернівчанину довелося стати свідком кривавих подій «Кришталевої ночі», добрий знайомий завбачливо порадив опустити. Музеї, за твердженням фахівців, протягом усього існування УРСР були установами ідеологічними. Тож поїздку на Олімпіаду до Німеччини (1936 р.) чи студентські канікули в Празі та Лондоні (весна 1938/39 рр.) теж краще було не афішувати. У Державному архіві Чернівецької області збереглися численні матеріали про «класово ворожий елемент», який час від часу викривали у радянських установах і на підприємствах.
Під час знайомства керівник влаштував претенденту на місце невеличкий іспит: доручив від руки переписати машинописний текст автобіографії, а ще визначити походження турецького ятагана з блискучим гравірованим лезом і кавалерійського довгоствольного пістолета з колісним замком. Перевірку вчорашній улан гідно витримав. І наступного ранку міг приступати до роботи.
Із директором музею, «старим партизаном, робфаківцем» Дукою попервах доводилося спілкуватися переважно на мигах і ламаною російською. «Російська для мене тоді була не зрозуміліша за китайську. Щоправда, лайку я знав: як і решту студентів на нашому курсі, її навчили нас поляки», – уточнив лаборант.
Демант стверджував: доля раз ще звела його з Дукою. Років через тридцять після першого знайомства. Вже після того, як сам Петер звільнився з ув’язнення. Дука так само працював директором музею, але не в Чернівцях, а у Білій Церкві. «У 70-х Петер був у Золотих у Білій Церкві, – повідомила подробиці дружина письменника. – У цей час там працював Дука. Ймовірно, там ще живі члени його сім’ї, які можуть згадати розповіді Дуки про початки радянського краєзнавства у Чернівцях».
Російську Демант знав дуже погано, а про українську 1940 року не було й мови. «Про українську мову ніхто навіть не думав, хіба що крім тих, які навчились русинського говору від хатніх робітниць», – читаємо в нарисі. «Навіть після того, як Буковина з австрійської стала румунською провінцією, Чернівці залишалися двомовним містом, аж до афіш та оголошень, – уточнив Демант у збірці спогадів «Мимохідь». – Радянське ж «визволення» одним махом перервало усі іншомовні прояви:Ради мали багатий досвід поводження з «національними кадрами». Замість румунської, оголошення в місті попервах друкували українською, німецькою мовами та на ідиш. Останні – справжніми єврейськими буквами.
Увага нової влади до української мови була значною, однак специфічною. З одного боку, було українізовано університет. Хоча переважна більшість професури виїхала. Її замінили випускниками вузів УРСР і Росії. Вузівські дипломи, отримані буковинцями за попередньої влади, нова влада часто ставила під сумнів. Водночас більшовики заборонили україномовну газету «Час», дитячий журнал «Українська ластівка», закрили Український народний дім у Чернівцях. Приїжджа номенклатура не мала часу й бажання вчити місцеві мови, зокрема українську. Діловодство велося російською. Зробити кар’єру, не знаючи російської, було дуже складно. Це підтверджує Демант: «повсюдно також домінувала російська мова». Колишній білоемігрант Борис Казакевич, як і більшість російськомовних мешканців Чернівців, раптом став дуже корисним радянській владі. Не дивує й те, що саме він очолив Будинок культури НКВС, на який перетворили колишній «Російський клуб». «Справжнісіньке кубло антирадянщини до того», – засвідчує автор «Лаборанта».
Основу Чернівецького краєзнавчого музею заклали подаровані городянами приватні нумізматичні, археологічні та інші колекції старожитностей. Різноманітні заклади, установи та організації мали власні колекції – деякі з яких також об’єднали у фондах краєзнавчого музею. При австрійцях і румунах, продовжує Демант, музей, до якого він влаштувався на роботу, був розташований у центрі міста. Але 1940 року приміщення уподобала важлива радянська установа.
