Той, який знав справжню ціну життя (на вікенд)

11 грудня 2013 року виповнилося 7 років, як Вернон Кресс пішов з життя. 

         У записах, які залишив по собі Петер Демант, можна розшукати чимало цікавого. Хоча сам письменник, швидше за все, не надавав їм великого значення. Комплекс його щоденників за період 90-х - першої половини 2000-х років – це не лише джерело унікальної інформації про самого письменника, події, учасником і свідком яких йому довелося бути. Ці записи також безкінечний трактат про те, як зустрічати старість, долати хвороби і не втрачати надії. Розмірковуючи про себе і час автор часто згадує трактат Цицерона «Про старість». Ґрунтовно  вивчити цей твір особисто йому довелося ще в юності. Таке собі покарання за підказку однокласнику на уроці латини. І щоденники самого письменника - це так само заряджений невичерпним джерелом оптимізму трактат про гідну старість. Треба тільки уміти розгледіти, що саме робить її такою. Романтичний чернівчанин  не просто насолоджувався кожним відпущеним йому днем, кожною його миттю. Всі періоди свого життя, включно з перебування на лікарняному ліжку,  автор «Зекамерона» наповнював змістом. Пізнавав нове, подорожував  (інколи - лише у власній уяві), займався фізичними вправами. Словом робив усе те, що, так само як і «Зекамерон», може збадьорити, підтримати тих, хто опустив руки перед хворобами чи старістю. Воно й справді: кому як не колишньому політв’язневі, який чудом вцілів у сталінських таборах, знати справжню ціну життя. 

         Особливої гостроти відчуттям додавало чітке усвідомлення: «мотор може стукати ще довго, а може зупинитися сьогодні вночі». Точно так, як у невідомого перехожого, який «раптом упав і простягнувся на тротуарі». «Зовсім не виключено, що подібне може трапитися і зі мною». Демант жив з усвідомленням, що життя може обірватися будь-якої миті. Він і сам не раз  був  за крок від кінця: через завданий конвоїром удар по голові, голод і фізичне виснаження, небезпечну травму на виробництві… Понад «вісім десятків відведених років, упродовж яких топтав цю землю, до речі, довше, ніж основна маса людей» збагатили його особистим, а не вичитаним у класиків досвідом повільного старіння. «У мене знову просто жахлива слабкість при найменшій напрузі, ось коли я пізнаю, що таке старість!», - описує 83-річний письменник свої відчуття.

А що потім? Старий колимчанин часто думає про небуття, хоча, за власним зізнанням, не хоче мусувати цю тему. «Не хочу кокетувати з думкою про безсмертя. Адже смерть – це смерть, а вічність – відносно короткий період «потім», коли тебе ще пам’ятають близькі, друзі,  читачі…» Попереду, переконаний автор хроніки про ГУЛАГ, «таке ж небуття, як, наприклад, під час наркозу 1984 року – темрява і все». А ще він достеменно знає одне: «історія триватиме навіть за відсутності на цій тлінній землі шановного Петера Зигмундовича». Але  «куди потім дінеться те, чого чимало набрав до голови».  Віруючим, напевно, легше. Вони сподіваються на потойбічне життя. Він у нього не вірив: «я зникну, разом зі своїми  рукописами, бібліотекою, своїми пристрастями, знаннями, великою кількістю нереалізованих сподівань, подорожами…». Тому що «життя  є поки воно є, а потім - велика вічна пустота – це факт. Але це закон життя, закон природи,  хоча ніхто не хоче з цим змиритися…». У чернівчанина є власний рецепт, як цей закон якщо й не здолати, то бодай обійти. «Я повинен вести і закрити свій рахунок винятково на ц і й землі, - підсумовує він своє знання про цей світ. – Що я за цей час зумів створити – на моїй совісті. Звісно, ніхто не безгрішний.  Але я нікого не убив, не образив даремно, чесно відпрацював скільки було відведено на користь суспільства – святий Петро не може мати до мене претензій». Тому радій поки можеш, не відкладай все на потім, якого може просто не виявитися. Повноцінно живи тут і тепер.

