СУТЬ РЕЧЕЙ: «Треба допомагати, але допомагати не словом, а ділом»

Друкопис програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ від 5 березня.

Запрошені гості: Роман Гаїна та Володимир Григорчук, волонтери, які їздять в зону проведення АТО.

Ведуча: Оксана Денисюк.

ВЕДУЧА: коли ви вирішили допомагати нашим військовим і чим займались до цього?

РОМАН ГАЇНА: це вже сьогодні я волонтер, а з 2003 року я займався підприємницькою діяльністю на Калинівському ринку. Побувавши один раз на сході, в Лесичанську та Сєвєродонецьку, куди ми відвезли продукти та речі для військових, це було у листопаді, ми освоїли ще три напрямки – це було Дебальцево, Мар'їнка і село Піски Донецької області. Зараз ми возимо переважно у самі гарячі точки, напрямок Лесичанськ ми зняли, бо там вже краща ситуація і солдати забезпечені, зняли і напрямок Дебальцево, бо знаємо, що наші відійшли в Артемівськ, Мар'їнка також зараз відкладена на потім, бо блокпост, який налічує 45 людей, ми повністю одягнули та забезпечили. Тому найгарячіший напрямок залишається це село Піски. Стараємось їздити 4 рази на місяць, возимо переважно продукти харчування та виконуємо список, який надають нам військові і він складається з мастил до зброї, до генераторів, пльонка, засоби гігієни – все, що треба солдатам. І власне цей список і найтяжче з того, що ми робимо, зважаючи як виріс долар і євро, тобто це кілька десятків тисяч гривень. Окрім цього, підприємці та небайдужі жителі, наприклад, Кіцманського району, вони передають нами харчі – домашні голубці, випічку, хліб, копчені кури, тобто стараються все найкраще передати нашим солдатам на передову, а ми це все доставляємо.

ВЕДУЧА: це вже скільки разів ви їздили?

РОМАН ГАЇНА: три дні тому лиш приїхали з Пісків і це був сьомий раз. І цей раз, мабуть, був найтяжчий, бо ми взяли адресні посилки. Дуже багато людей, які мають там в АТО знайомих, друзів, родичів звертались до нас та казали: мій знаходиться у батальйоні «Правий сектор», а мій в ОУН, а мій у 93 бригаді і т.д. І цього разу ми зібрали машину на всі ці бригади та батальйони і тому ми розсікали по лінії фронту, доставляючи кожному безпосередньо в руки, адже ящики були підписані, позивні були підписані, номера мобільних телефонів, тому мусили особисто дати в руки.

ВЕДУЧА: пане Володимире, як ви приєднались до Романа?

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: перший раз Роман мені дзвонить, а я вдома і як то кажуть – лежить на дивані, дивиться телевізор і також воює. І тут Роман дзвонить і каже: Володь, нам треба поїхати. Кажу, - із задоволенням! Він каже, а давай поїдемо з тобою у Лесичанськ, там нас чекають. Кажу, - ок! Я одягаюсь, телефоную йому і кажу: ну що, ти вже готовий? Він каже, - та ні, не зараз, через пару днів поїдемо, підготуємось. Я був готовий їхати одразу. І так ми поїхали перший раз, дорога, як завжди, була погана, а з часом стала ще поганіша, тому що враховуючи, що йде війна, дороги ніхто не ремонтує, їх засипають найбільше – це шутром. А шутр ще більше розбиває дорогу. Ми дорогою часто ремонтуємо машину, особливо диски, вони гнуться, але ми вже пристосувались – маємо з собою кувалди, насоси, ми знаємо де є шиномонтаж, тобто тут у нас все налагоджено. Ми у Лесичанську побачили понтонні мости, бо ж там всі мости були зруйновані і через ті руїни проїжджали, нас зустрічали, ми їхали далі до обстріляного військкомату, потім вони нам показали свій маленький вертоліт. Але найважливіше, що ми там побачили, що там вже немає війни, війна вже далеко відійшла, тобто там вже спокійно, а де спокійно – там нас вже не потрібно. Ми зрозуміли з Романом і взяли собі таке направлення, що ми маємо постійно їздити на передову – туди, де закінчується дорога і починається справжня війна. І так ми продовжили наші поїздки, я з Романом їздив три рази. Насправді ми є просто тим ланцюжком між небайдужими буковинцями, які дуже хочуть допомогти війську і тими солдатами, які воюють з окупантом, ми просто передаємо, ми пошта. Ми зібрали, вклали свої гроші в дорогу і поїхали і ми дуже вдячні, адже якби б не було буковинців, які всією душею хочуть допомогти у швидшій перемозі в цій війні, то нічого б і не склалось. Так, перші рази ми самі все купували за власні гроші, але ми не Ахметови і не Тарути, які можуть собі дозволити влаштувати війну з Україною і в цей же час сидіти у ВРУ. А далі підключились люди. Нам дуже багато допоміг отець Василь – це взагалі свята людина, я вважаю, що з його благословення ми почали це робити. Він нас направляв, давав адреси, підказував куди краще їхати, він дуже свята людина. Я вважаю, що такого священика на Буковині більше немає – він сам понад 40 разів був в АТО і він з таким натхненням все це робить, він почав з Майдану, ми, до речі, також на Майдані були. І цей потяг допомагати у нас ще звідти, ми збирали багато продуктів, велику допомогу і відсилали на Майдан. І отець Василь надихнув нас на це і благословив нас і тепер ми не можемо від цього відмовитись.