Крайовий музей справедливо виводить свою історію від 1863 року. Проте перша спроба виявилася невдалою. Головно, через брак належного фінансування. Друге народження музею, який працював на громадських засадах, відбулося на початку 90-х років XIX століття. Хоча власного пристосованого приміщення заклад, що невдовзі отримав назву Крайовий музей імені Франца-Йосипа, все одно не мав. Попри те, що до музейного правління (кураторію) увійшли найповажніші городяни: бургомістр Чернівців, представники Буковинської митрополії, Чернівецького університету. Його колекції виставляли у приватних приміщеннях, частина фондів зберігалася у митрополичій резиденції.
Придатні для експонування площі часто доводилося винаймати. Наприклад, у Промислового музею, який існував від 1888 року. Цей заклад розмістили в ошатній будівлі, яку в 1894-1895 рр. збудували на розі вулиць А.Міцкевича та Лілійної (в румунські часи – Constantin Brâncoveanu, нині – Івана Франка). Лише 1899 року він поділився частиною площ зі своїм менш вдатним старшим колегою.
У румунські часи Крайовий музей імені Франца-Йосипа реорганізували у Регіональний музей. Нарешті в середині 30-х два музеї – Регіональний і Промисловий об’єднали у Музей імені короля Кароля ІІ.
Виділення для потреб Краєзнавчого музею колишньої митрополичої резиденції стало ефектним рішенням нової влади. Архітектурний комплекс резиденції і прилеглий до нього парк нова влада бачила як музейне містечко. До цієї ідеї повернулися 1944 року, після так званого другого звільнення Чернівців. До музейного комплексу мали входити літературні музеї Шевченка, Франка, Федьковича, краєзнавчий музей, зоологічний музей, музей Леніна, а також зооботанічний сад. Працівники радянської пропагандистської машини усвідомлювали, яку користь можна отримати від потрібного трактування історичного матеріалу. 15 вересня 1940 року головний рупор влади, газета «Радянська Буковина» обіцяла: «ближчим часом музей буде відкритий для огляду».
Першого місяця осені на шпальтах щоденника вийшла велика стаття «Остання резиденція пана Бека на землі українській», присвячена цій темі. Почавши з опису митрополії, що «величчю, красою, суворістю стилю… перевершує відомий Ватікан» автор А. Палей швидко перейшов до пропаганди. Виявляється, «бідняк-українець боявся пройти вулицею, на якій розташовані корпуси величного замку. Зате як вільно тепер він ходить не тільки цією вулицею, але й по залах колишньої митрополії». Очевидний висновок: позитивна зміна – наслідок установлення радянської влади у краї. Закріпити і посилити відчуття щастя, яке випало на долю трудового народу, покликаний опис внутрішнього оздоблення палацу. Автор докладно описує Мармуровий, Червоний та решту парадних залів, їхні мармурові підлоги, колони, дубові позолочені стелі і стіни, розписані відомими віденськими майстрами. Перелічує позолоту і блиск інтер’єрів, різьблені меблі з грушевого дерева: «десь у кутку стоїть годинник. Його суворий вигляд нагадує давнину. Він заводиться раз на рік».
Уся ця краса незабаром стане надбанням людей. У резиденції триває велика робота зі створення республіканського історично-етнографічного музею. «Працівники його тт. Дука, Боцан та ін. вже багато працюють по створенню цього музею». Під майбутню експозицію, яка налічує майже 50 тисяч експонатів, виділено аж 200 залів. «Працівники музею зібрали вже ряд цінних документів, які зривають маску румунських бояр, викривають їхні крутійства, направлені проти українського народу, – таврує попередній режим автор допису. – Наведено один документ. За шість днів перед приходом у Чернівці частин Червоної Армії на ім’я митрополита прибув таємний пакет з румунського міністерства культів. В ньому говорилося: «Згідно з рефератом міністерства внутрішніх справ, доводимо до вашого відома, що українці підривають роботу, створену румунами, а тому вимагаємо усунути всіх українців від роботи, бо вони руйнують велику Румунію».
Значно цікавішим у статті є опис незначних на перший погляд побутових подробиць. Саме вони по-справжньому передають трагізм ситуації: «у правому крилі митрополії розмістилися жилі приміщення. Ще лишились роздерті митрополитські матраци, клаптики розірваних божественних книг та інше майно».
