Суть речей про Донбас зсередини, російську пропаганду і про те, чи можна було уникнути створення ДНР і ЛНР

Друкопис програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ від 5 лютого.

Запрошена гостя: переселенка з Донбасу, журналістка Ірина Гамбарян.

Ведуча: Оксана Денисюк

 ВЕДУЧА: коли і звідки ви приїхали до Чернівців?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: ми з чоловіком проживали у Макіївці – це місто-сателіт Донецька, робота у мене була в Донецьку, пов’язана з журналістикою та громадською діяльністю. Ми реалізовували екологічні проекти, проекти щодо протидії дискримінації, торгівлі людьми – це те, чим я займалась дуже багато років. 10 років я жила в Донецьку і 10 років я цим займалась. Ми переїхали у Чернівці в кінці листопада минулого року. Чернівці ми обирали дуже усвідомлено, починаючи з травня ми поїздили містами України – були в Харкові, Одесі, Полтаві, Мелітополі, Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, навіть заїхали до Білорусії – подивились як там сприймають переселенців, які є умови для тих, хто вирішив змінити місце проживання. І так ми обрали Чернівці. Вперше я сюди потрапила у 2009 році, коли святкувався 601 рік народження цього міста, я була в захваті. І коли постало питання куди їхати, ми обирали найдальшу точку від Донецька, від війни. Чернівці не таке гонорове місто, як Львів, Чернівці тепліші, більш відкриті, більш дружні до приїжджих. І саме тому ми приїхали до Чернівців, а ще тому, що тут були люди, які взяли на свої плечі тягар опікуватись нами. І в перші дні вони насправді водили нас за ручку по кабінетам. Це були наші друзі – Вдовиченко та Володимир Антонюк, з яким ми разом у Донецьку та Києві реалізовували три проекти, спершу ми з ним спілкувались, як з колегою, а потім він сказав, що якщо ми приїдемо – вони будуть дуже раді і приймуть нас.

 ВЕДУЧА: що у вас залишилось в Макіївці?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: в Макіївці залишився театр, де працював чоловік. У нас, бачте, склалось так, що ми вже багато років живемо на орендованих квартирах і тому праві ті, хто кажуть, що нам «лучше всех, потому что мы ничего не потеряли». Насправді ми втратили дуже багато – особисто я зі своїми друзями приймали безпосередню участь у підготовці міста до Євро-2012, ми доклали багато зусиль для того, щоб Донецьк став чистішим, щоб свідомість людей змінилась, щоб вони були готові приймати не тільки сусіда з сусіднього під’їзду, але й сусіда з країни Європи. Я дуже пишаюсь Донецьком 2012 року – так як в нас пройшло Євро, воно не пройшло в жодному місті, це я можу точно сказати, бо я була в усіх містах Євро-2012 за обміном. Я можу сказати так – те, що там люди не кидають сміття поза урнами – це моя особиста заслуга. Те, що не ламають дерев, не викопують квітів, не смітять, що у місті з’явилось дуже багато дитячих і спортивних майданчиків – в цьому є і моя заслуга. 

 ВЕДУЧА: ви дуже багато зробили для міста, яке зараз…

 ІРИНА ГАМБАРЯН: …зруйноване вщент. Те, що залишились квартали, в які не попадало жодного снаряду - так, але вони зруйновані морально. І коли вони відновляться до такого рівня, щоб почувати себе безпечно і ходити з гордо піднятою головою – я не знаю скільки часу повинно пройти.

