Славетний мольфар Прокіп Дарадуда жив на Путильщині

Силою свого духу він водночас з’являвся то на грунях далекої Сарати, то у хатчині стареньких газдів десь у прибережжі Білого Черемоша і при свідчині каганця він тут же ставив їх на ноги від невиліковної недуги.

Так уповідають про мольфара Прокопа Дарадуду, котрий своїми діяннями й славу собі сотворив. 

            Вже й не пам’ятаю, скільки разів бував на цьому загубленому в горах хутірці. Та всі без винятку навідани пам’ятаю, наче то вчора було.

            А як же: хутірець, про який мова особливий і унікальним тим, що тут в далеких 40-х минулого століття жив знаменитий діяннями мольфар Прокоп Дарадуда. Це той великий щезник, котрий своїми небом даними йому діяннями творив добро для горян. І за земне подвижництво в ім’я людей православна церква таки дозволила поховати Прокопа Дарадуду за всіма православними канонами.

            Де тая могилка славетного щезника котрий день у день те й робив, що ставив недужих гуцулів на ноги, силою могуття свого духа, відвертав біди од маржини на високогірних полонинках. Одні, з ким по щирості спілкувався досі стверджують , що його начебто поховали в Довгопіллі, інші – в Яблуниці, а дехто стоїть на тому, що знати справжнє місце поховання нікому не було дано. Бо так, начебто заповідав сам Прокіп Дарадуда. Хоча у самому Довгопіллі гаряче стоять на тому, що мольфара поховали саме у їхньому селі. І навіть показали мені давній цвитрарок, на якому він знайшов свій вічний спочинок.

            А я тим часом, попри глибокі сніги, що запали гори та доли, вкотре навертаю стежиною до обійстя, де самітно жив великий мольфар. А ось і та сама хатина, кладена з тису далекого … 1831 року. Даним давно то було. Однак тисова хата мольфара попри свій вік дзвенить, наче вчора кладена. Рипнула стара, як світ, хвіртчина, і я вже на оборі, де все огорнуте таємничістю, яку, можливо, своїми діяннями творив сам Прокип Дарадуда.

            Про одне із них за життя мені вповів давно уже покійний Микола Васильович Євдощак. По виходу на пенсію з посади сільського голови Дихтинця, до складу якого ходить і хутірець, Миколу Васильовича із надріччя потягнуло доживати вік у гори. І небудь-куди, а у самітню хатину мольфара яка зяяла пусткою ще від дня кончини щезника. І за чарчиною Микола Васильович повідав мені такого що морозом обдало

–       А було ось як, – пригадав Микола Васильович, тут першу ніч, коли з дружиною Марією почав обживати хату мольфара. – десь опівночі (у Карпатах було так тихо, що шум потоків наперекатах було чути на цілі кілометри) раптово почало зривати покрівлю, виривати вікна. А к4ли десь через пів години я прийшов до пам’яті, гуркіт так само раптово вчух, наче нічого жахливого не відбувалося тієї ночі. То був дух Прокопа Дарадуди. Вперше і востаннє. Бо хоч відтоді проминуло чимало літ, дух мольфара ні разу не з’являвся. І навіть уві сні.

Вже нема, вже в засвітах Микола Васильович котрий за життя на поважній посаді всіляко прислужувався громаді. Та я й досі пам’ятаю за чарчиною настоянки з гірсько-карпатських трав його спомин. В хатчині мольфара, д, мабуть, і досі вітає дух великого щезника з небуття, де й сам повік спочив…

Іван Агатій  

Заслужений журналіст України