Томос: акт про духовну незалежність чи «кіт у мішку»?

Томос: акт про духовну незалежність чи «кіт у мішку»?

06.12.2018, 09:45

(особистий погляд)

 Оскільки створення (правильніше було б, мабуть, сказати відродження) Української Православної Церкви під Українським омофором було не забаганкою однієї особи, як це висвітлювали свого часу російські та проросійські сили, й не купки архієреїв, а справою мільйонів православних громадян України, то я як православна громадянка Української держави, яка також брала не останню участь у цій справі, маю право на те, щоб і моя думка була почута.

Скажу щиро: велика і світла радість від звістки про визнання Вселенською Патріархією неканонічності господарювання Московського Патріархату на українській духовній ниві, про зняття неправедно кинутої Москвою анафеми (власне – прокляття) на нашу Церкву, її предстоятеля, архієреїв, священиків та мільйони вірян, – чимдалі затьмарюється все більше.

Слід зізнатися, що особисто мене ще від самого початку цього процесу облягали сумні думки. Адже ще у жовтні 1997 року перед візитом Його Всесвятості Варфоломія І до Одеси мною було зібрано більше тисячі підписів одеситів-вірян Київського Патріархату під зверненням, що містило уклінне благання про визнання нашої Церкви як канонічної й незалежної від Москви Церкви українського народу.

У зверненні були викладені всі аргументи на користь цього визнання, які нині наводить Вселенська Патріархія щодо неканонічності Московського Патріархату на українській землі. Ця тисяча вірян, що підписали звернення, готова була йти в порт, куди прибував Патріарх Варфоломій, і на колінах волати до Його Всесвятості, але ми розсудили, що це буде схоже на якусь демонстрацію й може зіпсувати урочистість зустрічі.

Тому для зустрічі Патріарха та вручення йому звернення було відряджено лише три особи: мене і двох ієреїв-ченців. Як толерантні й законослухняні громадяни про наш намір взяти участь у зустрічі Його Всесвятості та вручити йому звернення ми доповіли тодішньому голові ОДА Боделану Р. Б. й, заручившись його словом, що жодних заперечень щодо цього бути не може, ми о 7-й годині були на причалі, де застали й духовенство Московського Патріархату на чолі з митрополитом Володимиром (Царство йому Небесне!) та Агафангелом. Невдовзі підійшов і п. Боделан.

Коли пришвартувався лайнер, і ми разом з юрбою зустрічаючих рушили до трапу, перед нами трьома раптом з’явились турнікети, які якісь «люди в цивільному» дуже запопадливо і смішно переносили з місця на місце, щоб не дати нам їх обминути. Іноді в поспіху їх переносили навіть через наші голови – що остаточно переконало мене в наявності «демократії» в нашій державі, бо раніше мене б перекидали через той турнікет, а тепер – турнікет перекидали через мене!..

… Звернення наше, одначе, (в англомовному перекладі й з усіма підписами) було вручене Його Всесвятості в Бавнд-Бруці ієрархами Української Православної Церкви в Америці під час його візиту до США в листопаді того ж 1997 року, про що мене сповістив телефоном предстоятель цієї Церкви Владика Антоній, а опісля повідомлення про це разом із нашим зверненням було опубліковане в журналі «Віра», що виходить у США українською мовою.

Отож, мене й поїдала думка: невже Вселенському Патріархові для прийняття справедливого рішення потрібне було звернення до нього аж очільника Держави?! Невже в нашому православному християнському світі благання тисячі зболених душ, що просять єдиного – правди і справедливості – не варті уваги Вселенського Першосвятителя?

Слава Богу і спасибі, звісно, Його Всесвятості, що правда нашої Церкви визнана, що неправедно накинуту анафему знято, як і скасовано несправедливо оголошену заборону в служінні наших духовних пастирів, і більш ніхто не зватиме нас «дітьми антихриста» чи «слугами диявола», принаймні, до тих пір, доки хтось, «взискуя градов земных», знову не переступить через канони і Заповіді Божі…

Та чим ближче до того, з такою радістю очікуваного Томосу, тим більше сумнівів.

По-перше, Церква – це не тільки єпископат і навіть не самі Патріархи. Церква – це об’єднання сповідників однієї віри, спільнота, основну масу якої становлять все-таки миряни, які утримують і храми, і пастирів усіх рангів, котрі, в свою чергу, духовно окормляють свою паству, тобто мирян, також усіх рангів: від президентів і до двірників, від мільйонерів – і до жебраків.