 СЛУХАЧ: мене цікавить думка вашої гості щодо мецената Рената Ахметова. На скільки добре про нього говорять в Донецьку, адже він допомагає не тільки тим районам, які перебувають під опікою України, але й тим, які, як то кажуть, по другу сторону барикад? І друге: ви згадали Володимира Антонюка, чи маєте на меті продовжити проект, яким він донедавна опікувався – це християнська етика, можливо, викладати у школах?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: щодо Рената Ахметова, то ми знайомі як журналіст, яка була на його прес-конференціях, але я точно знаю, що Фонд Рената Ахметова досі продовжує возити гуманітарну допомогу і роздавати її малозабезпеченим родинам. Мені здається, що тільки його вантажі пропускають на ДНР-івських блокпостах, це те, що я знаю особисто. Дійсно, у Донецьк він вклав дуже багато грошей, і до Євро-2012, і у Донбас-арену, і в ті території, які знаходяться поруч, і в підприємства корпорації СКМ. Можу сказати, що буде дуже погано, якщо його Фонду заборонять возити туди вантажі. Найкраще було б, мені здається, вивезти звідти мирне населення і вже довести справу до кінця, зачистити все, що там залишилось – те, що заважає нам мирно існувати і продовжувати робити Донецьк кращим і чистішим. Щодо проекту християнської етики я, на жаль, нічого не знаю. Я знаю, що цей проект почали реалізовувати у Донецьку, але там були проблеми з підручниками, у міністерства освіти не було грошей, щоб їх видати. Я поспілкуюсь з Володимиром і якщо буде потреба у наших силах…але я журналістка, не викладачка, хоча маю педосвіту, але я вважаю, що можу дресирувати, а не виховувати, вважаю, що для цього є кращі люди. Але я не знаю на скільки доречно зараз буде це вводити, можливо, хтось зі мною буде сперечатись, тому що до Чернівців переїхало багато переселенців з Криму, які сповідують іслам, тут велика кількість населення сповідує іудаїзм – може є сенс викладати не тільки християнську етику, але й іслам та іудаїзм. Я толерантно ставлюсь до усіх релігій і вважаю, що всі релігії мають право на існування. 

 ВЕДУЧА: ви обрали своїм місцем для життя Буковину. Про Буковину говорять, що це надзвичайно толерантний край, але часом і самі буковинці говорять, що існує міф про цю буковинську толерантність. Хочу запитати у вас – міф чи ні щодо буковинської толерантності?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: я вам розкажу перший міф про буковинську толерантність та полікультурність, який я почула у 2009 році, коли мені розказали, що для того, щоб стати двірником на вулиці Панській потрібно було знати 4 мови. Я не знаю на скільки це міф чи правда, ми ходили, розмовляли з цими двірниками і мені відповідали на тій мові, яку я використовувала. Це були російська, українська і англійська мови. Тому я хочу сказати, що навіть якщо це міф – то це дуже толерантний міф, бо про Донецьк існують зовсім інші міфи та інші стереотипи стосовно східняків.

 ВЕДУЧА: але ці стереотипи дійсно існують і не лише стосовно східняків, але й щодо внутрішньо переміщених осіб. Давайте зараз зробимо так – я буду продукувати стереотипи про переселенців, які є у суспільстві, а ви будете їх розвінчувати.

 ІРИНА ГАМБАРЯН: давайте.

 ВЕДУЧА: отже, приїхали зі Сходу, не захищаєте свою домівку, свою територію, натомість це за вас роблять інші хлопці, переважно з західних областей.

 ІРИНА ГАМБАРЯН: не розголошується кількість мешканців Донбасу, які беруть участь в АТО, тому що їх родини залишаються на території, підконтрольній ДНР. Якщо, наприклад, учасник АТО з Буковини може повернутись на ротацію, відвідати свою родину, то будь-який мешканець Донбасу, який бере участь у бойових діях в АТО – не може повернутись до своєї родини, навіть коли він буде на ротації, він не може обійняти свою дружину чи дочку, бо вони перебувають на окупованій території. Батальйони «Азов», «Айдар» майже на 99% складаються з мешканців Донбасу. Я сподіваюсь, що мене зараз не чують представники ДНР і що ця інформація не піде на Схід, тому що сім’ї залишаються заручниками цієї ситуації і тому складається таке враження, бо люди просто не знають скільки наших там воює.

 ВЕДУЧА: міф номер два. Люди зі Сходу приїжджають сюди, абсолютно нічого не хочуть робити, а ми їм тут всі винні.

 ІРИНА ГАМБАРЯН: ти кажеш те, що ти чуєш і, на жаль, багато ЗМІ продукує і поширює такі міфи. Приїжджають і нічого не роблять…якби людина це промовила і уявила себе на місці того, хто втратив все, хто був під обстрілами, в якого загинув хтось з близьких, друзів чи колег по роботі, яка перебуває у стані глибокої депресії і навіть інколи дихати не може. І такій людині сама думка про те, що треба вставати, кудись йти і щось робити викликає панічний страх. Я можу вам сказати, що у мене є знайомі, які переїхали в інші міста і вони казали, що навіть не можуть дивитись у вікно, тому що там інша вулиця, інші дерева і це призводило до сліз…повна безвихідь. Я вважаю, що ми «блатні», бо ми їхали до знайомих і ми приїхали на вже зняту квартиру, нами опікувались так, що я не знаю.

