СОЛОДКИЙ СОН ПРО РОСКІШНИЙ ЗАНЕПАД (читання на вікенд)

Прекрасні обличчя моїх друзів несуть на портретах захоплені викладачі університету, профтехучилищ та технікумів міста. Від резиденції, через Театральну площу і аж до площі Радянської - Ausrtiaplatz. В крамницях по дорозі продають солодких медведиків на патичках, солодку вату та солодкий напій «сітро». Бажаючі спиняються, обережно передаючи для очікування портрети один одному, і, вистоявши невеличку чергу, екзальтовано рушають далі. Рух цей регулює вправний міліціонер із румунським прізвищем та виправкою молодого австрійського  цугфюрера. Місто здається великим, протяжним та довгим. Ним можна йти та йти, картинки будуть щоразу мінятися, одна затуляючи іншу. Будуть змінюватися пори року, температура повітря та національний і соціальний склад населення.

Так і відбувається. Змінюються кольори парканів та ошатних фасадів будинків, носатих міських євреїв змінюють румуни з вусами у чорних повсякденних шапках, натягнутих на брови, мерехтять постоли межи блискучими чоботами, жінки, дівчата-швабки, різнокольорові діти різних народів та племен. Кажуть учора навідувався цісар, аби зустрітися у міському парку із чи то королем, чи то царем. Біля обкому партії стоїть президент Леонід Кравчук. Він ніжно обіймає молоду дружину Тоню, терпляче пояснюючи їй значення слів «Буне діміняце» та «Ле хайм», які та, приєднавшись нарешті до чоловіка у цьому далекому місті, почула на Червоноармійському базарі, купляючи кріп, сметану та диковинну бринзу. Повз них ідуть молоді Додік Тубеншлаг та багатодітний і безрідний спринтер-аматор  із Новоселиці на ім`я  Марк. «Ха, Марік, євреєм треба бути в голові, а не нижче поясу», - каже Давид Григорович аматору із райцентру.

Другий рік не виходить з відпустки акушер Пейсах. Він настирливо доводить молодим міським дівчатам небезпечність вагітності для зубів. Адже новонароджені народжуються без них. Великий Параджанов біля музучилища вчить Дмитра Гнатюка премудростям оперного співу. Поруч, на крашеному стільці грає на облізлій гітарі Андрій Тарковський, що саме зайнятий в місті на зйомках якоїсь кінострічки.  Вулицею Івана Франка широко йдуть на засідання бюро обкому поет-патріот  Василь Фольварочний та поет-баляндрасник Іон Кілару. Вони діляться один з одним та із перехожими своїми творчими планами. Фольварочний каже, що збирається в цьому році стати для людства тим, ким він є вже сьогодні для своєї собаки. А Кілару жаліється, що вчора до його дружини приходив сусіда. Просити в борг. Подружній. Проте обоє зійшлися точно навпроти магазину «Ноти» на тому, що стосунки поета із жінками та горілкою – це виключно їх особисті стосунки. Бо якби природа поділила людство не на два, а на три різні статі, то вираз «зметикувати на трьох» набув би зовсім іншого сенсу.

З подвір`я школи номер 5 вийшов вкрай здивований директор ресторану «Дністер». Лише на іспиті він довідався про гірку правду: рідна мова доводиться йому двоюрідною. Можливо то був наслідок того, що в дитинстві його так часто ставили у куток, що в 16 років він умів обличчям колоти дрова.

Люди помічають, що кухарі міста ховають свої помилки під соусом, будівельники – під фасадом, а лікарі – під землею. А напередодні вночі в розташування військової частини на вулиці Мізюна прокрався невідомий, прийняв присягу і зник…

 Колона викладачів університету, профтехучилищ та технікумів міста з портретами моїх друзів над головами наближається до Радянської площі. Ausrtiaplatz. Місця на круглій трибуні навколо пам’ятника Австрії займають якісь люди. Серед них - Микола Нівалов, що балотується до Європарламенту, та Валерій Леонтьєв, який ніяк не може зупинити процес омолодження.  В скверику поруч комфортно розташувалася кіннота Будьонного. Грає Ференц Ліст, співають Йозеф Шмідт та Микола Басков. Напередодні в Німеччині пройшов фестиваль пива. Більше всіх пива випив мешканець Роші Петро Петрович, який дивився фестиваль по телевізору. Він також тепер тут, на трибуні, серед споконвічного міського базару. Злісна неплатниця хабарів приватний підприємець Соня щось хотіла сказати натовпу, але двері тролейбуса номер 6, що як раз проходив повз неї, закрили їй рота. Натомість її також запросили на трибуну. З п’ятого поверху залізничного будинку стрімко впав чолов’яга та причаївся в чагарнику площі під великим плакатом «Содом і Гоморра – міста побратими».  З трибуни лунають промови. Суть їх коротенько зводиться до того, що промовці закликають городян вперед. Головне в житті міського чоловіка, кажуть вони, - не посадити дерево, побудувати дім та народити сина, а зробити все це різними інструментами.