РОМАН ГАЇНА: дуже багато друзів нам обом дивуються. Ми підприємці, в бізнесі непогано розвивались, кожен з нас має кілька торгових павільйонів, нерухомість в місті, кожен з нас має родину, маленьких дітей і кожен з нас всім цим ризикує. І багато хто задає питання – чому, хлопці, для чого? Я вам поясню: коли ти один раз побував на передовій, поспілкувався з хлопцями, взяв їх координати, підтримуєш з ними зв'язок, ти усвідомлюєш, що це твої ровесники і навіть молодші хлопці, в них так само вдома діти, дружини, батьки – всі чекають і тому ти ніби зобов’язаний їм все це доставляти. Це дуже велика відповідальність. Знаєте, є волонтери різних напрямків. Можна бути волонтером і міст помалювати, можна щось принести чи дати передачу, тобто є багато напрямків, де можна щось робити. А про нас хочу сказати, що ми характерні волонтери, бо з кожним разом все тяжче до самої глибини передової доставляти речі та продукти. Дійсно, завдяки отцю Василю ми доставляємо все необхідне на саму передову, тому що зараз є кілька варіантів як туди добратись. Це може бути внутрішній військовий пароль, який дають безпосередньо хлопці з передової, або ти маєш мати доручення, яке дає СБУ через військкомат, це може бути телефон, якщо ти зв’язався, але радіостанції там зараз позбивані і тому телефонного зв’язку там часто немає. Передостанній був випадок, коли у село Славне ми везли продукти та речі, там як раз був обстріл і військові не хотіли нас пускати, а зв’язку з хлопцями немає, пароль дати вони не можуть. Нам практично сказали – все, на розворот, але зважаючи на те, що я вже там був кілька разів, то довелось нагадувати, що навіть їм там я вже залишав якісь передачі. Нас пустили, але сказали, що то на наш ризик і ситуація там могла змінитись – ви можете приїхати, а там, можливо, вже й нікого немає – відійшли чи змінили позиції. І ми добирались на свій страх і ризик, а коли доїжджали і бачили своїх хлопців, вигружались…це дуже відповідальні хвилини. Тому волонтером бути, то, певно, так само, як бути лікарем від Бога, бо ти вигружаєшся, а довкола постріли і в будь-яку секунду це все може скінчитись не дуже добрими справами.  

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: згадав, як ми їхали в цю Мар'їнку. Перший пост – нас пропустили, добре, їдемо, а потім почались ці неприємності, всі у масках стоять і я по голосу почув і кажу одному: козаче, ти з Закарпаття? Він сказав – так, і ми розговорились, а потім він каже – це з Чернівців, це наші хлопці – пускайте. І так ми проїхали чотири важкі пости, коли вони всі сидять в окопах і бліндажах, і так ми по трошки скидували, але остання наша ціль була до Мар'їнки доїхати – там наша кінцева база. Тепер нам легше з цими пропусками, які дають у військкоматі – там наші прізвища, печатка і звісно, що воно впливає. А тоді були постійні питання – ви хто, ви що? Доводиться пояснювати, показувати машину, вони телефонують, а там не відповідають. Раз у нас таке було, що були поранені всі троє наших зв’язківців – от таке «щастя» - але ми все одно добились і доїхали до кінця. Коли доїжджаєш до кінцевої точки, а тебе там зустрічають з кулеметом в лоба, як то кажуть – стій! А ти їм кажеш: То ми, волонтери з Чернівців, ви нас пам’ятаєте? Насправді трохи потерпаєш, коли свої наводять на тебе зброю, бувають різні моменти.