Російський міф про двох російськомовних рабів з Донбасу, які здаються бандерівцям, то я вам скажу, що ми з чоловіком радо пішли в рабство до Антонюка, бо так, як він нами опікується – держава ніколи так нами не опікувалась. Так, ми дорослі люди і здається, що ми повинні самі все робити, але ось наприклад, є адреса Проспект Незалежності, 111, а де воно, що воно і як туди добратись з центру міста, на яку зупинку йти…це дрібниці, на які не звертають уваги ті люди, які тут живуть, але коли приїжджаєш у взагалі незнайоме місто – все інше. Дякую дівчатам з Волонтерського руху Буковини – вони одразу видають папірець, де написані всі контакти всіх організацій, які потрібно відвідати переселенцю, щоб отримати довідки і стати на облік. І ці всі координати з адресами, але як до тієї адреси добратись з того місця де я живу – зорієнтуватись важко. Наприклад, ви тут живете і знаєте де дешевший хліб, цигарки, де знаходиться ринок і які продукти краще брати там, а які в магазині і т.д. Ми ж цього усього не знаємо, але насправді це дуже важливо. Так, це здається дрібницями, але вони важливі. Дякуючи нашим друзям, які нами опікуються, ми познайомились з великою кількістю чарівних людей – Марина Лібанова, яка влаштовує нам чарівну культурну програму, Марина Коняк, яка організовує наші зустрічі з місцевими громадськими діячами, Богдан Ластівка, ти, Сергій Гакман. Це дає поштовх, щоб виходити з цієї глибокої депресії, але майте на увазі, що я журналіст і спілкування – це моя професія, задавати питання і лізти скрізь. А люди, які спокійно і розмірено жили, у звичному побуті і їм було дуже добре, вони дуже добре себе почували саме в цій стабільності, а їх відірвали від коріння і вони навіть не можуть про це розмовляти.

Є ще один міф, що всі переселенці алкаші, вони бухають, особливо чоловіки. На Донбасі не заведено, так само як і тут, якщо є якась психологічна проблема, то ніхто не йде до психолога, а є народні методи, ваша чарівна хреновуха. Це чарівна річ, але ж вона не знімає проблеми, це ілюзія, яка дає миттєве полегшення. У нас же є таке, що справжній чоловік має утримувати сім’ю і якщо чоловік не забезпечує свою родину, то він не чоловік і не справжній, а якщо він здоровезний, він не каліка і він вимушений йти відстоювати черги, щоб отримати 442 гривні, які не вирішують ніяких матеріальних питань для його родини або він має йти на склад і шукати собі куртку чи светр, для себе і своєї дитини…Зарплати у Донецьку та Макіївці були вищими, аніж у Чернівцях, там чоловіки звикли до важкої праці, але ця праця добре оплачувалась і вистачало на заможне життя, а тут не вистачає ні на що і повернення до того заможного життя не видно, його не буде. За новою термінологією для України в цьому році з’явився такий термін, як спонтанна бідність, тобто людина була заможною і раптово лишається всього – вона убога, бідна, в неї нічого немає, головне – перспектив, бо в неї немає сил виборсуватись з прірви депресії.

Ці міфи щодо ледачості, агресивності, щодо наглості, хамовитості переселенців. Уявіть собі, що ви відстояли одну чергу, наприклад, у департаменті соціального захисту і слава Богу, нас тут не багато і черги ще не дуже великі. Отримав одну справку, потім йдеш до центру зайнятості, стоїш другу чергу, отримуєш другу справку, а потім через місяць тобі кажуть, що на цю справку треба поставити ще якусь печатку в міграційній службі. І кожного разу з’являється щось нове, треба йти і відстоювати, домовлятись. Добре, що в мене чоловік такий, що ходить сам, бо я б чи з’їла когось, чи мене б вбили, чи я б вбила когось – я дуже гостро реагую на зауваження, хоча мозком я розумію, що людина не хоче мене образити і має право задавати дурні питання.