Тим часом до нижніх поверхів резиденції позвозили експонати з музейних колекцій австрійської та румунської доби, а також приватні бібліотеки, колекції старожитностей, в тому числі зброю, покинуті власниками після їхньої масової втечі з Чернівців. У церкві й хоромах владики планувалося відкрити антирелігійну виставку. На початках, швидше за все, музейники готували для відвідувачів лише спеціальні тематичні виставки, і тільки згодом музей мав запрацювати як ідеологічний заклад зі стаціонарною експозицією. Газета «Радянська Буковина», публікуючи 31 грудня 1940 року фотографію Т.Тріхтера «Вхід до колишньої резиденції митрополита», повідомляла: «незабаром тут відкриється історико-етнографічний музей».
Крім місцевих інтелігентів, здебільшого євреїв, в музеї працювали науковці, які переїхали до Чернівців із Харкова. Переважно ті, які трохи знали іноземні мови. Завідувачем відділу історії, наприклад, був товариш Лисенко. До закінчення робфаку у Харкові він працював плотогоном. «А ще якийсь художник, росіянин, майже карлик, який усе підсміювався над хохлами – українською не знав жодного слова… Читати церковний румунський шрифт не вміли ні перші, ні другі», – засвідчує Демант. З рештою немісцевих колег – часто послуговувався англійською, яку вони трохи знали.
«Багатотисячні завали книг у двох залах правого флігеля повільно розбирали жінки-лаборантки. Та ж таки пані Керн, яка опікувалася книгами і витворами мистецтва – картинами і скульптурами. Це вона переписувала колекцію картин барона Василька, яку той залишив у Чернівцях. Серед книг були унікальні літературні пам’яткиXVI-XVII століть, в тому числі рукописні хроніки. У книзі почесних гостей митрополії можна було надибати запис короля Румунії чи спадкоємця шведського трону. В лівому флігелі розмістили масу збруї, гвинтівок, касок та інших предметів обмундирування, а також гори холодної зброї: від дворучних мечів до ятаганів. Все це займало три зали… У другому стояв велетенський, як для настільного тенісу, письмовий стіл – моє майбутнє поле діяльності», – згадував Демант.
Пускали на територію колишньої резиденції за перепусткою або з дозволу директора – режимний об’єкт. Обід лише півгодини: від першої до половини другої. «Буфет, вважайте, для радянських: вони їду на роботу з дому, чомусь, не носять. Думаю, їм подобаються наші торти й бутерброди», – кепкували з приїжджих місцеві музейники. Те, як прибульці вдягалися, теж дивувало: «радянські жінки, які приїхали у місто в сороковому, носили взимку шкіряні шапки, – згадував Демант. – Точнісінько такі, як у льотчиків чи парашутистів, хіба що без шоломофонів. Шапки защіпали під підборіддям. Моя музейна начальниця, географ Віра Олександрівна – гарна ставна жінка, знає англійську, чоловік – полковник, спотворювала себе, ховаючи чудове волосся під такою шкірянкою».
Лаборант обідав домашнім бутербродом у правому флігелі напроти свого місця роботи – разом з бібліотекарями – колегами фрау Керн. У буфеті купував хіба що «ситро». Хоча, бувало, смажив у величезній кахельній печі митрополита, яку опалювали дровами, наштрикнутий на штик трьохлінійки шматок ковбаси. Чай заварював в італійському котелку. Через хитру систему труб і батарей піч опалювала його флігель. Бути зненацька захопленим на робочому місці не боявся: перш ніж дістатися до третьої кімнати, де стояла піч, треба було минути дві перших. Кроки у них відлунювали гучно. Решту вільного часу працівники відпочивали у парку резиденції. А якщо дозволяла погода, то навіть засмагали на головній башті.
До нового комуністичного свята у колишніх митрополичих хоромах підготували антирелігійну виставку, на яку потягнулася міська публіка. «У Жовтневі дні музей широко розкриє свої двері для огляду», – повідомила «Радянська Буковина» 2 листопада 1940 року. Згідно з інформацією видання, для відвідувачів підготували путівники по музею, тексти документів переклали з румунської українською.