РОМАН ГАЇНА: я хочу внести ясність, чому так часом буває. У листопаді, коли ми поїхали перший раз, то попали на цей блокпост, а він знаходився в полі, бліндажі були вкопані. То вони взагалі дико відреагували на волонтерів, тому що вони там знаходились 4 місяці, а про волонтерів тільки чули і тим паче, що військові взагалі ніколи з таким не стикались. Тому вони так і реагували по-різному, але коли вони побачили, що ми їм привезли, а потім ми ще й взяли список необхідних речей і почали їх забезпечувати, а забезпечували не мало – це були бушлати, термобілизна, берці. Ми одного разу навіть порахували, що ми їм привезли (коли долар був по 18 гривень) на 40 тисяч гривень. І кожного разу список в машині коливається від 20 до 40 тисяч гривень.

ВЕДУЧА: ви везете не просто необхідний для військових вантаж, а ще й вартісний. Як ви дбаєте про особисті засоби захисту, адже у вас кожного разу важка і небезпечна дорога?

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: я з цього питання згадав вразу: навіщо тобі пістолет – ти словом вбити можеш! Ми маємо багато друзів в міліції, які казали, що коли будете їхати, ми вам дамо бронежилети, каски, але ми собі так подумали – як воно буде виглядати, коли ми будемо у військовій амуніції заїжджати на територію військових дій?

РОМАН ГАЇНА: згадав смішну історію, як ми їхали в Дебальцево, проїжджали Артемівськ – це ще 45 кілометрів до Дебальцево і як раз там таку сцену бачив. Приїхав мікроавтобус, стоять волонтери у шоломах, бронежилетах, а до передової ще дуже і дуже далеко. Насправді для волонтера все це зайве, тому що ти цим самим на себе звертаєш ще більше уваги, а снайпер там, як правило, теж не дрімає і коли їдеш по відкритій місцевості, то всі ці речі як раз можуть дуже насторожити. І ще одне – коли перебуваєш на самій передовій, де вибухи, то це лиш може заважати тобі, тому як кажуть наші хлопці: ви не вибухів бійтесь, а свисту бійтесь – коли буде свистіти над головою, то треба чимшвидше бігти і чимскоріше лягати, а шлем і бронежилет будуть тільки заважати. Я ось ще чув, що волонтерів супроводжують військові колони – це також небезпечно, бо ви ж розумієте, що сепаратисти обстрілюють саме військових і тут же попадають волонтери. І франківських волонтерів обстріляли саме в такій ситуації, коли їх супроводжувала колона і вони разом з військовими попали в засідку.

ВЕДУЧА: а ви виглядаєте собі як просто два чоловіки, які їдуть у мікроавтобусі.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: так, їдуть. Може це місцеві…

ВЕДУЧА: але на західноукраїнських номерах з жовто-блакитним прапорцем на склі…

РОМАН ГАЇНА: як правило, попереду лиш наші блокпости і нас можуть бачити лиш збоку, з посадок, полів – і так важко розрізнити номери, тим паче, що ми швидко їдемо, бо наші військові нам кажуть: хлопці, хочете жити і лишитись цілими, то старайтесь менше 100 кілометрів навіть не їхати.

ВЕДУЧА: це ж неймовірно складно по розбомбленим дорогам.

РОМАН ГАЇНА: немає вибору. Хочеш жити – будеш їхати швидко.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: і ще одне: поки ми доїжджаємо, то видно лиш там, де щітки протирають, а номера і вікна дуже брудні, тому ми дуже підходимо під цю територію кольору хакі. Богу дякувати, у нас є Боже благословення, у нас є отець Василь, який завжди нас благословляє, тому...

РОМАН ГАЇНА: є дуже багато людей, які за нас моляться – це наші мами, жінки, небайдужі підприємці, буковинці, які нам допомагають – всі ходять до церкви і моляться за нас, щоб ми успішно довезли і все хлопцям доставили. І солдати в першу чергу вдячні, тому що на передовій, коли вони бачать домашню їду і волонтерів, то десь на якусь хвильку вертаються додому, тому що кожен день бачити поля, вибухи і те, що там відбувається – це не легко. 

ВЕДУЧА: чи помітили ви, що змінились настрої військових з листопада – від часу вашої першої поїздки?