І він радів. Наприклад тому, що «перед завісою» міг подорожувати світами.  А ще – самому життю, яке любив понад усе.  «Я життєлюб і фаталіст», - охарактеризував Демант свою сутність. Інколи він ще називає себе «дивним, живим, не зовсім дурним  старим», який «так сподівається «виконати план» – дожити до 2000 року». Хоча це видається неймовірним.  Особливо, коли доводиться знову і знову повертатися на лікарняне ліжко. «Рейки ведуть до глухого кута, але так ще хочеться жити», - ніби заговорює він долю в 2001-му. А коли вона справді дарує ще кілька років, благає її знову і знову: «задихався, приїхала «швидка допомога», відмінили антибіотики, я став сильно глохнути… Вперше в мене думка: невже це – все?, - пише він на межі 2004-2005 рр. - Та так не хочеться… невже так і залишуся слабким і немічним – так ще багато планую… усе згадую минуле, але попереду… дуже ще хочеться жити!». Він знає, що силікоз, який направду його врешті добив, невиліковний. «Астма так душить. Мені 87 років. А так ще жити хочеться!» Надія не залишає старого письменника. Може в лікарні ще вилікують? Тому геть сумніви й відчай: «хоппла, вір лебен» (Увага, ми живемо!).

Так, як жив завжди - на повну силу. Подібний стиль життя Демант називає стрімким: не берегти себе, не бути розсудливим, ніколи не звертати увагу на біль, не визнавати ніяких ліків,  завжди ходити на межі можливого.  «Бідне серце,  я його так погано беріг, скільки курив та ще й не так мучив, щоправда пив зовсім мало і то небагато років».  Жити тихо, мирно і слухняно -  неприродно для нього. «Моє щастя, що я виявився міцним, тренованим і несподівано витривалим механізмом, а життя, муки у неволі зламали мій такий ніжний характер. Бравади і відчайдушні вчинки - лише компенсація слабкості: сам собі намагаюся щось довести, щоб перекрити власні недоліки». Можливо тому, коли прийшла старість, він так само намагався довести (в першу чергу собі), що не піддасться її проявам. Старша за нього  приятелька Ільзе Маттес, спостерігаючи за цим нерівним двобоєм, доброзичливо застерігала письменника: «Ти думаєш бадьоритися так все життя? Напевно, думаєш, що такого життя - з гімнастикою, біганиною, колотнечею тобі вистачить на 100 років наперед. Але рано чи пізно доведеться таки втрачати позиції, пристосовуватися до старості. Ти вже отримав стільки попереджень». Це іронічне застереження Демант згадує у 1995 році. Тоді він вперше подумки визнав, що теплий анорак в санаторії йому не зашкодить.  Раніше про те, щоб тягати цю річ за собою, не могло бути й мови. «Замерз повертаючись з лижної прогулянки. Добре і так, що так довго протримався. Намагатимусь і надалі, але не все вже виходить», - заспокоював він сам себе. Бо не міг уявити, як можна жити  без ранкової гімнастики, зимового плавання чи тривалої лижної пробіжки.

Дякуючи роботі на свіжому повітрі, заняттям спортом, постійним тренуванням, часто з майже непосильними навантаженнями, він, можливо, й справді довше  за своїх ровесників не скаржився на старечі недуги. Перше попередження, що вони його теж не минуть, надійшло у 1974-му. Того року Деманту-дружиннику зламали ніс. До цього випадку він був переконаний: хвороби можуть спіткати кого завгодно, тільки не його. Врешті скільки не переконував сам себе, що нізащо не буде жити як «людина в футлярі», та прискорене серцебиття, обережність, помисливість з’явилися і у нього. Проте приборкати свою майже дитячу нерозсудливість і поводитися, як належить пристойній літній людині, все одно було понад його сили. «Я так довго був першим – і в труднощах, і в перемогах, що нелегко збавити свій запал, і лише вчити інших, а не показувати власним прикладом. Два роки тому я зірвався зі скелі на неймовірно складному відрізку – надто важкому навіть для моїх добре тренованих 22-річних хлопців, - розповідав 60-річний письменник. -  Я хотів довести, що можу більше за них – як завжди робив в такому місці, яке навряд чи здолав би й двадцятирічний, але це все одно стало для мене страшенним ударом… Я ніколи собі цього не пробачив! Досі упевнений, що міг би пройти той відрізок, якби виявив  терпіння і був у кращій формі». Після цього зізнання вже не дивує, що письменник і в старості, скільки міг, не визнавав крутизни гір, сходів, важкості рюкзака, відсутності транспорту. Не поведінка, а зовнішній вигляд виказували стороннім скільки йому насправді років. «Мене з головою виказує потворна зовнішність», - розмірковує про власну старість письменник. Але й тут намагається себе обдурити. Не роки, а важкі умови життя  зістарили його зовні: «довгі важкі на Півночі зістарили мене зовні. Тому я завжди виглядав старшим за свої роки  років на 15 проти мого справжнього віку».