Нарікання прибиральниці, яка скаржилася, що над владикою Віссаріоном (Пую) глузують, до уваги не взяли: нічний горщик митрополита виставили під його ліжком для загального огляду. (Містом гуляли чутки, що майбутній митрополит, прізвище якого перекладалось як «курча», був мало не однокашником самого Йосифа Джугашвілі. Плітку, вочевидь, породив реальний факт його біографії: владика справді навчався у Києві).
У Бога та потойбічне життя Демант, схоже, не вірив. «Життя – поки ти є, а потім велика, вічна порожнеча – це факт, який ніхто не хоче визнавати, але такий закон природи», – зробить він висновок у свої сімдесят.
Успішне відкриття антирелігійної виставки працівники ідеологічної установи відзначили банкетом. Перший тост директор виголосив «за рідного батька, великого…». Відтак всі танцювали. «Дука танцював із молодою привабливою прибиральницею, – згадував лаборант. – Для мене це було дивовижею. На той час я ще не позбувся своїх класових упереджень».
Колишнього офіцера з дипломом інженера, який добре володів багатьма європейськими мовами, директор засадив за описування різноманітної старовинної зброї. Спочатку вогнепальної, а відтак і холодної. Зброю сучасного зразка – револьвери, пістолети – працівники НКВС завбачливо прибрали із колекції.
Працювалося цікаво. Хоча знав і любив зброю, все одно дивувався: звідкіля в Чернівцях італійські мушкети часів Тридцятирічної війни, арабська довгоствольна рушниця, до того ж виготовлена в Угорщині, чи двоствольна італійська ракетниця. Трапилася навіть англійська рушниця часів війни з бурами. Про черкеські кинджали, майже двометровий лицарський меч-дворучник, арабські, англійські чи мексиканські сідла годі й казати.
Під час роботи користувався «метром», штангенциркулем, іншими вимірювальними інструментами. Результати замірів, калібр, назву заводу-виробника заносив у спеціальну відомість. Зареєстровану зброю лаборант складав у піраміду в кутку. Шашки і збруя не так кидаються в очі, а ось завали вогнепальної зброї треба було розгребти якомога швидше – до офіційного відкриття музею.
Напівголі червоноармійці, які ранками займались гімнастикою і обливались холодною водою на території резиденції, від роботи не відволікали. На Буковині розквартирували 17-ий гірсько-стрілецький корпус генерала Івана Галаніна, який мав вдарити по румунських нафтових промислах у разі війни. Великий гучномовець, що стояв у них на плацу, збадьорював музейників доброю музикою. Молоді хлопці, які любили військові марші, часто ловили німецькі станції і залюбки слухали пруську музику.
«У квітні 1941 року раптом почув австрійський військовий марш, що лунав з двору казарми. Про шляхетного принца Євгена Савойського, який з боями відбив у турків «місто й фортецю Бєлград» для австрійського імператора. А незабаром ми довідалися, що тепер уже німці вторглися в Югославію», – згадував Демант, який обожнював австрійські, пруські військові марші. Наприклад, відомий «Марш Радецького», пруський військовий марш – Alte Kameraden. Або ті, що згадуються у «Пригодах бравого вояка Швейка». Він не лише часто їх слухав, але й успішно виконував на губній гармошці.
Напевно, саме такі молодики, як ці веселі червоноармійці, намагалися відчинити великий старовинний сейф, що стояв в одній з кімнат музею. Сподіваючись знайти в ньому скарб, приволокли до приміщення митрополичої резиденції протитанкову гармату і пальнули з неї по сейфу. Чи відкрили його – невідомо. Але Демант згодом – не зміг. Так і стояв сейф у кутку з понівеченими снарядом дверцятами.