РОМАН ГАЇНА: з кожним місяцем я помітив, що наші бійці і наша армія стає крепшою морально, духовно і наша армія бачить, що вона не покинута, особливо коли такі характерні волонтери, як ми крізь кулі пробиваються до них. І хлопці бачать, що тут в тилу про них думають, переживають. Але, знаєте, якось так у нас склалось…українці одного дня – відбули Майдан, получи, що перемир’я на сході і значить все – більше нічого не потрібно. Кожен раз, коли оголошують перемир’я, то з кожним разом нам все тяжче збирати допомогу.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: таке враження, що вони не дивляться телевізор, не слухають радіо, не читають Інтернет і не розуміють, що війна продовжується і це перемир’я одностороннє. Не знаю навіщо перемир’я зроблене нашими політиками для того, щоб укріпилась російська армія на наших кордонах і могла з того місця стартанути далі і захоплювати ще більше. Я скажу так, як нам кажуть хлопці на передовій: якби не було ще того першого перемир’я, то ми б вже дійшли до Уралу – на стільки був сильний патріотичний дух. Дійсно, на початках наші військові воювали з сепаратистами, з бандами, які озброїли місцеві олігархи, а потім вже підключилась російська армія. Тому якби на початках все це припинити, так само, як і припинити Крим, а не сказати: віддавайте все, то у нас би сьогодні була нормальна границя і закінчена війна. Для цього просто потрібна добра воля і крепка рука президента. А ми бачимо, що ведеться якась м’яка політика.

РОМАН ГАЇНА: тут не тільки президента воля – сам президент тут в полі не воїн, тому нам треба всім гуртуватись тут в тилу, бо війна триває, треба хлопцям допомагати і щоб вони відчували нашу допомогу. Є досить дивні ситуації, мені незрозумілі. Я приїжджаю у Чернівці з передової і чую як між собою дорослі чоловіки, підприємці говорять з натхненням про наших кіборгів, але коли ти підходиш до них і говориш: хлопці, підіть і купіть по блоку сигарет, а відповідь чуєш: а що це обов’язково? Чекайте, а з чого ж тоді бути цим кіборгам, цим патріотам? Вони обороняють нашу державу, кожного з нас, їх бізнес, до речі, також. Просто виходить, що в таких людей патріотизм та Україна на язиці, а це мало б бути в серці, в душі. Не можна сьогодні бути байдужим і лиш говорити, що ми українці і повісили собі на лобове скло 10 прапорців, бо ми ось такі патріоти. Ні! Треба бути згуртованими українцями, взагалі моє бачення, що волонтерів ще більше має стати, бо цього мало. Уявіть собі, от ми приїжджаємо в село Піски, де є «Правий сектор», ОУН, 93, 24 батальйони, де є ще багато своїх бригад – це сотні людей і тому та машинка…навіть якби ми всі 5 організацій поїхали в одне місце – це крапля в океані. Тому треба долучатись, згуртовуватись, захищати нашу державу і не дати ніяких шансів цим сепаратистам продовжувати наступи та завойовувати міста.

ВЕДУЧА: розкажіть, чого не можна робити там, у зоні проведення АТО, коли везеш допомогу нашим солдатам? Певна, що якісь правила існують.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: в самій зоні саме краще все робити швидко і не харахоритись, думати, що ти герой. На передовій, кожного разу, коли ми приїжджали, починались обстріли. Тобто, люди повинні зрозуміти, що там є свої – небайдужі до російської влади люди, які зливають інформацію миттєво. Тому перше: ти маєш робити так, як тобі кажуть військові там, а не думати, що ти приїхав, герой, взяти відеокамеру і пробігтись, познімати. Друге: не затримуватись там на довго. Твоя задача яка? Привезти вантаж, нагодувати людей, допомогти їм, а вже розкласти вантаж – це їх задача, вони самі розберуться. Тому, коли ми там – ми не буваємо там довго, до години часу, вірите – ми там навіть не п’ємо чай, немає часу. І тому я всім волонтерам не раджу бути там довго, особливо тим, хто бажає лишитись там на ніч. Це не курорт – це війна і всі мають це зрозуміти.