Лише за сімдесят  він нарешті зізнався собі, що перетворився на старика. Так, саме старика, бо навряд чи в такому віці людину можна вважати тільки літньою. «Не ризикувати даремно – це не ганебно, а розумно. Нарешті додумався до цього після 75 років ризику». Але й в цьому можна знайти позитив. «Тепер уже прийшла пора обачності (до часу поки знову впевнено стану на ноги) – а інші все життя бережуться, тільки й думають про це – а кінець все одно однаковий – я хоч 75 років не жив як людина в футлярі». Межею, після якої починається зворотній відлік, Демант визначає вісімдесят років. Бо це саме тоді його, за власним зізнанням, осяяло, «а раптом всі ці дрібні слабкості, недуги, болі – зовсім не минущі, а постійні – ознаки старості? Звісно, не слід занепадати духом, якщо тільки дурний мотор, читай  серце  не вийде з ладу».

Старість лякає письменника не стільки відходом у небуття, скільки неможливістю цілковито віддаватися улюбленим досі справам. «Прокинешся – стає безкінечно тужливо. Саме туга, а не страх перед зникненням». Сум викликають відчуття змарнованого життя, хвороби. «На кладовищі зовсім засумував… На мене накотила хандра, друзів зовсім не стало, старий я, безпомічний, бідний, ніхто не пише, листів нема… Знаю, що могилу мою ніхто шукати не буде – залишиться книга, а пам’ятатимуть кілька знайомих. Жив би в іншому місці – мав би трохи більше знайомих, але це в принципі байдуже… На жаль, доля моя така, що я вічно в боргах перед нею, перед друзями, перед сестрою, - що це за життя - все брати, клянчити, бути боржником матеріальним і моральним, а хотілося б навпаки. Хотілося б віддавати бодай нематеріальні цінності. Якщо вже немає грошей, але знання, прив’язаність, дружбу – а як вони всі знецінені у новій державі, ще більше, ніж в часи влади ЧК».  Чергова госпіталізація, крім власне самої хвороби, знову нагадує про близький відхід. «З важким серцем зняв перстень (забобон, що в реанімації його змінуть і вкрадуть на випадок чого) я його ні в лікарні номер 19, ні в Підлипках не носив, внаслідок чого майже зовсім зник мозоль від багаторічного носіння».

Ще сумнішими є інші ознаки старіння. Наприклад, втрата друзів. Пустка, яка поволі заповнює все навколо. «В такому віці зазвичай друзів лише втрачаєш, хоча мені повезло: я за останні роки здобув кілька нових».  Або зникнення гостроти сприйняття світу: «Гірше всього – зникає спрага життя, прагнення нового, і, як я з жахом помічаю, що мене вже не так захоплюють книги… Немає більше цієї великої радості, задоволення, коли купуєш нову гарну книгу». Звідси думки про потребу розставатися з улюбленими речами: «хотів би віддати книги, звісно, не всі – просто не знаю кому.  Ірина теж дещо вже віддала, в основному географію». Всі ці речі не просто засмучують. Саме вони, а не небуття викликають жах. «Інколи підкрадається жах – невже доведеться розпрощатися з горами, морем, лижами, рюкзаком… жити пісно, сурогатно, лише минулим».

