«Топотун» (вночі на вікенд)

Так виходять коні на Парад-алле в цирку. Урочисто лунає марш, і вони йдуть колом арени високо здіймаючи над землею передні ноги зігнуті в колінах. Так йшов і він, коли ми побачили його вперше. Тож, назвали його Топотун.

Якщо йти від Проспекту до Автовокзалу провулками, а не вулицею Головною, то у одному з дворів можна було зустріти молодого завжди бадьорого кота. Він був чи то білим у руді плями, чи то рудим з білими і сірими вкрапленнями.

Щодо пересування будь-якого кота найточнішим визначенням є – рухається. Скільки разів нам не випадало зустріти цього кота, то він завжди йшов. Лапи в нього були помітно короткими, він їх здіймав високо над землею, тому складалося цілковите враження, що він тупає, а не йде. Така диспропорція не робила його якимось не досконалим, навпаки, ця обставина привертала увагу. Звідси й виникло його ім’я. Спершу ми здалеку спостерігали за ним, коли доводилося потрапляти в його двір. Одного разу я навіть хотів його закликати, але Леся строго зупинила: «Ти маєш, що йому дати?» Мене заскочили, як школяра, що не вивчив домашнє завдання. А Леся, вже повчально, додала: «Якщо не маєш, що дати, не можна звати кота». Тож, ми почали з собою носити щось для Топотуна. І зустріч не забарилася. Топотун весело відгукнувся на наш заклик, він, погойдуючи хвостом, кумедно підійшов до Лесі, спершу потерся лівим вухом об її руку і лише потім взяв шматочок хрящику з м’ясом, що лишився у нас від бульйону з реберців. Кіт вів себе прихильно, лагідно але підкреслено гідно. Це був самодостатній кіт.

Так почалися нові сюжети наших мандрів дворами до Автовокзалу.

Коли комусь з нас випадало з’явитися там окремо, то телефоном обов’язково повідомлялися подробиці зустрічі. Частіше це робила Леся.

Та, з деякого часу Топотуна в наших розмовах не стало. Саме тоді в дворі руда кицька привела чотирьох забавних кошенят. Ця обставина відволікла увагу, але, коли кошенят розібрали й кицька залишилася сама, ми почали цікавитися Топотуном, хоча кожен собі вже зазначив, що відсутність кота триває довше звичайних його зникнень з нашого поля уваги.

Настала осінь, у дворах поменшало котів, і одного разу, йдучи додому з Автовокзалу, я порушив тему, якої ми не торкалися: почав розказувати Лесі версії того, де зараз може бути Топотун. Я говорив довго, сюжетів було багато, навіть такий, що кіт жив у приміщенні автошколи, яка була в дворі, і хтось з курсантів, після закінчення навчання, забрав його собі. Там, над дверима автошколи я його одного разу навіть сфотографував.

Ми минули Проспект, дійшли до свого дому, і перед самим під’їздом я замовк. Леся весь цей час мене не перебивала і не поправляла. Вона зробила вичерпний підсумок усьому, що я говорив: «Не переживай, такі коти не пропадають. У нього є господар».

Зараз я думаю, як добре, що свого часу ми встигли назвати кота і поставили його до відома про це.

Тепер у просторі власних назв, на букву Т, є окремий рядок, який веде своє окреме суверенне життя попри нашу участь.

А, відтак, про це знаєте і ви.

Коли я йду тими дворами нині, то пригадую, як стрімко брав до рук телефон і дзвонив Лесі: «Топотун на місці».

Я й тепер готовий.

 Валентин Ткач

 P.S. Коли, перш ніж надіслати нарис до Редакції BukNews, я дав прочитати його Лесі, то помітив, що «Гарно. Так і було» вона сказала не відразу, а, коли промовила, то голос її був тихим і хриплим. У ньому бриніла сльоза.