Це була не єдина шкода, завдана архітектурному комплексу резиденції під час першого річного хазяйнування більшовиків у північній частині Буковини і в Чернівцях. Щоправда, більша частина руйнувань припала на час, коли Деманта тут уже не було. «Під час короткочасного встановлення радянської влади у Чернівцях розікрали і частково знищили (з 30 000 томів було втрачено 8000) бібліотеку теологічного факультету, що зберігалася у лівому крилі резиденції», – повідомляють науковці Богдан Боднарюк і Михайло Чучко. Про спустошення більшовиками будівель резиденції згадує румунський священик воєнний капелан майор Думітреску, який побував у Чернівцях в липні 1941 р. «Під час відступу частин Червоної армії з Чернівців 5 липня 1941 р. був розорений і митрополичий комплекс. Тоді були спустошені приміщення богословського факультету, інтернат для теологів, співоча школа і семінарська церква, пошкоджено меблі та інше майно, – продовжують дослідники. – Митрополит Буковинський і Хотинський Тит (Симедря), який прибув до Чернівців після вступу туди румунських військ, розпорядився провести ремонт митрополичого комплексу». До осені 1941 року всі роботи в основному були завершені. На той момент скромний музейний лаборант давно перебував «у віддаленій місцевості СРСР».
Працював чернівецький австрієць, як незабаром з’ясувалося, непогано. Навіть занадто. «Покажіть ваш список – скільки зробили сьогодні», – поцікавився якось директор у підлеглого. «Будь ласка, загалом описав сімдесят дві одиниці!» Дука довго штудіював полінований аркуш, звірився зі складеною з італійських мушкетів, англійських та арабських гвинтівок пірамідою у кутку, щось перевірив, і, нарешті, прорік: «Так працювати, товаришу, не можна!» Я – розгубився: «Чому, хіба мало зробив?!» «Та ні, саме навпаки! Ну, хіба можна за один день – сімдесят. Давайте домовимося раз і назавжди: за день робіть, припустімо, не більше дванадцяти». Ось і перший урок!» Для людини, якій з дитинства прищеплювали, що лінощі, нарівні зі страхом й брехнею, –найганебніша вада справжнього чоловіка, досить важливий.
Чесність взагалі одна з характерних ознак австрійця старого гарту. І далеко не всім новим мешканцям Чернівців, які приїхали до міста 1940 року, була притаманна. На це вказує анонімний лист на ім’я першого секретаря Чернівецького обкому КП(б)У Івана Грушецького стосовно деяких вчинків директора музею. «Директор музею при колишній резиденції митрополита, – сигналізував невідомий автор партійному керівнику області у січні 1941 року, – звіз увесь посуд, що знаходився там, до себе додому, причому серед посуду, який там знаходився, були також старовинні і історичні екземпляри, що мали високу музейну цінність». Чи знайшла ця інформація підтвердження і чи було покарано винних, як того вимагав автор анонімки, архіви мовчать. Проте сигнал – красномовний.
У Чернівцях теж відбувалися великі зміни. З міста втекли румунські військовослужбовці, жандарми, великі підприємці, які розуміли, що на них чекає. Дрібні залишилися. Їх потім вивезли, забравши майно. 15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту, засобів зв’язку Північної Буковини. Великі підприємства і банки одразу конфіскували без виплати будь-якої компенсації. Держава перебрала у власність 266 промислових підприємств, 74 банки, 804 торговельні підприємства та інші об’єкти, – дослідила краєзнавець Ірина Мусієнко. Принагідно нова влада репресувала 1,5 тисячі колишніх власників і членів їхніх сімей.
У прибульцях багато що було незвичним, дивувало місцевих мешканців… Реццорі переказує розповідь мами, яка пережила перший прихід росіян, про полковника, який був ввічливим і щадив постільну білизну, яку щоранку знаходили акуратно складеною поруч із ліжком: він мотивував це тим, що вона може забруднитися. А його дружина і доньки одягнули дивні чепчики з легкого тюлю з випуклими рожевими вкладками, які трималися двома зав’язаними на підборідді стрічками. Це були придбані в магазинах дамські гігієнічні пояси, справжнього призначення яких вони не знали.