Але  такі стани швидко проходили. «Хандра трохи пройшла… Та чи мені хникати, коли я кілька років тому досягнув, правда на короткий час, сенсу життя, його резону, нірвани. Тобто в духовному сенсі далі нікуди цілитися, прагнути,  дякую долі за мить просвітлення!». Бо й цей страх - ніщо в порівнянні з головним. Він живий, всупереч всьому, що довелося витерпіти й пережити. І тільки це має значення. Тому письменник по-дитячому щиро радіє, що таки дотягнув до 2000-го року. Така  можливість трапляється лише раз на тисячу років. Випадковість, звісно, але побачити прихід нового тисячоліття не судилося ні Цицерону, ні Гете, ні іншим велетням людства. А йому пощастило. Старий чернівчанин навіть іронізує:  «до двотисячного залишилося якихось 40 днів. Що ж, сподіваюся, що ще проживу їх». А ще через п’ять років, на черговий день народження, тішиться з іншого приводу: «почався мій 88-й рік! Все таки дотягнув до чотирьох дірочок з такою біографією… День народження, все таки, а всі труднощі – можна витерпіти». Власне він ніколи на них не зважав. Собаче життя навчило його не надто помічати все негативне, проскакувати повз, не звертати уваги на будь-які незручності, навіть неприємні, через які хтось інший, менш загартований давно б лаявся. Та ж сама дружина, наприклад.  Лише б були краса та точка опертя. Це, знову ж таки, та сама дружина. Ця дивовижна властивість не помічати поганого не зраджувала його до самого кінця. Ось і лікарі завжди зауважували: їхній пацієнт – «скромна людина, тому що ніколи не сперечається через ліки, як інші».

         Фізична активність – ще одна запорука бадьорості й гарного настрою. Навіть якщо сили давно вже не ті. «Треба змиритися, що центнер  - тепер за межею моїх можливостей. Спробував віджиматися лежачи – туго, зовсім туго йде, уже не до 250 кг, як колись». Але ж це його звичний спосіб життя. Тому мусить: інколи навіть через не можу. А якщо справи зовсім вже кепські – рятує самоіронія. «Чи то я панич якийсь, чи як Обломов, що  сиджу в жінки на шиї». Врешті «займатися фізичною працею», облаштовувати зимівлю у важкодоступному місці у горах, будувати будиночок, майструвати в найменших деталях книжкову полицю можна… «подумки». Одне він знає напевно: піддаватися спокусі і припинити заняття - не можна. «Я не дуже в формі. Гімнастику роблю важко, і не завжди повністю мій комплекс. Практично лише раз на тиждень ходжу на пошту, і на Новодівиче кладовище очищати могилу – дві три години граничної роботи». Тоді й цього разу є шанс «викрутитися». Хоча частіше доводиться, навпаки, стримувати себе. Адже коли тобі далеко за сімдесят, то складно відмовитися від того, що робив все життя. «Не витримав і за два дні зробив на лікарняному балконі генеральне прибирання, сміття – геть, шафу і ящики пересунув так, щоб вони не заважали доступу світла до палати». Прибрати, вимити підлогу в палаті завжди приємно. Навіть якщо «стирчати» у ній залишилося не більше тижня. Ось і завідувач відділенням похвалив за чистоту. Наслідки теж не змушують себе довго чекати.  «Погана ЕКГ. Я, звісно, сам винен - почав робити навантаження на зарядку». Але це сьогодні. А за деякий час все буде, як завжди: «вранці гімнастика. Почав присідання. Навіть стояв на голові». Багато людей на  87-му році життя спроможні записати у щоденнику: «Знову стою на голові»?

Усе це – переважно для того,  щоб якомога довше зберігати здоровий глузд і пам’ять. Їх Демант теж тренував. Різними способами.  Наприклад, перелічував подумки різні предмети, твори Жуля Верна, Джека Лондона, Карла Мая, де «треба застосувати одну лише пам’ять»,  «системи револьверів (повинен набрати не менше 60 різних)», або просто згадував прізвища давніх знайомих. У лікарнях студіював східні мови, під час інгаляції та в перервах між лікувальними процедурами зубрив єврейський та арабський алфавіт, для різноманітності – грецьку граматику, згадував азбуку Морзе. Далеко за вісімдесят заходився вчити іспанську. Самому розгадати комбінацію кодового замка на дверях лікарні – теж привід змусити мозок попрацювати. А ще, як тільки дозволяло здоров’я, опираючись на паличку поспішав до Австрійського культурного центру. Бо там «цікавіше, ніж зі скучними німцями в Гете-інституті». 

