«Суть речей»:«Всі говорять про психологічну реабілітацію учасників АТО. Ні, лікувати треба суспільство – В.Краснян

Друкопис програми «Суть Речей» від 18 березня 2016 року

 Ведуча: Людмила Григорчук.

Запрошені гості:  Ігор Малишевський, голова комісії Чернівецької облради з питань охорони здоров’я, праці, соціального захисту населення та підтримки учасників АТО і членів їх сімей

та Валерій Краснян, керівник Чернівецького обласного Центру допомоги учасникам АТО та їх родинам

 Людмила Григорчук: Пане Ігорю, за те, щоб ви очолили комітет з питань охорони здоров’я, праці, соціального захисту населення та підтримки учасників АТО і членів їх сімей виступили ваші побратими. Для вас ця робота більше виклик чи новий досвід?

 Ігор Малишевський: Я не планував взагалі очолювати цю комісію, склалася така ситуація в обласні раді, коли хлопці прийшли в раду, щоб відстоювати інтереси, ідеали Майдану, і прийшли просити мене, я не міг відмовити, адже це хлопці, з якими ти провів війну, багато в чому вони тебе виручали, і ти їх виручав. Раз тобі це доручають, значить ти маєш це робити.

Людмила Григорчук: Ця робота займає багато часу. Мусите вчитися?

Ігор Малишевський: Ця робота на громадських засадах, вона забирає майже весь вільний час. Вчитися: так, ми не досвідчені політики, ми ще не знаємо, як все це робити, ми набиваємо собі шишки так звані, протоптуємо собі стежки до кабінетів. Вчимося, звичайно, на своїх помилках. Це проблематично, але у нас є завдання, мета, до якої нам треба йти, яку нам треба реалізувати, тому чи важко, чи не важко, це не має значення. Є певні питання і ми, разом з хлопцями, намагаємося їх вирішувати і найкоротший термін.

Людмила Григорчук: Що це за мета?

Ігор Малишевський: Мета, відстояти в житті кожного справедливість, щоб кожен отримав те, що обіцяє держава. А ще постійно виникають перешкоди, які не дозволяють виконувати ту чи іншу програму, яка не дозволяє працювати. З департаменту в департамент передаються питання. Кожен намагається відписатися. Постійно, по декілька разів звертатися треба, знаходити відповіді, перенаправляти, щоб вийти на той рівень, який нам потрібен, щоб добитися мети, адже за цими питання хлопці, які мають право отримати те, що держава їм обіцяла.

Людмила Григорчук: За ці декілька місяців, скільки ви працюєте, вже вдалося вам добитися того, чого хотіли?

Ігор Малишевський: Наша комісія працює з кінця грудня і ми багато вже добилися. Найголовніше для нас було: прозорість, долучення громадськості до нашої роботи, долучення волонтерів, лікарів. Виносимо проблеми на загал, створили робочу групу. Відвідуємо комунальні установи обласної ради, які виконують ті чи інші лікувальні функції, знайомимося з їхньою роботою. Одні з таких відвідин були відвідини обласної стома поліклініки, де ми разом з атовцями намагалися вирішити питання протезування, зокрема металокераміки. Лише на останній сесії нам вдалося обійти цю бюрократичну систему, щоб хлопцям могли протезувати металокераміку, а не металічні зуби, як це було. Чомусь металокераміка – це дорогоцінні метали. А обійти закон України обласна рада не може, не має таких повноважень. Тому це забрало багато часу, ми обговорювали це на комісії, разом з Валерою, з Ковбасюком, щоб в найкоротший термін обійти ці перешкоди і вже на останній сесії прийняли доповнення до державних програм, тобто збільшення одноразової виплати до 4-х неоподаткованих мінімумів, щодо протезування, зокрема металокераміки. Ми відпрацюємо цей механізм. І обласна стома поліклініка, соцзахист, і частину буде оплачувати держава, частину буде йти на зубопротезування.

Людмила Григорчук: Наскільки важлива ця операція, наскільки багато хлопців чекають на неї?

Ігор Малишевський: Майже всі хлопці, які пройшли АТО, вони мають проблеми з зубами. Адже там були проблеми з водою, з їжею, навіть у них, у кого були нормальні зуби, ті мають проблеми. Плюс умови проживання там були такі, що все вплинуло. А ще поранення, хвороби, тому всі мусять тепер звертатися до лікаря. Але чомусь метало протезування – це дорогоцінні метали.