РОМАН ГАЇНА: волонтерство – це не є щось романтичне. Це дуже відповідально, це велике фізичне і моральне навантаження. От з Володимиром я їздив три рази, а ще 4 рази я старався брати з собою підприємців Калинівського ринку, бо коли людина побуває на передовій, вона починає більш обширно розуміти ті обставини, які відбуваються в державі. І коли вертаємось додому, зупинимось на заправці, щоб поспати годинку-дві, то бувають різні випадки – людина спить і говорить уві сні, а після останньої поїздки мені дружина казала, що я вночі три рази щось так крикнув…то вже й до мене дійшло. Тому тут романтики немає, це дуже і дуже відповідальні речі. Наш колега, друг Роман Слюсар загинув в АТО, котрий так само виконував цю волонтерську місію і хотів допомогти військовим і ми пам’ятаємо про це і тому дуже стараємось бути обережними, адже ми знаходимося серед гармат, боєприпасів і в будь-яку секунду може статись щось непоправиме. Тому ми намагаємось швидко приїхати, привезти, не робити екскурсійних фотографій, нам не потрібно фотографувати кому ми що привези, бо нас і так вже всі знають – кому ми возимо, і що ми возимо, і як ми возимо. Лише просимо Бога, як і всі люди, аби дав нам трошки здоров’я. І дуже хочемо, щоб все це вже скінчилось, адже як не як, а виснаження дуже сильне. От наприклад, останній раз ми перебували в дорозі 60 годин, з них 48 годин за кермом – уявіть яке це навантаження. Але ми дуже стараємось, в мене самого син, якому 8 років і я дивлюсь на нього і розумію, що є молоді хлопці, яким ще тяжче – вони обороняють нашу державу, тому все відкидається в бік і ти розумієш, що треба збирати речі – ми лиш три дні тому приїхали і знову через три дні виїжджаємо. Тобто, в середньому 3-4 рази на місяць: ми бізнес закинули, тобто не зовсім, але там вже менше контролю, більше тут, бо це для нас важливіше. І тому все, що від нас залежить – ми зробимо і користуючись нагодою хочу подякувати всім волонтерам, бо кожен хто туди їздить – вже ризикує, адже це дорога, не найкраща дорога, це військові дії, де в будь-яку хвилину щось може статись. Знаєте, така неприємна інформація була на ринку, що мовляв вони вже стільки грошей назбирали, що по Єгиптам їздять. А щоб люди зрозуміли, я відповім: я в Єгипті ніколи не разу не був, а якщо хтось хоче бачити цей Єгипет, будь ласка, сідайте коло мене збоку – я вам його покажу у повному обсязі, ми через три дні виїжджаємо і ви можете забронювати квиток. Але насправді навіть, якщо ми всі п’ятеро поїдемо кожен на машині, то це буде крапля в океані, бо там дуже багато наших військових і дуже хочеться, щоб кожен щось отримав.

ВЕДУЧА: як особисто ви змінились з того часу, коли почали їздити в АТО?

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: такі самі хороші батьки своїх дітей, так само любимо своїх батьків, родину, дружин, так само хочемо ще більше чогось зробити для нашої держави, щоб закінчилась ця війна.

ВЕДУЧА: а чи відбулась переоцінка життєвих цінностей?

РОМАН ГАЇНА: звичайно, ми стали старшими, відповідальнішими, ми почали більше цінувати життя. У нас питають: а що не страшно? Та як не страшно – страшно, але з кожною поїздкою ти все робиш вже більш автоматично. Ось останнього разу були дуже сильні постріли, коли ми вигружались в Дебальцево, де ми були 8 числа, коли там було дуже гаряче і навіть військові з нас сміялись – хлопці, ви що тут робите? Але ми їм сказали, що у нас адреси, позивні і ми мусимо зробити це до кінця, вони нас забрали у бліндаж, ми годину пересиділи, але все ж таки все всім довезли. І знаєте, ми от з Володимиром вертаємось у говоримо про це. Бог нас водить, Ангел-хоронитель нас водить, це не те що ми якісь розумні, герої чи безстрашні – ні! Просто люди моляться за нас і Ангел-хоронитель супроводжує нас.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: і той весь вантаж, який дають люди – вони дають з душею і кожен хоче, щоб це зробилось. Знаєте, скільки вкладається енергетики, коли люди самі те все роблять і листи пишуть, дають на коробках свої номера телефонів і хлопці дзвонять людям і дякують, а ми взнаємо про це по дорозі додому. І коли ми вертаємось, то люди кажуть, що хочуть це зробити знову, бо до них дзвонили і казали «дякую», одне щире дякую. І взагалі треба концентруватись та гуртуватись на перемозі, а все інше…так, ми туди їдемо, але не треба боятись, а просто треба бути обережному. Коли тобі сказали – на відкриту місцевість не виходь, між домами стій, але за будинком, а не на простріляній території – так себе і веди. Береженого Бог береже.