То, думається, що й нам, мирянам, мало б бути чітко роз’яснено, що чекає нашу Церкву після дарування Томосу? Який статус вона буде мати, і хто вирішуватиме ці питання?

Нещодавно прочитали в котрійсь із газет повідомлення про те, що віднині наша Церква буде називатись не Українською Православною Церквою, а Православною Церквою в Україні. Так ніби сказав архієпископ Тельміський Іов. Знову ж незрозуміло, й ніхто не пояснює, чи призначення в Україну екзархом має тимчасовий характер чи постійний.

І що таке – Православна Церква в Україні? Вірменська Церква в Україні – це ясно. Українська Православна Церква в Америці – теж ясно: це Церква громадян даної держави, що становлять національні меншини, бо в демократичних державах кожен народ має право на свою Церкву відповідної традиції й обряду, зі своєю ієрархічною структурою, хоч усі вони є православними.

А що таке «Православна Церква в Україні»? Вона має об’єднувати всі православні церкви, які існують у нашій Державі?

Кажуть, Церква – Господня, а не національна. Ясно. Але ж знаходиться вона в різних державах, й «тіло» її становлять різні народи. І всі ці, об’єднані спільною вірою народи, є різними і за менталітетом, і за традиціями, і навіть за зовнішністю. І не вони самі, а Господь створив їх такими! Чи Вірменська, Грузинська або які інші Церкви в Україні, що сповідують православ’я, але мають свою окрему ієрархічну структуру, вже православними не вважатимуться? Чи буде просто Православна Церква в Україні, а поряд ще й Вірменська, Грузинська, Грецька православні Церкви в Україні?

І якщо сказано, що для Спасителя «немає ні елліна, ні іудея», то це зовсім не означає, що Він скасовує різниці між народами, які Сам і створив, а означає лише те, що Царство Боже відкрите всім, незалежно від етнічної приналежності, й увійти в нього може кожен, хто вірує в Господа і виконує Заповіді Його, хоч був би греком чи українцем, росіянином чи арабом, євреєм, литвином чи ескімосом. Цілком зрозумілою є назва, приміром, Православна Церква в Туреччині – це Церква, що об’єднує увесь православний люд у мусульманській державі. Так само зрозумілою є назва Протестантська Церква в Україні, бо свого часу вона утворилася в країні, де здавна релігією автохтонного українського народу було православ’я. Чи ми вже перестали бути українським народом? Чи земля наша перестала зватися українською?

То давайте, й Державу нашу, що сповідує, як і більшість європейських держав, демократичні цінності, переназвемо: не «Українська держава», а, приміром, «Демократична держава в Україні»!? – і ніякого тобі «філетизму» чи «етнографізму»… То в якійсь «відсталій» Америці живуть американці, незалежно від того, українського чи китайського, польського чи японського вони походження, а в нас – боронь Боже! Ми ж не якісь «націоналісти» або, не приведи Господи, «шовіністи»! У нас українського народу, як такого, взагалі немає! У нас – «безнаціональний народ України», то про яку Українську державу чи Українську Церкву може йти мова?!

Про філетизм. Згадала в зв’язку з опублікованим у пресі аргументом на користь перейменування нашої Церкви з «Української» на «Церкву в Україні», наведеним Тельміським архієпископом (цитую за газетою «Чорноморські новини» від 03.11.2018 р.): «…Церква єдина. Вона належить Христу, а не нації чи державі. Грецькою мовою назви Церков так і звучать: Православна Церква в Греції, Сербії, Болгарії. Слов’янські назви – Болгарська, Сербська, Російська Церква – є неправильними і свідчать про етнографічний філетизм, тобто релігійний націоналізм».

Хай мені вибачить шановний архієпископ, але Господь сказав: «Аз – єсмь любов». І цю любов заповів і всім нам – велику, всеохопну! А націоналізм – це і є любов до своєї нації, до свого народу, без якої неможлива любов до інших народів, як і до Бога, бо «хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить – неправдомовець є»!

Окрім того: я, звісно, не знаю, що і як звучить грецькою мовою, але, ще раз перечитавши апостолів, переконалася, що всі вони поряд із назвами: «церква, що у Вавілоні» (1 Петр. 2: 6), церква в Сардинії (Одкр. 3: 1), любісінько вживають і назви: «Македонська Церква» (2 Кор. 8: 1), «церкви палатські» (1 Кор. 16: 1), «лаодикійська церква» (3 Кол. 3: 16), «солунській церкві» (1 Сол. 1: 1) і т. д… Невже нам слід думати, що апостоли, які й засновували Церкви, не знали, що ці Церкви Христу належать, і в «етнографічний філетизм» – себто «релігійний націоналізм» впадали???

