Танок без бейджиків (читання на вікенд)

От і прийшла в моє місто довгоочікувана чарівниця ніч, вся у міському вбранні, підперезана туманом та уквітчана яскравим повним місяцем із міріадами зірок. Всі денні міські предмети ніби втомлено скинули з комірців бейджики, які вони носять для приїжджих, і почався легенький танок прохолоди, дива й схованих пестощів. Сонячний годинник костелу, набувши чорно-білих рис, заснув до ранку, знесилений відсутністю сонця, спинилися тролейбуси, збившись у рогаті кучугури в місцях ночівлі, пішли спати гамірливі люди, випустивши у двори домашніх котів, вогнеоких й вусатих володарів міської темряви.

Втім, коти не є єдиними її володарями. Ось у центрі мого нічного двору криво стоїть забутий кимось старий віденський стілець. На своєму віці він бачив чимало інших ночей. На нього капав віск урочистих канделябрів давнини, на ньому сиділи розвалившись, окупант та хазяїн, його згинами милувалися блискучі заїжджі дами. На ньому освідчувалися в коханні, підписували ультиматуми та  читали листи з фронтів. На нього колись, іншою ніччю, сідав віртуозний піаніст, стрімко відкидаючи фалди чорного блискучого фраку, обережно ступали маленькі сандалики гарно вдягнених дітей, які декламували з нього свої перші схвильовані вірші, на його гнуту спинку спиралися руки глав найшановніших міських сімейств під час фотографування. Доля його скінчилася цієї ночі, лаковане покриття стерлося, а сидіння перетворилося на лахміття.

Прийшла ніч, і все мілке ховається, а все велике вирячується. Хіба велетенською чи страшною є вдень звичайна чорна міська ворона? А от вночі вона, тихо присівши на конику даху, негайно перетворилася на якогось казкового птаха із гігантським дзьобом та крилами, розмахом з університетські ворота. Ворона вночі мовчить, бо відчуває й так свою нічну велич та особливу міську значієвість. І щось поволі з’явилося у неї від справжньої людської Джоконди: чи то невизначеність стислої посмішки, чи то ветхість полотна, на тлі якого вона опинилася.

Вночі в роздумах художники. Вони вночі не сплять як всі інші люди. Вони розмірковують. Якраз йде битва тіней, а вони є їхніми мушкетерами, тому митці її спостерігають, та слідкують за тим, щоб перемагала сторона слабших та яскравіших. Тінь від «шіфи» має перемогти силуети хворих дерев напроти, а довга благородна тінь театру – недолугі нічні відбитки кривих електричних стовпів та рекламних тумб. І тільки коли потрібні нічні перемоги отримані, міські художники, підклавши треновані кулаки із довгими гнучкими пальцями під голови, вкладаються спати прямо в своїх стареньких майстернях, ще довго не затуляючи спраглих очей підсумовуючи побачене.

Коли остаточно темніє, в місто невідомо звідки повертають домашні чернівецькі сови. Вони надихали не одного городянина на архітектурні, кулінарні, мистецькі та інші витвори. Вони – міські обереги й талісмани. Люди в місті ніколи не волали їх повної відсутності вдень й не боялися їх, тому розташовували совині фігури на своїх будинках. Вночі можна звертатися до сов. Проте вони, філософськи продемонструвавши глибоке розуміння твого питання, ніколи не відповідають. Вони мовчать.

Мовчать вночі і міські пам’ятники. В цей час вони готуються умитися вранішньою росою, обережно скидають із себе пил дня та розмірковують що беззвучно сказати городянам завтра, коли ті знову почнуть метушливе своє денне життя. А часом вони вночі розлого матюкаються словами із трьох літер, пригадуючи якесь чи чиєсь неподобство.

Опівночі засинають фонтани. Їх у нас небагато, але вони товаришують один з одним. Вони зв’язані між собою незримими підземними ниточками хитрих водяних механізмів і ніколи не дозволяють собі випереджати найстаршого з них. Того, що на Центральній площі. За ніч фонтани набираються рідини, добре прицілюються, аби потім, коли їх вранці вмикають, точно потрапляти свіжим струменем просто у блакитне небо.

Деякі будинки вночі насильницьке підсвічують. Не всім це подобається. Дехто з них навмисне стуляється, підставляє променям світла вночі зовсім не виграшні фрагменти, залишає відчиненими свої вікна, крізь які нічний вітер гойдає брудні фіранки. Хтось на ніч на балконах залишає рештки тлінного денного буття, які псують стрункий танок нічних тіней зухвалістю та невідповідністю природному перебігу життя. На таких будинках світильники, які чіпляють занадто практичні люди, швидко псуються й навіки гаснуть.

