«Солодка Даруся»: п’ять років по прем’єрі або З нотаток заповзятої театралки

Коли шість років тому дізналася, що художній керівник Чернівецького облмуздраму, заслужена артистка України Людмила Скрипка взялася за інсценізацію «Солодкої Дарусі», зацікавилася страшенно: як можна з оповідного, хоча й трагічного, твору Марії Матіос зробити твір драматургічний? Аж ось на прем’єрі вже вкотре пересвідчилася: Людмила Скрипка – людина театру. Вона прочитала роман і «побачила» його: на сцені, із залу, із-за лаштунків, поміж акторами – і надала описуваним подіям сценічної форми. Оповідна інтонація Марії Матіос отримала шалену швидкість театрального дійства.



На нове відвідування вистави 18 травня наштовхнув випадок, якому маю бути вдячною: я побачила зовсім іншу виставу. Пройшли роки, дещо змінився акторський склад, вистава… подорослішала: може, втратила трохи шаленості, натомість набула мудрості й зрілості. Зрушилися – чи набули справжнього місця – мізансцени…З’ясувала для себе, що прем’єру запам’ятала дуже добре, тож маю з чим порівнювати. Та не буду порівнювати, не буду навіть відділяти тодішні враження від сьогоднішніх.

Дійство та оформлення сцени дають нам зріз життя гуцульського села в часі та просторі. Сценографія (художник сцени – Ярослав Данилів) дуже сучасна за умовністю й водночас конкретністю: безладне, на перший погляд, нагромадження дерев’яних деталей просто на очах трансформується в образи, відтворюючи горизонти гірського рельєфу й розділяючи на паралелі дійство. До того ж, уся ця умовність багатофункціональна, відтак трансформується і в нашій свідомості – майже без зусиль, тільки від готовності слідувати за тим, що відбувається на сцені…

Найкраща за оформленням і просторовим вирішенням – сцена на цвинтарі, де савани мертвих – водночас хрести на їхніх могилах. І тільки в Мотронки немає ні савану, ні хреста, бо ж не ставлять хреста самогубцям… Той, хто знайшов цей хід, прожив момент власної геніальності!

Дійство «Солодкої Дарусі» багатолюдне, але в селі немає другорядних персонажів, як немає й масовки. Кожна людина зі своєю долею, із власною трагедією. І так багато цих трагедій припало на кожне село – не лише буковинське, що рамки вистави розсуваються і за межі дійства, і за межі одного села… Недарма ж так пречудово, без жодних комплексів почуваються у масовці актори досвідчені, що в інших виставах грають головні ролі, і грають не без зірковості. Просто цього разу розповідається доля Солодкої Дарусі. Її роль заглавна, її трагедія перекриває інші.

Та раніше про трагедії менші. Сусідка Марія (народна артистка України Тамара Кільчицька) нічого не може вдіяти зі Славком, сином, сином-алкоголіком (Андрій Романов). Самотня Васюта(заслужена артистка України Катерина Чумакова), для якої все дійство життя проходить на сільській вулиці, за сусідським парканом чи за дверима…

Зрештою, хіба не трагічна фігура Параски (заслужена артистка України Лариса Попенко). Сільська жінка живе сама, без чоловіка виховує сина, а той синок, Петрик (Дмитро Леончик) – несповна розуму. Чого більше в героїні Лариси Попенко: злостивості пліткарки чи удаваної байдужості до сусідського осуду? За що Параска покарана, ніби зрозуміло. Але хотілося б хоча б натяку: чому Параска працювала на ката, капітана МДБ Дідушенка? Боялася? Покохала? Чи від заздрості до сусідів? Чи від любові до пліткарства?



Запізніле каяття змушує Параску перед смертю зізнатися хворому синові, хто його батько. Краще б мовчала, бо собі полегшила душу, а тягар цей переклала на й без того ображеного життям Петрика…

Дмитро ж Леончик запам’ятовується в ролі Петрика легкістю вдачі, добротою і… палкою відданістю матері. Так, він сільський дурень, але ж нікому не робить зла. Здається, Петрик і сам розуміє, що дурень, але це й свого роду самозахист: що він робитиме, коли раптом порозумнішає?

Трохи відтягую момент звертання до заголовної героїні. Завдання, що стоїть на кожному показі вистави перед Наталією Гундою, надзвичайно складне. Три життя прожила її героїня, але зупинилася у розвитку в той трагічний день, коли через її дитячу необережність гине мати – перед цим проклявши свою доньку. Добра душа, сусідка Марія навіть возила Дарусю до психлікарні та намарне: таке не лікується.

Феномен Пам’яті – один з тих, що важко піддаються препаруванню… Свідомість вимкнулася, разом з мовленням. Залишилася лише болісна реакція на слова «солодке» чи «цукерки»… Лише уві сні бачить Даруся тата з мамою – молодих, щасливих – і розмовляє з ними… Безпам’ятство Дарусі – це покарання їй чи дарунок долі?