Під час акції переселення буковинських німців до райху восени 1940 року районний представник радянської делегації з евакуації німців, капітан НКВС Москаленко скаржився партійному керівництву на деяких колег. Лікарі, яких прислали з Радянської України для огляду переселенців, прибули із великим запізненням. До того ж їхня спеціалізація – венерологія, гінекологія, стоматологія – не відповідала потребі. Багато хто з них не мав пристойного одягу та взуття, чим ганьбили радянську делегацію і спричиняли іронічні усмішки членів німецької місії. Водії вантажівок ходили буквально у рваному одязі, а машини часто ламалися. Лікарки у сильно поношених, а то й просто порваних сукнях, виправдовувалися, що хотіли скупитися в Чернівцях. Дехто справді, замість займатися справою, вистоював у чергах по магазинах, шукав зв’язків з перекупниками. Проте всіх перевершила лікарка з Києва. Побачивши на вокзалі членів німецької делегації, вона запанікувала: «Як я повернуся назад, якщо німці вже захопили вокзал!».
Городян поступово привчали до радянського штибу життя. Змінювався звичний побут. У липні 1940 р. в Чернівцях були відкриті три нові поліклініки… У газетах з’явилися повідомлення про вселення робітничих сімей у квартири колишніх підприємців, працівників румунської адміністрації, що виїхали за кордон. За термінологією нової влади, «класово ворожих елементів». Список тридцяти перших «щасливчиків» – робітників АТ з експлуатації пивоварно-спиртового заводу «Береса», дротово-цвяхового заводу акціонерного товариства «Індустрія сирмей», металоштампувального заводу фірми «Тео», панчішно-трикотажної фабрики «Трінако», «Кауром» та залізничного депо оприлюднили 12 липня 1940 року. А вже до 20 числа того ж місяця житлоуправління Чернівецької міської ради мало забезпечити квартирами решту робітників.
Для організації торгівлі продуктовими та промисловими товарами, а також організації громадського харчування 24 липня у Чернівцях організували: міськхарчоторг, міськпромторг, трест кафе і ресторанів. Натомість позакривали москательні крамнички, яких було безліч. Тут можна було купити будь-який дріб’язок: від олівця і зошита до оливкової олії та рахат-лукуму. Неодмінним атрибутом кожної такої крамнички була бочка олії з-під оселедця з різким, але улюбленим багатьма поколіннями городян запахом.
«Нас привчили до черг (раніше їх можна було побачити хіба що під касами театру перед особливо гучними гастролями), з’явилося поняття «дістати», яке стало супутником радянських людей на багато десятиріч, – розповів Вернон Кресс у «Лаборанті». – І хоча карткову систему на той час уже скасували, в небагатьох крамничках, які ще працювали, час від часу «викидали» цукор чи масло. Довідавшись про це, люди шикувалися в черги по сто і навіть більше чоловік. Якісь самопроголошені доброчинці суворо стежили за порядком. Так городяни простоювали по кілька годин, а відтак, тихо лаючись за змарнований час, щасливі прямували додому, несучи під пахвою мішечок з двома кілограмами цукру».
Про ідейне перевиховання мешканців визволених територій нова влада теж не забувала. Величезний пропагандистський апарат для роботи з місцевим населенням задіяли ще до приєднання нових територій. До роботи залучили політпрацівників, які знали румунську мову, створили редакції румуномовних газет, організували концертні бригади, виготовили велику кількість прапорів УРСР та СРСР, лозунгів, портретів радянських вождів.
Потужний пропагандистський механізм запрацював, щойно бійці Червоної армії вступили на територію Буковини. Серед населення розповсюджували газети та спеціальну літературу, на вулицях розвішували плакати й лозунги. Повсюдно організовували мітинги і маніфестації, покликані пробудити у буковинців «гарячу любов до визволителів та почуття довіри до нової влади». Її головним рупором стала газета «Радянська Буковина», що почала виходити 30 червня 1940 року. У липні до неї долучився «Комсомолець Буковини». Від лютого до липня 1941 року у Чернівцях виходила газета «Адеверул болшевик» («Більшовицька правда») румунською мовою. Решту періодичних видань, які виходили на Буковині до 1940 року, влада закрила. Зокрема, 15 газет і 4 журнали, сукупний наклад яких становив 25-30 тисяч примірників.
Якось, згадує Демант, після закінчення робочого дня, музейний парторг товариш Боцан, який інших мов, крім російської і єврейської не знав, зібрав усіх на збори. Це про нього в музеї ходили чутки, що він працює на НКВС. На зборах парторг популярно пояснив, що країні сутужно і тому кожен повинен підписатися на білети державної позики. Рядовим працівникам досить буде на суму місячного окладу, а керівному складові, звісно, годилося віддати державі зароблене за два. Додому відпустили лише після того, як удалося умовити підписатися останнього працівника.