РОМАН ГАЇНА: знаєте, напевно, і дня немає, коли я не згадую тих хлопців, з якими там зустрічався і тому в неділю стараюсь піти до церкви, поставити свічки за їх здоров’я і щоб Бог всім нам допомагав.

ВЕДУЧА: можете розповісти історії з ваших поїздок, які запам’ятались вам найбільше або пройняли вас до самої глибини душі?

РОМАН ГАЇНА: коли у командира 28 бригади ми брали список по речам що потрібно, він покликав свого помічника і ми зробили такий список. Цього командира звати Руслан, і я питаю в нього: а тобі нічого не потрібно? А він говорить, що в Славному є одна сім’я і в них 9-місячна дитина, яка родилась недоношеною і я намагаюсь їм допомагати. Я на службі офіційно і маю 6 тисяч зарплати, мама і дружина знімають ці гроші і на 2 тисячі купують памперси, ліки, суміші для цієї дитини. І ми почали після того брати в нього список і купувати цій родині все, що потрібно для дитини. Ось такий командир блокпоста, чуйний, адже навіть у складні для себе хвилини життя не забуває допомагати другим.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: і думає а продовження українського роду. От що нас ще дивує: там давно немає де жити і в чому жити, але є такі місцеві мешканці, які не хочу виїжджати звідти – він живе у цьому розваленому будинку і продовжує жити. Це нас дивує, адже є програми переселення, а вони не хочу і допомагають багато солдатам там на місцях, хоча є й інші. 

РОМАН ГАЇНА: на цьому блокпості, де Руслан про якого я розповідав, 45 чоловік. І він запитав у мене про священика, який їздить на передову і попросив передати йому його номер телефону і розказати де вони знаходяться. Я передав це священику і потім він телефонував мені і сказав, що він там був, бо там дійсно морально складна ситуація – поле, воронки. Але він підняв їм моральний дух, за що Руслан був дуже вдячний і розповідав на якому припіднятому настрої вже були хлопці. І щодо замовлень я ось що хочу сказати – ми не купили ще один тепловізори, бо є блокпост, де сепаратисти обнагліли на стільки, що підповзають на відстань 150-200 метрів і закладають свої розтяжки. Хлопці йдуть у розвідку і так двоє наших загинули, бо вони не мають засобів, щоб це побачити. Тому прошу всіх небайдужих підходити до волонтерської палатки на Калинівському ринку та приєднуватись, бо ці гроші дійсно дуже складно назбирати.

ВЕДУЧА: пане Володимире, а якими будуть ваші поради буковинцям, як нам гуртуватись та об’єднуватись у цій війні?

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: спершу підняти свій моральний дух і зрозуміти, що чим міцнішими ми будемо духом і характером, тим легше буде відвойовувати свої шматки землі, а вони для нас дуже цінні. Тому для того, щоб ми припинили цю війну якомога швидше, ми повинні допомагати людям на передовій, не шкодуючи себе і коштів. Тобто кожен повинен внести крихту допомоги і тоді, я вважаю, що ця війна закінчиться на багато швидше. Треба допомагати, і допомагати не словом, а ділом, тому що більшість хоче допомогти словом – виступити, поговорити на мітингу, щось розказати, а коли доходить до діла, то …вибачте, а в мене немає можливості. Саме основне – допомога, бо там наші діти і наші діти тут, які мають піти служити, щоб це не затягнулось, щоб менше було смертей, інвалідів. Треба працювати.

РОМАН ГАЇНА: якщо ваші діти вдома – це добре, але є батьки, чиї діти на передовій. Тому давайте всі згуртуємось і всім, чим можемо будемо допомагати цим хлопцям на передовій. Повірте, що вони на нас дуже сильно чекають.

ВОЛОДИМИР ГРИГОРЧУК: можливо, люди самі хочуть поїхати, ми можемо дати адреси, позивні, їх зустрінуть і вони все побачать на власні очі, щоб це не було так віртуально, вони побачать дорогу, цей кілометраж і вони довезуть все туди, куди це потрібно і проникнуться духом патріотизму.

РОМАН ГАЇНА: які б кіборги сильними не були, але ми маємо їм допомагати. Слава Україні!

 Інформаційний партнер програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ  www.buknews.com.ua