Людмила Григорчук: Пане Валерію, ви також брали активну участь у проблемі протезування.

Валерій Краснян: Скажу по-правді, згідно сторінки закону, все правильно, тільки реальність в тому, що в Києві у нас сидять у міністерствах ті люди, які не хочуть приймати на себе відповідальність, не хочуть внести якісь зміни, коли шановний зам поліклініки Сандуляк приніс мені листа і там написано, що хлопці можуть поставити металокерамічні зуби, я відзвітував на Київ, де були всі здивовані, як це в Чернівецькій області це сталося, але коли торкнулося фінансового забезпечення поліклініки, коли хлопці вже почали звертатися, то Лесюк Юрій Миколайович приніс такий цікавий листочок, який з 1993 року, згідно закону, металокераміка попадає під дорогоцінні метали. Але дякуючи Андрієць Оксані, дякую Ігорю, громадським організаціям, знайшли вихід, винесли на сесію, але, на жаль, це все також сумно, тому що я рахую, що хлопці заслужили на краще, бо вони віддали свій долг державі і повагу вони повинні отримувати вдома, влада, яка сидить у Києві, вони все зробила, щоб у нас на місцевому рівні прийнялося. Якщо б наші депутати так звані, були б зацікавлені, подали би ці кошториси, подали би ці звернення, змінити сторінку закону з 93 року, то у нас би все легше получилося.

Людмила Григорчук: Наскільки часто ви зустрічаєте конфлікт справедливості і законодавчий?

Валерій Краснян: Скажу вам по-правді, коли почалося це моє призначення, робота, зіткнувся також з ситуацією, що кругом були бумаги, терміни, дії, звісно, наша влада пішла на зустріч і точечними, так сказати, виконаннями всіх недоліків, ми разом з усіма департаментами старалися у найшвидший термін все у телефонному режимі вирішити і, дякуючи Богу, вони вирішувалися.

Людмила Григорчук: Що саме вдалося?

Валерій Краснян: По соцзахисту. Багато бійців з фронту зверталися, що їм не виплачувалися субсидії, зарплати, пільги, але дякуючи департаменту і Веризі Олені Володимирівні, це все йшло у тому руслі, як має бути. Так само медицина, так само Андрієць Оксана приймала участь, деякі навіть відповідальні рішення брала на себе, що згідно закону, могли відкрити кримінал і Лесюк Юрій брав на себе відповідальність. Коли нашого бійця треба було забрати з Києва у наш госпіталь, бо він дуже тяжкий був. Він узяв на себе таку відповідальність і ці люди не побоялися, взяли на себе відповідальність, привезли хлопця додому, хлопець лікується. Так само аптеки, вони казали, що департамент з ними не працює, але ми розібралися, це була помилка головних лікарів, і Ігор Разом з Ольгою Кобевко почали цей ройчик ворушити, а виходить, що головні лікарі не виконують накази департаменту, так само перевізники, міська рада, що у них все прекрасно, всіх перевозять, але хлопців ігнорують, заставляють брати квитки, нам не зробили зустріч ще поки що з перевізниками.

Людмила Григорчук: Меморандум ж був підписаний?

Валерій Краснян: Ні,  меморандуми ніякі не підписані. Перевізники свою правову сторону несуть, а міська рада – свою. Я уже зустрічався з керівником асоціації перевізників і він мені не сказав, де вони діли 95 мільйонів гривень, які виділяють за пільгові перевезення. Ще вчора була зустріч, адже пільгові категорії це не лише учасники АТО, це і інваліди, і пенсіонери. Я не знаю, як вони до війни перевозили, але коли ми почали це копати, вони чомусь саме з нами хочуть підписати договір, а всю пільгову категорію не трогати. Я сказав, що так не буде, у нас є пільгова категорія загалом, от з Садгори інваліди дзвонили, скаржилися, і я цих людей підтримую, адже у них пільгова категорія є і вони мають безкоштовно їздити.

Людмила Григорчук: Виходить, що перевізники бояться учасників АТО, чи совість не дозволяє відмовити атовцю, але дозволяє відмовити пенсіонеру?

Валерій Краснян: Ця проблема виникла, коли вони хлопцям атовцям почали відмовляти.