Свіжий приклад: вчора були на зустрічі щодо працевлаштування переселенок, ми сиділи, спілкувались і раптом зайшла жіночка і почала фотографувати. Як у нас кажуть «не тебе здасте, не мне спасибо», я попросила її не фотографувати, а вона мені сказала, що вона і кіборгів фотографувала…якщо я не хочу, щоб моє фото десь світилось? Взагалі виховані люди питають, перш ніж сфотографувати. І я дуже гостро відреагувала, потім все налагодилось. Не можна 24 години контролювати тембр, погляд, слова. На складі волонтерського руху Буковини, де видають речі та їжу переселенцям, вони працювали два дні на тиждень, а зараз – один. І зараз там черги, тіснява, набивається багато людей і коли ти ходиш 20-30 хвилин, вибираєш речі, які тобі потрібні, ось я вибрала собі шапочку, а мені сказали, що ви не можете її взяти, бо це дитяча шапочка, а я кажу: а якщо вона на мене налізе. А мені – ні, дитяче і поклади на місце! То ви можете собі уявити, як я відреагувала? Інша людина може б змовчала, там змовчала, тут змовчала, а потім десь в черзі в магазині чи на вулиці – вона не змовчала, відкрила рота і все, що накопилось вона видає обоймою і це виглядає так – що сталось? Чого рвонуло? Я дуже хочу попросити буковинців і чернівчан на нас не ображатись і мати на увазі, що немає психічно здорових і психічно нормальних серед переселенців.

Навіть якщо ви бачите, що в компанії з вами переселенці, сміються, шуткують, але майте на увазі, що вони можуть прийти додому, почитати в Інтернеті чи побачити по телевізору розбомблене своє місто і почати плакати, і знову починається безсоння. У нас так було, коли розбомбили Східний район в Маріуполі, де у нас живе родина. І поки не вивісили списки постраждалих, ми були на такому нерві, я вам не можу передати. Ми не знали чи потрапив хтось з наших під той обстріл біля того ринку, ми не знали чи наші друзі, які живуть на Східному, живі чи не живі – не було ніякої інформації, це просто жах. Тому не завжди вистачає сил на ввічливе спілкування, адже дійсно дуже важко і тому я прошу всіх брати це до уваги і коли хтось і рявкне щось, то не відповідати так само різко, може десь змовчати, віджартуватись – берегти нас, а ми будемо берегти вас.

 ВЕДУЧА: то люди зі сходу і заходу – ми все ж такі різні?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: нас тут двоє в студії і ми різні. Всі люди різні. Є відмінності між західняками і східняками. Найяскравіше я скажу, що мені одразу спадає на думку. Західняки до всіх посміхаються, до всіх ввічливі, але ця посмішка ще нічого не означає, вам покивають, розвернуться і забудуть, що ви взагалі існували на цьому світі. В нас трошки не так – звідси йде міф про суворих людей Донбасу. Ми звикли поважати людей після того, як вони щось зроблять, у нас просто нейтральне ставлення, якщо ви заслужите нашу посмішку і нашу повагу, то це означає, що вас сприйняли, ви свій і для вас дійсно знімуть останню сорочку. Тобто посмішка західняка – це просто знак ввічливості, а посмішка східняка – це знак, що ви вже свій. І те, що люди ходять і не посміхаються на вулицях цим і обумовлене, життя у нас таке було, праця важка, але якби ви знали, як ми можемо там «зажигать». Думаю, буде нагода, бо мій чоловік зараз займається організацією спільного концерту з нашими друзями тут і з тими, хто приїхав і от тоді ми покажемо, які ми гарні, культурні, чудові люди.

 ВЕДУЧА: є ще один міф, що жителі Донбасу самі винні у тому, що створено ЛНР і ДНР, тому що підтримували російську пропаганду.

 ІРИНА ГАМБАРЯН: у квітні на мітингу ДНР під облрадою було 200 осіб, а на проукраїнському мітингу біля Палацу дитячої творчості було 7 тисяч осіб, тобто станом на квітень ви можете собі уявити яке було співвідношення проукраїнських і проросійсько налаштованих мешканців Донецьку. Потім ситуація почала змінюватись не на краще, тому що проукраїнсько налаштованих мешканців почали видавлювати з Донецька. На стінах Донецької ОДА, коли там стояли барикади, були стенди з написом «нечем заняться вечером – пойди, накажи предателя» і були розміщені фотографії, адреси і всі паспортні дані тих, хто брав участь у донецькому Євромайдані, хто займав активну громадську позицію, хто був членом партій «Свобода», «Батьківщина» чи Фронту змін. І дійсно знаходились активні молоді люди, яким не було чим зайнятись ввечері і вони закидували шибки і таким чином проукраїнське населення почали видавлювати ще з квітня. Потім ситуація ставала все гірше, почалась бойова фаза, почали розстрілювати населені пункти і коли почало гинути мирне населення, а проукраїнсько налаштованих залишалось все менше і менше. 11 травня на референдум люди йшли за те, хто що собі придумав, питання на референдумі звучало так: чи підтримуєте ви акт про створення ДНР? Все. Ані питання про приєднання до Росії, ані питання про незалежність Донбасу не стояло. Люди мали привід хотіти кращого життя і знайшлись «добрі» дядечки, які пояснили, що краще їм буде жити тільки з Росією, бо так довго Донбас доводили до банкрутства, міста і селища просто знищувались.