Життя і так надто коротке, а йому взагалі залишився лише невеликий відрізок, тому не варто розмінюватися на дурниці.  «Я раніше по дурному розбазарював час. Але все ж менше за тих, хто четверту частину життя проводить перед телевізором… Туризм, спорт, читання, музика – були моїми основними заняттями у вільний час. Потім поїздки, подорожі. Гонитва за новими і новими зустрічами». Старість й супутні хвороби коригують цей перелік. Значить залишається займатися тим, що ще по силам. Наприклад, пізнавати нове. «Ех, закінчив академію імені Берії – ось і всі мої знання життя і смерті. Але для чого резонувати – цього вже не виправиш – просто по можливості треба довчитися – до самого останнього моменту».          Сто і навіть більше днів, які доводилося проводити у лікарнях, також можна наповнити змістом, повноцінно прожити, а не просто відбути. «Прочитав масу справді цінних книг, без яких був би дурнішим, гіршим: Пушкіна, Чосера, Лермонтова, Гете, Аксакова, дивовижне листування сім’ї Кастера… Неважко вирахувати баланс – виграв чи програв я в лікарні…». Для «великого мороку, що попереду», звісно, байдуже читав він Чосера, «Відторгнення Нідерландів», чи ні. Але особисто для нього – це важливо й потрібно – адже він ще живий.

Тож ні в якому разі не зупинятися:  геть сумніви і тужливі думки. Старість він таки перехитрив. Доживати скучно, по-пенсіонному, він не бажає. «Сам знаю, що потрібно повільно ходити, ретельно жувати, не хвилюватися, не нервувати, жити спокійно. Але таке рослинне життя не для мене. Як не обурюватися, якщо бачиш неподобство, як не заступитися за безпомічного? Невже людина може вести таке рослинно-жувальне  життя й бути задоволеним лише від того факту, що живе? Не соромлячись й не проклинаючи власної деградації?» А скільки ще всього слід записати. Не для власної популярності, для живих. «В книгах мої фотографії – пізно. Я вже не можу користуватися популярністю». Лікарня саме те місце, де можна спокійно поміркувати. «Все частіше згадую дитинство в Чернівцях.  Як там все таки було добре. Інші випадки з свого важкого, довгого, але такого цікавого життя. Пам’ять поки нічогенька». Врешті, не розчаровувати ж нового приятеля з Історичного музею, який  переконує, «що я взявся з іншої епохи, дивом доживши до наших днів».  Що ще не зроблено? «Не віддячив дружині, багато чого не написав». Ще так багато необхідних, важливих, першочергових справ:  «мені ще стільки треба розказати Ірині, вона навіть не підозрює – ранувато йти».

Попереду завжди має бути очікування (бажано радісне), надія, плани. Не малювати майбутнє у похмурих тонах. Важко жити, доводиться виживати?  Тим більше слід тішитися невеликим радостям. Напроситися на зустріч з друзями, милуватися квітами. «Все таки жити добре – птахи, квіти, інколи хороші люди. Для чого весь час Лазаря співати?». Звісно, сили вже не ті. Але цікавості, бешкетування, і просто пустощів письменнику  не позичати навіть у тих, хто значно молодший за нього. І підводити остаточні підсумки пережитого – ще не час. «Чи невдаха я? Звісно, не вичерпав усіх своїх можливостей… Але я все ще живий, звісно, хворий, але ще досить мобільний…  У мене змінився сезон - спочатку були найтяжкі часи, нещастя, а потім уже сонечко. Я живу й радію».  І взагалі, завжди треба жити так, ніби попереду ще дуже багато, багато ще не дороблено, і основне ще має бути реалізоване». А те що позаду - тільки етап. Попереду ще мають бути успіх, слава і радість дружині за це. «Я зобов’язаний не падати духом, триматися – не тільки через себе, мене до цього зобов’язує дружина, я повинен бути на висоті».

Тому він відганяє від себе усе, що пригнічує, намагається витіснити за межі свідомості. «Не люблю коли ТБ й «прогресивна преса»  нагадують мені усілякі страхи. Усіляких жахіть я досить перебачив  за своє життя – нехай живуть романтика, оптимізм… Мій дім – моя фортеця. А в ній - жити у світі фантазій, мрій, краси, спогадів  – наскільки це можливо з немилосердною дійсністю». Таке воно джерело його невичерпного оптимізму. І як, зрештою, не бути оптимістом, нарікати на долю, якщо найзаповітніші мрії збуваються? Навіть перед закінченням сезону.