Людмила Григорчук: Може тільки ви піднімаєте це питання?

Валерій Краснян: Не тільки піднімаємо ми. Заяви йшли постійно. По області це питання вже врегулювалося. На вчорашній день обласна рада підписала з перевізниками по області договір. Я ще його не бачив, я його ще вивчу. Але треба, щоб хлопці відчули, що про них пам’ятають. Перевізників я також розумію, вони зробили два пільгові місця, але коли заходять пенсіонери чи хлопці АТО, то вони зразу кажуть, що пільгові місця зайняті. У всіх інших містах працює все добре, лиш у нас не працює. Пояснюють мені, що через те, що у нас багато лівих перевізників, але це питання правоохоронних органів. Але у всіх містах України, коли заходить боєць у формі, то ніхто його не питає, має від УБД чи ні, просто хлопець їде. У нас так само треба робити, зібрати всіх і сказати, у нас є війна, є хлопці, які захищають нас, то треба забути, що ці хлопці є у маршрутці. А щодо виплат, треба добиватися, що влада виплачувала перевізникам гроші.

Людмила Григорчук: Пане Ігорю, як у вас з співпрацею з головними лікарями?

Ігор Малишевський: Коли була створена робоча група з залученням громадських організацій, лікарів, ми почали знайомитися з роботою лікувальних установ, які є у власності обласної ради. Ми відвідали близько 10-ка лікувальних установ, є багато скарг, наприклад у дитячому протитуберкульозному санаторії «Садгора». Конфлікт триває близько 2 років. Ми виїхали на місце, ознайомилися з проблемою, вивчили питання і запропонували трудовому колективу провести трудові збори і визначитися чи довіряють вони головному лікарю, чи не довіряють. Провели це голосування і більшість висловили недовіру. Ми рекомендували більше не продовжувати цьому лікарю трудові відносини. Його контракт завершується 29 квітня. Якщо разом, спільними зусиллями вивчати ці проблеми, то рішення приймаються швидше, і увага до цього питання більша. Цікаве ще питання санаторії «Брусниця», це комунальне підприємство, ми побачили, як воно занепадає, хоча там є унікальні, природні, цілющі води, які зараз для бійців дали б можливість дуже швидко провести етапи реабілітації, але, на жаль, там такі умови, що це нереально провести. Так, там є досвід великий, адже він працює з 70-х років. Головний лікар має досвіду багато, але він далеко пенсійного віку, і в умовах авральних, сучасних, коли потрібно боротися, він не може врятувати цей санаторій. Ми обговорювали це питання, звернулися до обласної ради, до адміністрації, винесли це питання сесію, щоб на тій базі створити реабілітаційний центр для атовців, для учасників бойових дій, для інвалідів, щоб дати поштовх, дати життя цьому закладу, адже він би вирішив дуже багато питань, які виникають.

Людмила Григорчук: У нас є в області реабілітаційний центр чи тільки вкраплення, відділення окремі?

Ігор Малишевський: У нас є окремі відділення, які займаються різними напрямками. А такого закладу одного немає. В інших областях є, там швидше це все вирішили. Стосовно інших лікувальних закладів, які ми відвідали, звичайно, є дуже багато питань, що більшість головних лікарів працюють більше 20 років на своїх посадах, вони вже пенсійного віку, далеко пенсійного віку. Є такі установи, як будинок дитини на Чапаєва, коли головний лікар плідно працює з громадськими, благодійними організаціями, тому навіть зважаючи на недофінансування, будинок цей у дуже хорошому стані, відремонтовано і оновлено кухню, багато закуплено дитячого інвентарю. Прикладів є багато, але, на жаль, є й такі приклади, коли комунальні установи залишилися ще в 70-х роках. Чомусь ці питання не піднімаються. Хоча, якщо брати до уваги у фінансовому плані, зокрема, патологічне бюро, коли на оновлення апаратури треба 400-500 тисяч гривень. Щоб вони працювали на сучасному обладнанні, щоб давали нормальні результати. Адже цей заклад відповідає за причину смерті, дослужує причину смерті, а для лікарів це так само важливо, які лікування. Єдине, де ми зіштовхнулися на супротив, нерозуміння, це база спеціального медичного постачання. Ми спочатку не могли взагалі знайти адміністративні будівлі, з нами там ніхто не хотів спілкуватися, посилаючись на державну таємницю, хоча ми депутати обласної ради, а це підприємство комунальне. Ми всього на всього хотіли дізнатися, хто там працює, які у них проблеми. Нам сказали, що тільки з дозволу профільного керівника дадуть інформацію. Нам вдалося дізнатися, що там працюють 55 людей, фінансування на 2016 рік більше півтора мільйона гривень. Займаються вони зберіганням. Що зберігають, як зберігають, ми навіть не намагалися дізнатися, але ми зіштовхнулися на супротив. Коли ми запитали, чи їх усе влаштовує, то вони сказали, що у них є багато проблем, але показати з чим вони зверталися до профільного департаменту, вони не могли нам показати. Питань є дуже багато, питання ці піднімаються і на комісіях, і вивчаємо на місці, з робочою групою. Сьогодні ми провели прес-конференцію роботи нашої профільної комісії, де просили, щоб ЗМІ максимум долучалися до нашої роботи, адже тільки разом ми зможемо почати проблеми вирішувати.