А комусь нічна підсвітка до вподоби. Вдень, сірі та непомітні, вночі такі будови набувають зовсім іншого, справді фантастичного вигляду. Вони ніби розпускаються як диковинні квіти, аж нетерпляче співаючи під прожекторами галасливими тропічними фарбами радощів нічного світла.

Вночі переважно сплять також і міські каштани, загорнувшись у зелені ковдри крон, увінчаних білими цятками квіту. Сплять і інші дерева, кущі та квіти.

На ніч замовкає вокзал. Він мовби  німіє. Засинають по-вагонно потяги, вгамовуються тамбури, відключаються та остигають тепловози, розходяться домівками провідники й машиністи. Білизну відвозять прати, оголяючи на ніч полки купе. Для вокзалів ніч просто вкрай необхідна річ.

Відпочива натруджена міська бруківка. Кожен її камінчик живе вночі своїм окремим життям – спокійним та тихим, зовсім не пов’язаним із колективною відповідальністю мощення. Вони дозволяють траві пробиватися крізь себе нагору, що неможливо й небезпечно вдень. Камінці набираються від трави сил, п’ють прохолоду її нічної роси, відточують реберцями мужність для виснажливої денної роботи. Вони м’якшають, і з ними вночі можна робити все, що завгодно: фарбувати білим чи жовтим та навіть без великих зусиль витягнути будь-який з них із обійм собі подібних.

Разом з бруківкою відпочивають вулиці, площі та тротуари. Ночами ними городяни переважно не ходять та не їздять. А відтак є можливість знову відчути себе звичайною землею. А ще як легенький нічний вітерець лагідно пройдеться ними з півночі на південь, а потім із заходу на схід, вгамувавши насвербілі за день лоскоти, то й взагалі вони з ранку виглядатимуть як новенькі. Лише замети та легенько змий.

Вночі місто, крім сов, охороняють і інші його одвічні вартові – ворота й двері.  Причому головним чином ті, що збереглися іще з давніх давен, а не ті, новітні, зі складом розуму з легких металоконструкцій.   Звивини, герби, написи на них, написані та зроблені колись городянами, завжди вберігали місто від небезпечних нічних спокус. Вони, наче маски, вросли в місто. Ними найкраще милуватися саме вночі, бо тоді ясніше зрозуміло, що означає той чи інший напис, і що втілено у всіляких ворітних та дверних образах. Але ніколи не побачиш, що саме знаходиться за воротами чи дверима.

Ніч – царство зовсім інших запахів, звуків та панорам. Все це разом узяте набагато принизливіше, чіткіше й конкретніше. Запахи – природніші, звуки – резонансніші, панорами – об’ємніше.

Моє місто вночі значно виразніше виглядає, краще до нього прислуховуватися, приємніше його вдихати. Воно тоді дійсно моє…

Раптово й автоматично вимкнулося нічне освітлення і місто ніби на декілька хвилин оголилося в передранковій темряві.  Якісь тіні не встигли щезнути, самозакохана ворона на даху колишнього Темплю каркнула щось на ідіш, заверещав кіт, на тротуарну плитку впав стиглий каштан і покотився прямо під колеса першого тролейбусу.

Місто знову одягає бейджики. Починається час двірників та ранкових перехожих. Нічний танок скінчується.  Ще темно, лише годинник ратуші всього в декілька тихих рухів обережно пробудився від сну першими ударами дзвоників.

Ніби наздоганяючи чарівну ніч, яка все ж непомітно щезає, прийшла перша в цей день ідіотська СМС-ка: «Вітаємо! Ви виграли секс-послугу! Якщо ваша мобілка з вібратором, то встроміть її самі знаєте куди, а ми незабаром вам зателефонуємо». Лише тепер на краю ночі виявилося, що вночі, крім стільця,  ворони, художника, сов, пам’ятників, фонтанів, будинків, каштанів, вокзалу та бруківки, вулиць, площ, тротуарів, не спали ще й «зали грайливих автоматів», так звані «нічні» магазини, нічні клуби та окремі розхристані ресторани. За ніч там зосередилося стільки згубних та мерзотних нічних пристрастей, що для нейтралізації тієї мовчазної галюцинації знадобиться не одне століття тихих міських ночей.

Після чаруючої ночі з’ясувалося, що певна окремо взята міська людина – це все те, що знаходиться між ротом та сідницею. І вдень, і вночі. Ось перша стрімка бабуся – перекупниця, поспішаючи на ринок Зелений в тролейбусі №2, вже показала заспаній кондукторці одну річ, придбану нею в секс-шопі, що означало категоричне «За проїзд платити не буду»…

Час знову було вбито при спробі пролетіти непомітно. Під час танку без бейджиків.

Володимир Килинич, серпень 2009 р.