А те, як звучать назви Церков грецькою мовою, нас жодною мірою не повинно торкатися. Ми ж бо не греки, й говоримо не грецькою, а таки своєю рідною українською мовою!

Грецькою – і наша Русь, де звук (у) передавався дифтонгом оу (Роусь), звучала з омегою (подовженим о) та причепленим закінченням на голосний – Rwsia, що дало можливість Петру І приліпити цю грецьку назву до Московії, а потім твердити, що Русь і Росія – одне й те саме, та накласти імперську лапу на наш давньоруський історичний і культурний спадок. Так що хай краще назва нашої Церкви звучить по-нашому, а не по-грецькому, бо грецьке звучання вже свого часу зіграло трагічну роль у нашій історії.

Ну, а те, що «прикметникові» назви різних Церков (Болгарська, Російська, Сербська, Елладська та ін.) відображають не ідейні (віросповідальні), а лише адміністративно-територіальні ознаки, – це ми всі, як і архієпископ Іов, і сам Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій І, добре знаємо – інакше Московський патріархат звався б – «Єпархією в Москві», Олександрійський – Патріархатом у Олександрії, а, приміром, Калузька єпархія – «Єпархією в Калузі Патріархату в Москві». Але, оскільки до такої словесної абракадабри ніхто не додумався, то вона зветься за територією та її адміністративним центром – «Калузькою єпархією Московського патріархату», хоч разом із тим є Христовою Церквою.

То чому Христова Церква у нашій Українській державі, на нашій українській землі не має права зватися Українською Православною Церквою? Чи ми вже не тільки національності (бо «громадянин України» – це не національність!), а й власної території не маємо?!

Думається, що навіть розмови про зміну назви «Українська Православна Церква» на «Православна Церква в Україні» є образливими для гідності державного народу, переважна більшість якого сповідує православ’я. Чи, може, ми вже в національну меншину у власній Державі перетворилися?!

Ще одне важливе питання, яке, як дещо завуальовано повідомляє преса, має вирішуватись на об’єднавчому Соборі: титулування предстоятеля об’єднаної Церкви.

У нас – що? Київський Патріархат має бути скасований? Бо якщо – ні, то титулування предстоятеля – не є дискусійним питанням: Патріархат очолюється Патріархом, а всі Патріархи, окрім Його Всесвятості Вселенського, іменуються, якщо я не помиляюся, – Святійшими.

Отож і тривожить питання: а чи не має наміру Його Всесвятість Варфоломій перетворити нашу Церкву в митрополію чи екзархат Константинопольського престолу? Чи Томос буде актом визнання самостійності нашої Церкви чи актом про її перепідпорядкування? Питання надзвичайно важливе не тільки для українського православного народу, а й для Держави в цілому.

Під омофором Константинопольського Патріархату ми були ще відтоді, як він звався Царгородським – майже 700 років. Історики Церкви кажуть, що в часи існування Руської держави Київська Церква, хоч де-юре була підлегла Константинополю, але де-факто «втішалася майже повною автокефалією». Але ж від тих самих істориків ми дізнаємося і про те, що духовна ієрархія на Русі була представлена здебільшого самими греками, які, уяви не маючи про менталітет русичів, про суть їхніх звичаїв і традицій (які багато в чому узгоджувались із християнством: милосердя до слабшого, допомога вбогому, пошанування батька-матері, поминання покійних членів роду і т. д.), нищили все, що було неподібним до «обрядового благочестя» візантійської традиції, внаслідок чого розірвався зв’язок часів і наша культура збідніла на цілу дохристиянську епоху.

Знаємо й те, що за 250 років (від часу прийняття християнства й до татаро-монгольського нашестя) на Київській кафедрі було лише 2 митрополити-русичі (із 22-х чи 24-х): Іларіон, поставлений у 1054 р. Ярославом Мудрим, – «муж благ, книжник і постник», що свого часу спасався в першій, викопаній ним печері, у якій згодом оселився св. Антоній Печерський, і яка власне й стала початком заснування знаменитого Києво-Печерського монастиря; та Клим Смолятич, 1147 р. поставлений Ізяславом Мстиславовичем, – «чорноризець, схимник, і бисть книжник і філософ, яких же не бяшеть в Руській землі», – як каже про нього літопис.