Людмила Григорчук: Пане, Ігорю, але поки не почала працювати ваша комісія, ми дуже мало чули, що є проблеми, що люди незадоволені, що ж конфлікти з головними лікарями? Чому ми про це не чули? Не було конфліктів, чи не доходило до загалу?

Ігор Малишевський: У нас не звикли до такого. Ми дуже дивувалися, що нас не розуміли трудові колективи. Нас просили показати посвідчення. Питали, чому ми приходимо. А ми приходимо з ознайомчою метою. Після того на нас тиснуть, що ми виконуємо чиїсь замовлення, що ми придираємося, хоча ми просто хотіли ознайомитися з роботою. Ми – лікарі, ми знаємо специфіку цієї роботи. Ще й так вийшло, що завершується контракти головних лікарів, тому профільна комісія хоче вивчити ці питання. Але ця стара система протидіє, хоче дискредитувати, хоче показати нас в поганому світлі, хоча мали б бути всі зацікавлені, щоб всі ці питання вирішилися. У багатьох питаннях треба просто приділити певну увагу, і все.

Людмила Григорчук: Вас замовляв хтось?

Ігор Малишевський: Ні

Людмила Григорчук: Пане Валерію, ви також зустрічали непорозуміння, супротив?

Валерій Краснян: Поки не було у нас в державі війни, то у нас на ці проблеми ніхто не звертав увагу, поки людей це не стосувалося особисто. Скільки б ми голів не міняли, ми нічого не змінимо, поки ми в собі не змінимося. Всі говорять про психологічну реабілітацію, про всякі проблеми хлопців. Мені здається, що це в суспільстві нашому великі проблеми, і психологічну реабілітацію треба робити суспільству. Бо наші люди такі, такий український менталітет. Буковина у нас дуже тяжка. Патріотична, але тяжка. Люди просто не відчули, що нам треба перебудуватися, що нам досить жити тими принципами, якщо я маю кому заплатити, то я маю краще жити. Краще когось збагатити, щоб мені було добре. 2 роки це нікого не стосувалося, тому що хлопці було на війні, а ті, хто повернувся, у тих загострилася почуття правди, справедливості і, звісно, чому ми так були категорично проти Ротаря, який мав очолювати комісію Ігоря, бо в реальності, в Ігоря є патріотизм, чесність, справедливість і він почав працювати, він дуже багато хлопців з-під Іловайська спас і він тепер відповідальність взяв на себе. На нього тепер полагаються дуже багато хлопців, і будуть всі працювати. Тому що війна у нас продовжується, хлопці гинуть, травмовані і треба працювати. Щоб хлопці не нарікали, що там в Америці, Ізраїлі, Швеції. Це наша Україна, і ми повинні всі тут побудувати, сюди не приїде швед чи американець щось будувати. От і все.

Людмила Григорчук: Пане Валерію, ви говорили, що дуже багато треба міняти і в роботі, і в розумінні підходу до справи. Той час, який ви провели на сході України, що дав він вам, у вашому розумінні змін?

Валерій Краснян: Перше, війна змінила смисл життя, що в житті немає дорогоцінних речей, на які наше суспільство покладає велику надію, дуже багато хочуть збагатитися, але це не саме головне. Головне – прожити чисто, відверто, правильно, щось після себе залишити. Якось так.