А вниз, по Червоноармійській неспішно крокує молода дівчина, на шиї в неї теліпається червоненька мобілка. І тільки-но Нівалов хотів щось сказати у своє виправдання, телефон починає пілікати, дівчисько бере трубку, й на всю вулицю, та ні, на все місто балакає: «Да? Чьо? І чьо? А ти чьо? А він чьо? Да ти чьо?!!!... І чьо?...». Старенький пес пішов з площі, вдячно хитаючи хвостом. Не багато людей могли б зробити так. Бо головна відмінність людини від тварини полягає в тому, що людина здатна красти не лише їжу…

В цей час мені виповнилося 18 років. Я вирішив, що вже дорослий та наважився зробити те, що робити дітям не можна. Скориставшись тим, що батьки пішли на концерт Штепселя і Тарапуньки у Будинок офіцерів, привів додому свою дівчину. Ми зачинили двері, погасили світло та почали гратися на батьківському дивані сірниками…

Вкрадливим голосом Путіна солодко бемкнули куранти Кремля. Я прокинувся.

Глянув у вікно. Наше місто тепер таке маленьке, що всі мешкають за містом. Можливо тому тепер не носять портрети моїх друзів із солодкого сну. Тепер люди взагалі майже не ходять містом. Бо живуть десь далеко. Сюди вони приїздять на автомобілях. Правда, нині у водіїв не виходять пробки на дорогах. За новорічні свята всі забулися, хто за ким стояв в грудні. Тільки в нашому місті можна відчути радість спостереження за власником «мерседеса», який самостійно замінює колесо, що пробилося. І якщо  раніше міські чоловіки при зустрічі знімали капелюхи, то тепер витягають із вуха навушники. Просто людина, яка усвідомила сутність всіх речей, не потребує їх.

Можливо тому, в нашому місті тепер немає нічого із того, що є в будь-якому європейському місті. У ньому немає антикварних вулиць. У ньому немає галерейних вулиць. У ньому немає вулиць червоних ліхтарів. У ньому немає вулиць, які суцільно складаються із затишних домашніх кофеєнь. Щоб людина, в залежності від настрою, пішла туди, де їй із її настроєм буде добре. Ми зачиняємося у своїх комірках, в своїх квартирах. Ніколи у нас тепер не побачиш на літній терасі, навіть якщо це патріархальний квартал, де мешкають переважно літні люди, літню даму, яка із такою ж літньою дамою, воркотить за чашечкою кави, а поруч стоїть сумочка з продуктами. Не побачите сивого письменника в куті за барною стойкою, який пише роман, або художника, який щось малює на серветці. Ніколи у нас не побачите в кафе одиноку людину, що читає книгу. Ані жінку, ані чоловіка. Завжди утаємничені  пари чи бучні компанії. Для європейця його місто – це улюблене місто, із улюбленою вулицею, улюбленими столиком, йому тут звично та комфортно. Сучасний чернівчанин буде читати книгу лише вдома, зачинившись від усього світу. Якщо я, наприклад, сяду з книжечкою в куточку, - пізнають, вирішать, що з`їхав з глузду, не пізнають – вирішать, що нещастя в сім`ї. У нас найвищі паркани в світі. Такі ж лише у Південній Африці, бо там спекотно.  Ми, городяни, – закрита спільнота.

Втім, я так само полюбляю замкнений простір. Обожнюю, коли за вікном іде дощ, а я в кріслі дивлюся телевізор. Дощ виправдовує  самітність та неробство. У дощ не треба йти на вулицю та дихати свіжим повітрям, тому що корисно. І дощ ніби затуляє, ховає нас від всіх та всього. В дитинстві я товаришував із хлопцем, у якого була СВОЯ кімната, своя маленька фортеця. Саме така, окрема, своя кімната, була найнедосяжнішою мрією мого дитинства. Мабуть, всіх нас зіпсувало квартирне питання. Шість цвинтарних метрів, які були покладені людині в СРСР, неможливість бути одному ніде, крім вбиральні, призвело до ідіосинкразії на натовп в загальноміському масштабі. Звідси й відсутність вміння спілкуватися ні про що. Якщо групу туристів везуть в одній машині й перемішалися французи, наші, американці, то наші зіб’ються до купи, а решта почнуть теревенькати на всіх мовах між собою. Світ глобалізується. А у нас клаустрофобія. Багатоголосність стосунків нас лякає, ми кругом намагаємося створити свій мікросвіт…

         Ми живемо у переддвер`ї щастя. Шкода, що в двері не пускають.

А міські аксіоми з тугою згадують той час, коли вони були іще теоремами…

Володимир Килинич, Січень 2008 р.

 СОЛОДКИЙ СОН ПРО РОСКІШНИЙ ЗАНЕПАД