 ВЕДУЧА: тобто, ви хочете сказати, що все готувалось до цього?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: я не знаю чи це було свідомо чи несвідомо, але винищення Донбасу почалось на початку 90-их. Продавались, банкрутіли підприємства. Градообазуещее предприятие – в нас основне, тому що будується промисловий об’єкт і довкола нього будується вся соціальна інфраструктура і люди, які там живуть, пов’язані з цим підприємством. І коли підприємство банкрутує, то ціле місто 30-40-50 тисяч залишається без грошей і такі підприємства збанкрутували під час незалежності. Більшість банкрутств та рейдерських захоплень було здійснено владою і ніхто не рахує, яка то була влада – вона була українська? Так. Хочу сказати, що той салоган, під яким Янукович прийшов до президентства – стабільність і благополуччя – впав на дуже благодатний ґрунт, тому що людям хотілось як раз стабільності та благополуччя, нормального життя. І їм абсолютно було не важливо під яким прапором це буде принесено, а вийшло так, що влада Януковича продовжила те, що почали попередники і продовжила дуже вдало. У Київ вивозилось все, працювали лише ті шахти і заводи, які були придбані СКМ чи Індустріальним Союзом Донбасу – все. Але майте на увазі, що будь-яка модернізація виробництва призводить до скорочення нових робочих місць. І так з’являлась велика кількість безробітних і їм ніхто нічого не пропонував, були прийняті якійсь програми щодо виведення Донбасу з депресивного стану, але тих грошей ніхто не бачив.

 ВЕДУЧА: бідними людьми дуже легко маніпулювати і керувати ними. Саме тому на антимайданівські мітинги в Києві приїжджали люди з Донбасу і вони були готові стояти за гроші, а не за ідею.

 ІРИНА ГАМБАРЯН: які стояли за гроші. Він постоїть 5 днів на антимайдані – має тисячу гривень і за цю тисячу в маленькому селищі він може місяць годувати родину. На той мітинг, де було 7 тисяч, що я вам говорила, Комітет патріотичних сил Донбасу висилав запрошення всій новій на той момент владі, всім депутатам, всім громадським лідерам, а приїхав тільки Ляшко. Ти сама розумієш, що це не той персонаж, який вписався у донбаські реалії. І щодо фрази «Донбас не почули»…почув тільки Ляшко, а він не та людина, яка чує що попало, він не злякався, а інші злякались – це було дуже дивно. Тоді не було зброї, не було автоматів, були тільки бити і прути. Якщо б тоді до нас хтось приїхав, то народ би відреагував трохи інакше і ситуація складалась би не так, може б нас менше поїхало, і може б ми втримали Донбас.