Людмила Григорчук: Вам важко згадувати все, що пережили?

Валерій Краснян: У нашому житті кожна людина багато що пережила. Кожна людина приймає свою біль по-своєму. Стараєшся деякі речі забирати з собою, деякі речі виносити з вуст. Стараєшся жити так як є, не порушувати закон, стараєшся будувати, от і все.

Людмила Григорчук: Той статус, яким нагородили вас – кіборг, воно що значить для вас?

Валерій Краснян: У моєму житті нічого не вартує, вартує одне, що я дуже багато хлопців там втратив і за яких продовжую боротися, бо це дуже тяжко, коли люди віддали саме дорогоцінне, що вони мали. І коли я приїжджав додому на тиждень на відпочинок, то я казав, що недарма це все, бо у нас щось будується, щось міняється, волонтери привозять малюнки дітей, привозять подарунки від дітей, але, на жаль, коли я повернувся сюди, то дуже тяжко працює наша патріотична вихована робота в школах. Дуже сумно. Звертаються матері до нас, тепер трохи припинилося, або замовчують вчителі, коли ображали дітей атовців, тих, які загинули на війні. На жаль, сьогодні ідеологічна робота з населенням, з школами, дуже-дуже слаба. Нема ні патріотичної, ні виховної роботи. Одиночні класи, одиночні школи.

Людмила Григорчук: Як можна це змінити, як достукатися? Ви говорили з освітянами?

Валерій Краснян: Якраз департаменти, керівники працюють над цим, директори шкіл стараються працювати, але треба провести психологічну реабілітацію громаді. Щоб громада відчула, що досить ділитися на всяких. Є держава і треба її будувати, вона єдина, це Україна.

Людмила Григорчук: Пане Ігорю, ви теж розчаровані були, коли повернулися?

Ігор Малишевський: Там, на передовій бачиш зовсім іншу картину, зовсім інше життя. Свої реалії. Вони кардинально відрізняються від того, що ти бачиш по телевізору. Люди ще просто не всі проникнулися, не всі розуміють. Хлопці щодня гинуть і сім’ї залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Бачиш це нерозуміння і це мене спонукало щось змінити. Бо там ти загартувався, є стержень, тут цього не розуміють. Чому хлопці повертаючись звідти, починають боротися за найменшу несправедливість і намагаються довести, що саме правильний спосіб життя , цінності життя зовсім інші мають бути, бо тільки там ти розумієш, що найцінніше в суспільстві – це життя людини. Воно і копійки не вартує там, але на місці, тут, треба змінювати саму ментальність, десь світогляд наших громадян, які просто не до кінця розуміють, що там відбувається. Головне, щоб нам вдалося всім разом, всією країною зупинити там війну. І щоб наші краяни не знали тої біди.

Людмила Григорчук: Ваші прогнози, скільки часу, скільки волі, скільки життів треба, щоб закінчилася війна.

Ігор Малишевський: На жаль, я всім серцем хочу, щоб це якнайшвидше закінчилося, але ми розуміємо, що багато залежить не лише від людей, але й від політиків, я рахую, що якщо б була сильна політична воля і бажання, то ми б цю проблему закрили давним-давно. Ще до того, як вона почала розростатися.

Валерій Краснян: політики у нас залишилися ті, які були. Ті, які не навчилися будувати для громади, а навчилися будувати для себе. І це дуже великий жаль і дуже великий біль.  На жаль, громада не хоче це прийняти, бо кожна політична партія має свій вплив на десятки тисяч. Для політиків має бути реальна політика. Будівельник – будівництвом і так далі. Тут не має бути бізнесу, а у нас політики – збагачені люди, дуже свідомо це роблять. У них спортивний інтерес. Заробив мільйон, то завтра він хоче 10 заробити. Будь якими способами. Не звертає увагу на громаду взагалі. Тільки обіцянками-цяцянками. Є політики, які є сильними людьми, які хочуть реально щось змінити, але не у цій системі, так званій «колесо», де вони нічого не вдіють. Коли до нас приїжджав Ярош і ми брали позиції, відвойовували, ми тоді питали його, чого він тут, не політикою займається. Він не відповідав, в реальності казав, що просто хотів бути з нами. Коли я побув 5 місяців дома, я зрозумів в чому проблема. Нема сильної команди тут. Хочу вам сказати, що на сьогодні, хлопці знову на передовій, знову воюють, замовчує все преса, влада, замовчують військові, що на сьогодні вилетіло два літаки і випустили пару зарядів по Авдіївці. Лисенко виступив і сказав, якщо авіація Росії порушить кордони України, то вони відреагують. Знову політика забавляє наших людей. Ця війна мені здається, так як мої побратими зараз на передовій, то вона тільки починається. Російські військові тільки почали реально виходити, реально несуть втрати, які приховує наша влада.