І, не дивлячись на такі високі гідності цих святителів-русичів та на протегування їм таких сильних і авторитетних князів, без конфліктів з Царгородом не обійшлося, а Клима Смолятича Царгород так і не визнав, насилаючи на Київську кафедру своїх митрополитів-греків, чим вносив розкол у церковне життя Русі, а заодно й ігноруючи 8 правило 1-го Вселенського Собору (Нікея, 325 р.), яке гласить: «Нехай не буде два єпископи в однім граді».

Знаємо ми (а тепер уже й увесь світ), як на 698-ому році «родинних зв’язків» Константинопольська Церква-мати любісінько продала свою доньку – Київську Церкву Москві всього лише за «три сорока соболей и 200 московских червонцев». (Для порівняння: протопоп Филимонович, неканонічно висвячений Москвою на «митрополита Мефодія», за те, що підмовив Юрася Хмельниченка підписати сфальшовані т. зв. Переяславські статті, отримав 500 соболів і 500 червінців; неканонічно висвячений на Київського митрополита Гедеон Святополк-Четвертинський за те, що прийняв свячення від Московського патріарха, – «множество соболей, шестерых породистых лошадей и карету, оббитую бархатом»; гетьман Самойлович за сприяння в проведенні неканонічного елекційного собору на чужій канонічній території – діамантові клейноди і царську жалувальну грамоту з золотими печатями; а Патріарх Діонісій ІV – всього лише 120 соболиних шкурок і 200 червінців!.. І  це за таку давню Церкву, яка до того ж, за переданням, мала свячення від самого Андрія Первозванного! Задешево торгували нами чужі Патріархи…)

І хоч за рік (вже у 1687 р.) патріарх-хабарник був вивержений із престолу, а його «бізнесова оборудка» з Москвою була визнана «актом симонії», тобто діянням, невідповідним ні науці Христовій, ні святим канонам, та Вселенська Патріархія за 331 рік пальцем об палець не вдарила, щоб визволити свою доньку-Церкву із московського рабства. І не тому, що не хотіла – не могла! Бо, по-перше, заперта між мусульманським і католицьким світом, єдиним джерелом підтримки (і моральної, і матеріальної) мала багату православну Москву, а по-друге, сама залежала від турецької влади, в геополітичних інтересах якої було збереження хоч крихкого миру з приповідковим щедрінським «городом Глуховым», «градоначальники» якого не переставали мріяти, щоб «возвращение древнего Византия под сень отечества Российского уповательным учинить».

Сьогодні його Всесвятість Варфоломій І зважився на відновлення історичної справедливості щодо Української Церкви, і вже цим кроком вписав своє ім’я в історію світового православ’я, бо, з огляду на силу протидії з боку Москви, це, воістину, мужній і, воістину, християнський крок.

Але!!! Де гарантія, що «завтра» – через десять, двадцять, сто, двісті років – історія не повториться, на Вселенському престолі не сяде якийсь новітній «діонісій», і Українська Церква знову не стане розмінною монетою в чиїхось бізнесових чи геополітичних іграх?

Так, Божа правда торжествує завжди! Але торжества її іноді доводиться чекати сторіччями, особливо, коли віками поневолений народ не вміє сам себе шанувати, коли найнестійкіша його частина, замість відстоювати свою честь і правду, спокушується на чужинські червінці й соболі. І чим довше триває безправ’я народу, тим таких стає все більше, й народ все більше втрачає і гідність, і віру, і чесноти.

Гіркий досвід нашої історії стверджує слова нашого пророка Шевченка: «в своїй хаті – своя правда, і сила, і воля». Це стосується й Церкви, бо тільки своя незалежна Церква дає можливість вірно служити Богу, а не забаганкам чужих держав, і тільки Церква, що вірно служить Богу, може задовольнити духовні потреби народу, повернути йому почуття самоповаги, гідності й честі та істинну нелицемірну віру.

Тому ми, покладаючись на 34 апостольське правило, на 17 правило 4-го Вселенського Собору в Халкідоні (451 р.) та 38 правило 6-го Вселенського Собору в Константинополі (680 р.) й утвердили свою незалежну Церкву Київського Патріархату і з терпінням та надією на милість Господню стійко й смиренно пройшли 27-літній шлях переслідувань, хули і гонінь, ніде ні на йоту не відступивши від догматів православ’я і Заповідей Христових. І нас, відлучених земними владиками від єдності православ’я, благословив Владика Небесний! Бо без Його благословення гонима й поругана Церква не тільки не стала б таким значним і численним осередком православ’я, а взагалі б не вистояла.

