Ті, що поділені навпіл (читання на вікенд)

Звичайний уважний читач мабуть помітив, що в якості незмінного ліричного (мінорного) героя у моїх необов’язкових п’ятничних роздумах, фігурує скромна, але велична постать чернівчанина та одночасно мого давнього друга з умовним ім'ям Василь (Vasyl).

Із ним я звіряю власні оцінки, висновки та  сподівання. До нього я звертаюся у пошуках наснаги сутяжного пошуку та глибини широкого здивування, у ньому черпаю високий щотижневий оптимізм та кульгаву понеділкову іронію, бо саме Василь за роки нашого майже піввікового спілкування увібрав у себе невичерпну енергію міста, тому що виявився благодатливішим, чутливішим й піддатливішим за мене. Серед людей, що оточують мене, він – найбільш характерна міська особистість, справжній сучасний чернівецький тип, і уявити його в якомусь іншому місці землі принаймні я не можу. Та й, власне, не бува  він ніде. Василя хвалили безліч разів, але він кожного разу бентежився, бо відчував, що можна було б сказати більше. А всі свої заощадження він зберігає у мріях…

Мабуть, у кожного чернівчанина, є така людина, і саме цей індивід, який хронічно поруч, самим собою позначає поняття «Чернівці» матеріально, духовно, ідеологічно, статево та ментально. А в кого такої людина немає, той не розуміє де він живе і, зрештою, навіщо. О тож, для мене Чернівці Людей – це насамперед Василь (Vasyl).

Одночасно зовсім не заперечую, що для когось місто – це Ф. Ліст, Е. Карузо, Й. Штерн чи Сіді Таль. Для мене Чернівці так само тісно сплетені із цими іменами. Але сплетення таке відбулося переважно асоціативно, автоматично, як доконаний та об’єктивний акт. Це мереживо імен я із вдячністю успадкував, мешкаючи тут.

Проте в Чернівцях є не лише вальс, чардаш, жок чи класичне сопрано. В місті живе й інша музика…

Вперше в житті я почув БІТЛЗ в Чернівцях, на розі вулиць Руданського та Головної, тоді – Леніна. Нестерпно патлатий юнак у кльошах урочисто деренчав на великій жовтій гітарі і співав дивної пісні англійською, яку, на щастя,  вивчали тоді в деяких школах з першого класу. То була цнотлива Girl. Спів цей, не дуже втім точний, викликав загальне здивування, перехожі спинялися, люди старші осудливо хитали головами, а молодь заздрісно блимала очима. З тих пір місто для мене нерозривно пов’язане із лірично-скорботною Yesterday та  оптимістично-програмною Let it be. Чернівці – бітлівське місто.

БІТЛЗ ніколи не були фізично тут, в нашому місті. Проте, виявляється, що це не зовсім так. Вони пробилися до нас крізь трісканні радіостанції «Радіо Люксембург» та «Європа Лібера». Вони перетинали кордони СРСР схвильованим голосом Віктора Татарського із Москви та зухвалим - Сєви Новгородцева із Лондону. Світ визнав феномен БІТЛЗ, а ми мусимо погодитися із їх присутністю тут, в Чернівцях. Ці два явища: БІТЛЗ та Чернівці, пасують одне одному,  гармонують та взаємно доповнюють й збагачують.

Відтоді A hard days night поселилася у старій чернівецькій бруківці, Michelle – у невеличких міських крамничках, Eleanor Rigby - у мовчазних чернівецьких парках …

Із БІТЛЗ ми одружувалися та просто закохувалися. Під БІТЛЗ ми товаришували та від’їжджали із міста назавжди. Ленінська спілка молоді, мабуть, насправді була бітлівською, а не комуністичною. БІТЛЗ таємно слухали найвищі члени партії у чорних «Волгах» із затемненими вікнами. Коли чернівецький єврейський хлопчик від’їжджав із батьками до Ізраїлю, то його товариші заздрили йому перш за все тому, що в такий спосіб він стає ближчим до Пола, Джона, Джорджа та Рінго.

Час БІТЛЗ співпав із часом володарювання на прилавках чернівецьких магазинів портвейну «Приморський». Проте якби портвейн «Приморський» не пили в такій кількості тогочасні бітломани, то його за сподіваннями держкомстату СРСР мало би вистачити країні щонайменше до 2050 року. А БІТЛЗ вистачило й вистачить іще надовго, хоча протидіяв їм зовсім не жалюгідний держкомстат СРСР, а могутній апарат радянської контрпропаганди.

БІТЛЗ старіли разом із нами, вони поруч, навіть тоді, коли їх не слухаєш.