Людмила Григорчук: Пане Валерію, чому хлопці, повернувшись додому, знову рушають на схід? Через оту несправедливість і неможливість щось змінити тут?

Валерій Краснян: Так. Хлопці зіштовхуються тут з тою проблемою, яку в реальності ніхто не бачить, ні влада, ні громада. І хлопці знайшли там дух побратимства. Там або так, або інак. Третього, четвертого не дано. Там є два положення. Я також збираюся повертатися, бо наболіло. Я перший раз це скажу: я заздрю загиблим хлопцям, бо вони не бачать того бардака, який тут коїться. Це мої слова. Мені дуже боляче. На жаль, така є ситуація. Хлопці багато втратили, розрушилися родини, дружини не все розуміють, бо хлопці другі приїхали, це правда. Коли зустрічаєш батьків загиблих хлопців, влада все для них зробила, але не громада. Громада їх не підтримує. Батькам це боляче. Найважливіше – просто повага.

Людмила Григорчук: Пане Ігорю, якщо говорити про буденну несправедливість, ви у вівторок намагалися змінити, звернулися до депутатів з проханням долучити громадськість до вирішення питань у керівництві комунальних підприємства. Вас не підтримали. Наскільки важливі ці питання?

Ігор Малишевський: Ці питання неодноразово піднімалися на профільних комісіях. Ми їх обговорювали. Зразу несприйняття, що ми не дотрималися регламенту 20 днів. Чомусь всі депутати в залі, почувши громадськість і трудові колективи, злякалися цього. З подачі чиновників це питання відправили на доопрацювання, але основна суть цього була просто долучити громадськість до подачі кандидатури на розгляд керівників комунальних установ. Ці кандидатури спочатку розглядаються на профільних комісіях, а потім потрапляють на сесію. І навіть в цьому поступку – нам не схотіли піти на зустріч. Хоча я до сих пір не розумію, чому супротив такий, адже всі говорять, що ми відкриті, демократичні. Але відступити від того, щоб претендента на керівну посаду комунальних установ пропонувати не так, як раніше, не схотіли. Тому стара система всіх влаштовує, намагаємося змінити це, висвітлити це питання, щоб громадськість бачили, хто, що і як, ми не отримали підтримки і це питання винесли на доопрацювання. Я сподіваюся, що на наступній сесії депутати наберуться волі і вони зрозуміють, що тільки за прозорістю і відкритістю кандидатури можуть просто розглядатися, за цим майбутнє, щоб громада бачила хто за що відповідає. Мотивуючи це тим, що профільні департаменти за це відповідає, але ж комунальні підприємства – це власність громади, депутати, обираючи керівників, депутати самі беруть на себе відповідальність. Профільні департаменти виконують супроводжуючу функцію. Керівник комунальної установи має бути зацікавлений працювати на громаду і громада повинна бодай пропонувати кандидатури на це.

Людмила Григорчук: Вже не обговорювати, а хоча б пропонувати.

Ігор Малишевський: Невеликі два-три слова злякали наших депутатів. І вони почали говорити дуже розумні фрази, що це дуже важливе питання, що його треба вивчати, хоча профільна комісія розуміє ту проблему, яка є, тому я не розумію. Тим більше був факт, що порушений регламент. Без розгляду профільної комісії був призначений керівник однієї медичної установи. Я не говорю про фаховість чи не фаховість, а про порушення саме регламенту. Що профільну комісію не взяли до уваги. Подвійні стандарти. Одні вони приймають, голосують, а інші на доопрацювання. Питання є, я надіюся, що в подальшому воно вирішиться. Бо в цьому зацікавлені громадяни нашого краю.

Людмила Григорчук: Пане Валерію, земля. Питання порушується постійно, але не бачу жодного кроку вперед.