Перевихованню мала служити і культура. Вже у липні 1940 року до Чернівців приїхали українські письменники Дмитро Косарик, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, російські Євген Долматовський, Костянтин Симонов. «Відкрита в м. Чернівцях крамниця радянської літератури користується великим успіхом серед населення міста, – повідомляла газета «Радянська Буковина». – За перші два дні торгівлі продано близько 7 тис. книжок». 14 липня біля могили буковинського Кобзаря Юрія Федьковича відбувся багатолюдний мітинг. Згідно з ідеологічною установкою, захід мав засвідчити: «Радянська влада піднесла на небувалу висоту літературу і народну творчість Буковинського народу».
«З’явилося багато «культурних заходів», покликаних знайомити нас з радянським мистецтвом, – свідчив Петер Демант – очевидець подій. – На великій площі між театром, Румунським домом і Торговою палатою (нині – Театральна площа. – Авт.) спорудили щось на кшталт естради, де виступали то козацький хор, то танцівниці з Узбекистану, Кавказу чи Білорусії. У концертному залі я подивився Образцова з його ляльками – він справляв дуже приємне враження.
Заступник директора Київського міського театру ляльок, заслужений артист України Шарль Фоерберг запевняв, що Театр Образцова вперше гастролював у Чернівці 1963 року. Газета «Радянська Буковина» підтверджує правоту Деманта. Відомий колектив привіз у Чернівці постановки «Кіт у чоботях», «Подорож у дивні країни», «Каштанка». Актори щодня давали по два спектаклі. Переглянути їх можна було, починаючи з 1 вересня 1940 року, у приміщенні державної філармонії (колишній кінотеатр «Централь»). Про приїзд Театру Образцова у Чернівці 1940 року Шарль Фоерберг, значно молодший за Деманта, міг просто не знати.
Трохи більше ніж за місяць після встановлення радянської влади у Чернівцях «Радянська Буковина» повідомляла про «успіх радянських кінофільмів», які встигли переглянули 80 тисяч глядачів. Зокрема, такі стрічки як «Ленін в 1918 році», «Степан Разін», «Винищувачі», «Радянська Молдавія», «Трактористи». Тільки в одному кінотеатрі «Централь» за два дні стрічку «Балтійці» подивилися 2500 тисячі чоловік. Кінотеатр «Апполо» на вулиці Янку Флондора, 14 рекламував великий радянський художній фільм «Чапаєв» з кіножурналом.
Враження про фільм, який крутили по чотири сеанси щодня, глядачі виливали на сторінках партійної преси. «Життя, за яке поліг головою Чапаєв, розквітає над нашою звільненою землею Північної Буковини», – писав один з них. Особливий успіх випав звуковому фільму «Трактористи», знятому на кіностудії «Мосфільм». Згідно з повідомленнями радянської преси, демонстрація картини у Кіцмані супроводжувалася гучними оплесками глядачів. Невідомо чи музейний лаборант теж подивився тоді цей фільм. Проте доля ще зведе його з людьми, причетними до створення картини.
На честь виборів до Верховних Рад УРСР і СРСР і з метою ознайомлення дітвори з досягненнями радянської кінематографії у Чернівцях провели дитячий кінофестиваль, – повідомляла «Радянська Буковина». – Урочисте відкриття фестивалю запланували на 23 листопада у кінотеатрі «Піонер». Перший подібний захід на Буковині тривав три дні. Юним глядачам показували кращі радянські художні та документальні фільми – 4-5 картин у кожному сеансі. Зокрема, «Ленін у жовтні», «Ленін у 1918 році», «Митька Лелюк», «Балтійці», останні номери кіножурналу «Піонерія», короткометражні фільми «По Криму», «1 Травня», «Кіт у чоботях» і багато інших. У фойє організували ігри, танці, розваги. З дітьми працювали спеціальні масовики-витівники. Газета обіцяла дітям зустріч з бійцями героїчної Червоної армії – учасниками війни з білофінами, які розкажуть бойові епізоди. Після фестивалю планували провести обговорення переглянутих фільмів. Це було завдання для комсомольських організацій шкіл.