 ВЕДУЧА: зараз, аналізуючи все, як гадаєте, Донбас можна було утримати?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: можна було зробити у квітні-травні, ще до референдуму, це можна було зробити навіть без крові. У Маріуполі 9 травня відбулось захоплення відділку міліції, були жертви, була кров і були постріли, але згуртувались, бо проукраїнсько налаштовані люди відстояли Маріуполь, відстояли Костянтинівку, Добропілля, де люди просто обступили себе бетонними стінами і не пустили жодного ДНРівця. Але у Донецьку так бути не могло, бо туди з’їжджались проросійсько налаштовані люди з усього Донбасу, Криму і Росії – це були не військові, військових тоді було дуже мало. Їх було видно, це, очевидно, були військові інструктори, так звані идейные вдохновители, тоді ж до влади прийшов Бородай, який відкрито на своїй першій прес-конференції сказав, що він громадянин Росії, так я був помічником Аксьонова, коли захоплювали Крим і це бізнес-проект. І коли одна журналістка спитала, чи буде ще один референдум щодо приєднання до Росії, він сказав – читайте конституцію ДНР і там один з планів приєднання до Росії, а ви своє право висловили 11 числа. До мене підходило багато знайомих, які казали: коли ми ставили ту галочку 11 травня, ми ж не знали за що ми голосували, ми на це не розраховували. А коли я їх питала: а на що ви сподівались? Вони казали, що вони думали, що будуть незалежною частиною, як Крим. І тут мова йде зараз не про Донецьк, бо Донецьк – це не Донбас, у Донецьк кидалась купа грошей, одним словом – це абсолютно різні речі. Якщо брати сільський Донбас, то там кілька вдалих діючих фермерських господарства, але вони ніякої погоди не роблять. І ще хочу сказати, можливо, хтось не знає, сільський Донбас україномовний і в тих селах дуже трепетно ставляться до тих традицій, які привезли з собою люди, які переселялись на Донбас перед і після війни. Чесно хочу сказати, що такого полікультурного регіону немає – 130 народностей проживало на Донбасі і ми жили мирно, ніколи не було проблем, а зараз раптом чомусь дві титульні нації так зіткнулись чолами, що аж кров потекла. Може ще можна було вернути Донбас на початку АТО, коли б вона не зупинялась на кожному кроці. І може б жертв серед мирного населення було б менше. Там вистачило б батальйону «Альфа», який би зачистив ватажків цього руху і ми б не мали такої ситуації зараз. Але не було людини, яка б прийняла таке вольове рішення і віддала команду. Тобто, людина, яка віддала команду гамселити студентів на Майдані – знайшлась, а людини, яка б дала команду відгамселити тих молодчиків, які сиділи в ОДА – такої людини не знайшлось. Це дуже дивно, як на мене. Майдан висунув найбільш активних, тобто тоді здавалось, що там мають бути люди, які готові приймати серйозні гострі рішення – цього не відбулось і тому цей затяжний конфлікт ми ще будемо мати. Але я ще раз наголошую – я висловлюю свою власну думку, щоб не було претензій до інших жителів сходу, які можуть мати взагалі іншу думку. 

 ВЕДУЧА: а зараз нам вдасться повернути Донбас?

 ІРИНА ГАМБАРЯН: в якості чого? Промисловості? Території? Я не знаю …таким, який був Донбас вже повернути не вдасться. Треба будувати інший Донбас.

 ВЕДУЧА: ми всі стали інші, країна стала іншою. Можливо, так і створюються великі нації і великі країни.

 ІРИНА ГАМБАРЯН: дуже б хотілось, щоб Україна навчилась жити на чужих помилках і не робила власні, при чому такі, які дістаються кров’ю, в першу чергу мирних жителів. Це не війна, це АТО і воювати там повинні ті, хто заробляє на цьому гроші, або ті, хто воює за ідею, тобто це війна або найманців, або ідейників. Тільки ці дві категорії мають брати участь в таких військових заходах, тому що коли беруть 18-тирічного хлопчину, який ніколи автомата в руках не тримав і танк бачив тільки в грі на комп’ютері, відправляють як живе м'ясо під обстріли – це злочин. От ми ще говорили про те, чому наші не воюють, то хочу сказати, що моєму чоловікові прийшла повістка і він буде мобілізований, якщо пройде медкомісію. І я не знаю нікого, хто б відмовився, але знаю, що багато хто тікає, і не тільки серед переселенців, місцеві теж тікають. І я їх розумію, адже я особисто вважаю, що це війна професіоналів або ідейних. Тільки вони на власний розсуд мають йти чи не йти, гинути чи ні – це їх особистий вибір. Окуповано менше 3% території України і 97% нічого не можуть з цим зробити…ну це «жалкий лепет», мені здається. Я розмовляю з бойовими командирами і вони кажуть, якщо б тільки віддали команду «фас» - так, це було б криваве місиво і добре, що почали вивозити людей звідти, але тільки зараз, коли бойова фаза розпочалась в липні. А ці люди озвірілі, вони знищені фізично і морально, а везуть їх в нікуди, вони ж їдуть і не мають ні до кого притулитись, ні до кого приткнутись, ні грошей не мають. Дякуючи волонтерам – вони святі люди – і я хочу принагідно подякувати їм всім, і саме вони витягують на собі те, що має робити держава, яка по суті і розпочала цю криваву бойню. Але будемо сподіватись на краще, хоча не знаю що таке краще і я не знаю, як буде виглядати це краще. Мені дуже не хочеться, щоб не було так як з Придністров’ям, щоб не заморозили цей конфлікт, бо цей апендицит гнійний, він прорве і буде отруєна держава. Ми повинні очистись, але якою ціною? Але попри все Україна жива і Донбас живий і ми будемо працювати над тим, щоб люди почували себе не зайвими, навіть якщо зараз у них немає даху над головою чи теплого одягу.

 Інформаційний партнер програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ www.buknews.com.ua