Валерій Краснян: На жаль, політика має бути в політиків, а водію – кермо. Скільки раз не приходжу до Олександра Фищука, Володимира Куліша, Віталія Усика, скільки ми не сідаємо, не обговорюємо, їдемо по всіх населених пунктах з Юрієм Ватаманюком. Ми ніби знаходимо спільну мову з сільськими головами, починають обіцяти, що завтра вони вже створюють плани, архітектурно підводять все, лиш проходить тиждень, і все, нічого нема. Я не знаю, як на це вплинути. Політика тут задіяна. Взяти село Чорнівка. Голова до виборів дав хлопцям атовцям земельні ділянки, а теперішній вже схиляється на 78 рік на будівництво школи на 2,6 гектара. Там знаходиться 13 бійців, яким можна виділити той самий гектар, роздати на будівництво, по 10 соток. І все, побудувати ту саму школу. Якщо вже спільно робити. По-друге, Чорнівка зараз буде в громаді міста, по-третє, голова виділяє землю незвісно кому, роздає документи на руки.

Людмила Григорчук: Земля є, але не для учасників АТО.

Валерій Краснян: Так. Юрій Ватаманюк ставить мораторій на ті підписи, не дає дозвіл на отримання актів. Але це обурює, це не справедливо, коли голова сільської ради розказує, що у нього немає землі. А насправді кучу землі, незрозуміло чия, хто орендує і чому не обробляє. Але от Глибоцький район взяли Хмельницький, Дніпропетровський досвід, як хлопцям там зробили. І це приклад для всіх наших районів. Глибоцький район закрив цю тему. Чому, я не знаю, я дуже радий, що це моя батьківщина і я дуже задоволений. Вони знайшли і землю, і порозуміння, і зараз генплани, і будову вже розпочинають.

Людмила Григорчук: З ким найважче домовлятися? Які райони не йдуть на співпрацю?

Валерій Краснян: Можу сказати, що всі, окрім глибоцького. Так само і місто Чернівці, де громадська організація Олександра Ковбасюка і я, даємо запити, вони привикли, розглядають 30 днів, дають відповідь, потім ще щось. Ми говорили вже і з Максимом Бурбаком, щоб нам дали вільні землі, але нам ці карти не хочуть показати, не хочуть дати, не знаю, чому. Треба спитати голову міської ради.

Людмила Григорчук: Міський голова обіцяв землю на Лукіяновича і на Коломийській віддати.

Валерій Краснян: Так. Вони віддають ці земельні ділянки, але питання в тому, що там свої проблеми. Там багато треба коштів вкладати, щоб ті земельні ділянки прийняли якусь свою певну петицію. Земля не пристосована до будівництва. Звітність по бумазі є, в міській раді сидять розумні люди, я не хочу їх ображати, я їх ображаю лиш при зустрічі, вони кажуть, що всі документи отримали на руки, але хлопці документів не мають. По Чернівцях 496 чоловік отримали на руки, а насправді ніхто не отримав жодної бумажки. Так само Сторожинецькій район. Ніби всі питання позакривав, а Кучурівська об’єднана громада, 46 чоловік відхили запрос хлопцям по земельних ділянках.

Людмила Григорчук: Це не порушення закону?

Валерій Краснян: Так, але вони найшли другий закон, на якій підставі вони це зробили і у нас немає покарання за це. Тому я підтримую Ігоря і Ольгу Кобевко, бо вони від громадськості виступають, не попали ще в це золоте колесо і реально щось можуть змінити, а ми їх підтримуємо у всіх напрямках в розбудові нашої держави. Тому що всі закони створювалися не для людей, а для депутатів. Ніхто не покараний, ні чиновники, ні депутати, ні військові. Напевне, це якась політична гра. Це дуже ображає, коли зливають нашу 80-ку. Якісь є Мінські домовленості. На тих домовленостях не було жодного патріота, всі зацікавлені, щоб Росія свої інвестиції в банках Росія, Обленерго, Газпромі ввели. Я не знаю, коли це зміниться, але нехай покажуть хоч одного чиновника, чи прокуратуру, чи поліцію, щоб хтось був покараний. Жодної. Тому хлопці розчаровані, вони на війні провели два роки, повернулися, а тут нічого не змінилося, а громаді добре й так.

 Інформаційний партнер програми www.buknews.com.ua