«В кінотеатрах йшли радянські фільми, але через російську мову часто не вловлювали їхнього змісту. У фільмі «Севанські рибалки» всі бігали одне за одним, стріляли з маузерів. Але тільки наприкінці, коли якихось людей і кількох озброєних монахів кинули в озеро, ми збагнули, яка партія – «наші» і хто «ворог». А ще ми тоді уперше побачили червоноармійців у валянках. У нас їх носили лише візники і водії трамваїв. Подивився «Суворова», але нічого не знаючи про цю історичну особу, багато чого не розумів. Демонстрували також закордонні фільми: «100 чоловіків і одна дівчина» та «Великий вальс» – не знаю, з яких міркувань їх показували. Напевно, через аполітичність», – згадував лаборант. – А вдень, не поспішаючи, складав, клеїв уламки амфор і слухав розповіді мудрого доктора Штіфтера».
На зиму (до 15 січня 1941 року) музейники запланували відкрити гуцульську виставку. Завершивши опис зброї, Демант мав переключитися на неї. Залучали його до упізнавання невідомих осіб, зображених на портретах. А ще, якщо треба було прочитати церковний румунський шрифт, ідентифікувати «сліпу» карту чи англійську книжку без початку й закінчення. Серед трофеїв, що збагатили музей завдяки його спритності, Демант називає гуцульську кахельну піч і трипільську кераміку з Шипинців. Піч він виміняв на ящик горілки під час відрядження на Вижниччину. Наукові працівники музею Кампан і Турбовська підготували матеріал про відкриття гуцульської етнографічної виставки. «Радянська Буковина» опублікувала його 17 травня 1941 року. Кераміку лаборант клеїв останні місяці роботи у музеї. Цей напрямок роботи курирував доктор Штіфтер з місцевих.
Водночас скромний музейний працівник не міг не зауважити інших речей: знайомі раптом кудись безслідно зникали, товариші по службі остерігалися одне одного, підозрюючи присутність донощиків, циркулювали якісь неясні чутки про табори. Приїжджі зі сходу України в розмовах між собою взагалі натякали на страшні речі. Лише радіо захоплено повідомляло про успіхи німецьких бомбардувальників у небі над Англією – був саме час безперервних повітряних нальотів на Лондон. А в СРСР із німцями був договір про дружбу.
Компетентні органи, як з’ясувалося ближче до літа 1941-го, про можливі «класові упередження» молодого музейного працівника не забули. На той час чернівчани вже звикли, стверджує Вернон Кресс, що «всюдисущі діячі НКВС хапали то тут, то там ночами людей по списках, невідомо де і як складеними». То членів «Залізної Гвардії» (в основному студентів, освічених людей), то секретних співробітників сигуранци, які не встигли втекти в перші дні окупації, коли прикордонна служба працювала погано. Не допомогла Деманту публікація в газеті «Радянська Буковина» – друкованому органі Чернівецьких обласного і міського комітетів КП(б)У та облвиконкому. В повідомленні йшлося про успішну роботу лаборанта, прізвище якого автор замітки перекрутив на «Демонт», над описом старовинних турецьких карабінів XVII століття та кінської збруї (№ 93 від 20.04.1941 р. – С.6). На самому початку знайомства герой публікації розповів про неї майбутній дружині. Вона знайшла її у корпусі періодики Ленінської бібліотеки в Москві. Замовлення зробила 18 лютого 1963 р. Перевіряла минуле незвичайного знайомого?
«Одного чудового (лише за метеозведенням) літнього дня ми не працювали – проводилася протиповітряна репетиція. Я, сміючись, влігся на ношах, і мене, уявно пораненого, тягали парком, перев’язували, вважаючи жертвою авіаційного нальоту. І тієї ж ночі за мною прийшли…», – написав у «Лаборанті».
Сам Демант був впевнений, що «здав» його товариш Боцан.
Юрій ЧОРНЕЙ