Свій Патріархат моя країна, моя Церква і мій народ вистраждали у віках безправ’я і виплекали протягом майже трьох десятиліть образ, обмов, погроз і огуди від тих, хто під виглядом служіння Богу служив агресивним інтересам чужої держави.

І скасування Київського Патріархату буде ще одним актом злочинної несправедливості, приниження Української держави й народу, а разом із тим – і демонстративного порушення святих канонів Церкви Христової, бо ніким не відмінені рішення ні Халкідонського Собору 451 року, ні Константинопольського 680 року, в яких чітко сказано, що основою помісного статусу Церкви є адміністративно-територіальний поділ, а це означає, що кожна окрема самостійна держава може мати окрему Церкву із самостійним ієрархічним управлінням.

Невідомо, які рішення приймуть архієреї на об’єднавчому Соборі, і хто буде їх приймати – якщо агенти Кремля, наші гонителі й хулителі, то добра сподіватися нічого. Але я добре знаю, що миряни й рядові парафіяльні священики (а це основна маса українського православного народу) волітимуть молитися в Церкві Київського Патріархату, хай і не визнаному земними владиками, ніж зректися його й знову потрапити під духовну залежність Церкви з центром у чужій державі, незалежно від того, дружня ця держава до нас нині чи ворожа, бо ми маємо трагічний досвід не просто дружніх, а навіть «братніх» обіймів, вириватися з яких довелося під вогнем танків і гранатометів, ціною тисяч життів.

Вселенська Патріархія, яка свого часу віддала нас на поталу московським цезаропапістам на цілих 350 літ, нині звільнила нас від цього духовного рабства, перед цілим світом ствердивши наше право і нашу правду. Низький уклін їй за це! Маю в Бозі надію, що Вселенський престол не відмовиться від своїх заяв і (принаймні ближчим часом) не віддасть нас нікому на поталу знову.

Але, глибоко шануючи Його Всесвятість, нині сущого Вселенського Патріарха, ми маємо дивись у перспективу й убезпечити нашу Церкву від можливості нового (на цей раз уже «канонічного») її перепродажу, перепідпорядкування, передарування чи якогось іншого «пере-». Гарантією цього може бути тільки Помісна Церква з власним створеним і вистражданим нами Патріархатом, зректися якого ми не маємо права перед нащадками, навіть якщо нам грозитиме ще одна неправедна анафема і ще одне відлучення від єдності зі світовим православ’ям.

Історія свідчить, що Владика Небесний чує і неправедно анафемованих, і безпідставно відлучених земними владиками. Треба тільки некриводушно берегти смирення й терпіння, зберігати віру й виконувати Заповіді Господні, і Господь все управить і всю правду виявить.

Чи думала я, коли, ризикуючи бути поганьбленою і стоптаною і світською, і духовною владою, зважилась на повний голос сказати те, що протягом 350-ти років не озвучувалось у чіткому формулюванні й оголеній конкретиці: «Московський Патріархат не має в Україні жодного квадратного сантиметра канонічних територій!», – що колись ці слова будуть стверджені Вселенським престолом? Ні! Я просто знала, що це – правда, і вірила в своє право й обов’язок говорити цю правду людям.

Сьогодні наше право й обов’язок перед майбутніми поколіннями зберегти й утвердити Київський Патріархат – як Христову Церкву православного народу українського, Церкву, що існує в суверенній Українській державі.

Про це має дбати і державна, і духовна влада, і громадянство, якщо ми творимо незалежну, суверенну Державу на віки. Бо не буває політичної незалежності без незалежності духовної, і сучасна Церква – це не просто дім молитви, це осередок формування й виховання душ, вірних Божій правді, своєму народу і своїй державі, бо любов до Батьківщини і свого народу – за самою природою своєю є нічим іншим, як виконання Христової заповіді любові. Амінь!

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,

заслужений працівник освіти України,

письменниця,

лауреат премії УАНТІ ім. Василя Стуса,

нагороджена орденами св. Володимира,

св. Кирила і Мефодія, св. вмч. Варвари

Газета «Відродження» від 6.12.2018 р.

1


КОМЕНТАРІ (1)

Згоден!

avatar

Юрій

09 грудня 2018 15:57

Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.