А у сценах, де три Дарусі різного віку танцюють разом, Наталі Гунді вдається вразити глядача ще одним жалем: яке гарне життя могла би прожити ця жінка: від люблячих тата й мами, з добрим серцем і напрочуд гарна…

Тож невипадково у житті Дарусі з’являється Іван Цвичок (Микола Гоменюк). Дехто з глядачів звик бачити Гоменюка в ролях комічних, тож від першої появи сприймає Цвичка як ще одного сільського дурника… Та хіба не дурнем вважають у селі людину, яка не хоче жити на одному місці й мати стабільний заробіток? Цвичок заробляє рівно стільки, скільки йому потрібно на прожиття, роками ходить у якомусь незрозумілому картатому пальті та шапці набакир і харчується тим, що виносять йому господині, яким полагодив паркана чи забив клямку на дверях… Але ж у цього Івана безодня душевного добра і невтомне відчуття найменшої несправедливості… Відмовившись працювати на покосі в Колобка (заслужений артист України Андрій Піддубний), Цвичок з власної ініціативи й задарма (а в селі кажуть – задурно!) викосив усі могили на занедбаному цвинтарі… І так само безоглядно прикипає він серцем до Дарусі.



Декому, мабуть, цікаво буде отримати побічний доказ правдешності подій вистави: Іван Цвичок – не вигадана особа, він з’являється у збірці новел ще одного розтокчанина, Анатолія Томківа «Хто пацив, той знає»…

Іван і Даруся потрібні одне одному як лік і порятунок. Та не судилося… Важко сказати, чому «сільське радіо» у випадку з Цвичком виявилося надто делікатним і не все розповіло Іванові… Трагічна деталь – військова форма на Іванові – спричиняє в Дарусі сильний напад хвороби й водночас неконтрольованої ненависті. Аби заспокоїти її, Іванові доводиться покинути село…



Будова драматургії така, що чотири дійові особи – два офіцери МДБ й два нічних гостя з лісу – не стільки конкретні люди, як образи, уособлення біди людської, горя, якому не дати ради… Лейтенант (Григорій Руденко-Краєвський) і капітан Дідушенко (В’ячеслав Стаханов) апріорі налаштовані ворожо, їм неможливо пояснити людські обставини, та вони й не потребують пояснень, збираючи факти на звинувачення… Вони так налаштовані, так розуміють свою місію. Вони не більше люди, ніж цвинтарні хрести-савани… Але в кожного з них є деталь, додаткова барва до ролі, щось людське, що робить їхню жорстокість ще страшнішою. Нечистий, зібганий папірець, у який загорнуті льодяники-півники в кишені лейтенанта: виймає він цей пакуночок – і все, зламане життя цілої сім’ї! Дідушенко теж на коротку мить перестає бути лише символом: коли бачить на своєму носовичку кров… Але смертельна хвороба не додає катові людяності…

На жаль, нічні гості – найбільш схематичні фігури в усій виставі. Це більше уособлення ідеї, ніж живі люди. Парадоксально, але й вони не дають людині вибору, тож поруч з МДБістами стають проявами Фатуму, жорнами, в які потрапляє в даному випадку сім’я Михайла. І спроба повернути забрані в Михайла підзвітні харчі вже марна: жорна запущені!

Навмисне уповільнюю ходу, перш ніж звернутися до персонажів Крістіни Зборлюкової та Віктора Барановського, батьків Дарусі Мотронки й Михайла… Пара гарна, щаслива в коханні, роботяща й вірна… Зборлюкова й Барановський ведуть свій дует романтично й чуттєво – аж поки Фатум в особі капітана Дідушенка не втручається в це щасливе життя. Ще десять років несе Мотронка, незрозуміло за що покарана, свій хрест, отримуючи побої від чоловіка… І розповісти нічого не може, бо ж за Михайла боїться! Михайло Віктора Барановського – не жорстокий, він і далі кохає свою Мотронку, але не має уявлення про правду, лише глухі натяки односельців… Навіть сцена побиття Мотронки (двічі повторена у виставі) – показує Михайла швидше розгубленим. Він немов виконує обов’язок перед односельцями, чинить так, як за сільською мораллю має вчинити, не розуміючи, що б міг зробити попри все…
Усе це – трагедія для Михайла і трагедія для актора Віктора Барановського… Такі моменти, коли на сцені сплітаються особистості актора й героя, – моменти істини.

Може, не всі персонажі мають таку жорстоку долю, але те, що склало подієву тканину вистави, глибоко увійшло у генетичну пам’ять гуцулів. І не тільки їхню.



Режисер і автор інсценізації Людмила Скрипка у фіналі вистави показує двох дітлахів на гойдалці… Сподівання на краще для майбутніх поколінь? Нагадування про те, як треба берегти дитинство від жорстоких випробувань долі? Кожний відповідатиме на це запитання сам…

Лариса ХОМИЧ, для сайту Облмуздрамтеатру

Джерело: dramtheater.cv.ua