БІТЛЗ – це не лише, і не стільки музика. Вони – вельветовий, тобто практичний, а не теоретичний, офіційний стиль життя, що залишається назавжди. Зверніть увагу – якщо урівноважено літній мужчина носить вузенькі сучасні джинси, а на обличчі – відверту посмішку 60-х, це – бітломан. Що одночасно й діагноз, й хвороба й кредо. Із бітломанами легше домовлятися, вони кмітливіші,  відвертіші, доброзичливіші. Вони ніколи не бувають злодіями, торгівцями, музичними критиками та головами різноманітних правлінь. Бітломани – вірні чоловіки та коханці. Бітломани завжди повертають борги. Рівень їх розумового розвитку завжди вищий прожиткового мінімуму. Бітломани, як правило, люди не багаті. Можливо тому, борг батьківщині головним чином віддають бідні, багаті не завжди віддають навіть здачу.

В Чернівцях справжні бітломани зазвичай мешкають чомусь у старій частині міста та надають перевагу стареньким радянським автомобілям.   Drive my car?

БІТЛЗ – це й не мистецтво у звичному, «чистому» розумінні поняття. Мистецтво називають чистим, коли із нього вимітають людину. Пісні - сповіді БІТЛЗ її, людину, передбачають насамперед. Навіть у назвах: Anna, Taxman,  Dr. Robert, Sgt. Pepper, Lusy (та, яка in the sky with diamonds), Lovely Rita, Her Majesty і, з рештою, Fool on the Hill тощо.

Ми не є заручниками БІТЛЗ, хоча давно перетворилися на «кока-колонію» США. Бо країни БІТЛЗ уже не існує. Вона розчинилася в кожному з нас.

 Промайнули часи солодких «італійців», які із Сан-Ремо тоненькими голосами сповіщали наївний комсомольський загал про те, що вони досягли «фелічіти»,  ABBA з їх нордичними «мані, мані, мані», тропічно-дискотечних  BONEY M  без змісту й таланту, і, навіть, напівкласичних URAIH HEEP. Вічні конкуренти БІТЛЗ – ROLLING STONES іще продовжують у свої сімдесят мавпяче плигати на сцені та приймати участь у невеличких скандалах в перервах між світовими турне. Та це вже щось не те…

А БІТЛЗ залишися такими ж, хоча фізично час поділив їх навпіл: на землі  їх лише половина, а душі інших двох блукають всесвітом. Across the Universe…

БІТЛЗ – чернівецький міський феномен. Хлопці з села, що перебиралися в місто, тоді ставали справді міськими, коли оволодівали російською мовою та дізнавалися про БІТЛЗ, сміливо відрізняючи їх від грузинського гурту ОРЕРА. Це вже потім над принишклими колгоспними нивами кіцманьщини чи заставнівщини лунала з репродукторів місцевого будинку культури безсмертна харрісонівська  While my guitar gentle weeps, примушуючи молодих майстринь машинного доїння негайно закохуватися, бо сенсу почутого вони тоді іще не розуміли. А молоді комбайнери вважали себе за штурвалом Yellow submarine, вони ставили рекорди й слугували колективними взірцями комуністичного ставлення до праці.

Над Кобилянської молодим голосом Пола акустично лунає вічна  Yesterday. Бо й сама вулиця з учора.

У освітянських справах пройшов Вітя Шаповалов, який все життя був схожим на юного Джорджа часів Гамбургу і добре знав про це. У випадковій вітрині чорно-білим фото промайнуло миле посміхнене обличчя Сергія Лопатюка, що був дещо схожим на Джона, навіть окуляри носив «а ля Леннон»…

А мені назустріч, посвистуючи, буденно як Рінго Старр Ліверпулем, йде Василь (Vasyl), який не схожий ні на кого. Лише на себе. Він здогадується про існування БІТЛЗ і навіть часом тихо наспівує у вбиральні щось, що видається йому англомовним. Але насправді то спів інший. Василя тягне в СРСР. Back in the USSR. Бо Василь так само поділений навпіл: на Василя теперішнього, та Василя минулого. А яким він буде в майбутньому (When I’m Sixty Four) – не знає ніхто, навіть сам Василь…

 А там, у минулому, в СРСР ми поєдналися у Чернівцях з БІТЛЗ.

Нині місто одночасно належить всім. І БІТЛЗ, всі разом, поруч із нами мешкають тут, у Чернівцях Людей. В мелодіях вулиць та гімнах площ. У гаммах водостоків та терціях дахів. В нас самих.

Можливо тому глибока осінь в Чернівцях схожа на прохолодне літо, а наближення зими дається в знаки запахом весни.

Добре забутого старого вже не залишилося. Доведеться забувати погане нове…

 Володимир Килинич, 

листопад 2007