Шлях Чернівецького українського театру від волонтерів Буковинського проводу ОУН до Ленінського комсомолу

У липні 1941, коли фронт радянсько-німецької війни стрімко наближався до Чернівців, щонайменше двоє українських акторів, Іван Дудич та Сидір Терлецький, із понад двох десятків служителів Мельпомени з буковинської частини харківської театральної трупи планували залишити Чернівці усім складом театру. Однак прийшовши вранці зі своїми валізами до ошатного приміщення, куди були офіційно прийняті на роботу майже за рік до того, актори змушені були поцілувати замкнені двері театру. З’ясувалося, що харківська частина колективу, не сказавши буковинським колегам ні слова, ще вночі залишила місто.

Мало  хто, на жаль,  знає, що перший Чернівецький український державний драматичний театр був створений у липні 1940 року винятково на акторській базі драматичної секції Чернівецького товариства «Руська бесіда» при Українському народному домі. Художнім керівником нового закладу культури став один з піонерів української сцени на Буковині, актор і режисер Сидір Терлецький.   Для прем’єрного показу творчі працівники театру обрали виставу «Украдене щастя» за твором Івана Франка і розпочали роботу над постановкою.

Після років замовчування, гонінь і заборон, здавалося, українське слово займе належне йому місце на професійній театральній сцені.  Однак, їм не дуже довіряли, вважаючи, що вони не зможуть вірно служити новій владі. Тому нова влада вирішила форсувати події. За постановою уряду до Чернівців перевели цілий колектив Харківського театру імені Ленінського комсомолу.

Відкриття державного українського драматичного театру у Чернівцях приурочили до дня виборів до Верховних Рад СРСР і УРСР, які провели у січні 1941 року.  Єдиним кандидатом і переможцем на загалом традиційних для радянських республік виборах без виборів став командувач Південного фронту генерал армії Георгій Жуков, який у червні 1940 року займав Північну Буковину і Бессарабію. 

За три місяці новий театр представив більше десятка прем’єрних вистав. Зокрема, в репертуарній афіші з’явилися «Шлях до перемоги» за п’єсою О.Толстого. Вистава відтворювала події Громадянської війни, представляла образи Леніна і Сталіна. «Падь Срібна» Миколи Погодіна була присвячена будням радянських прикордонників на Далекому Сході. П’єсу «Павло Греков» режисери І.Юхименко та В.Довбищенко поставили тоді вперше на радянській сцені. Прем’єра вистави відбулася саме у Чернівцях. Дія розгорталася навколо протистояння «чесних комуністів і безпартійних більшовиків» та «ворогів народу, право-троцькістських бандитів і буржуазних націоналістів». Головні ролі виконували актори В.Мізіненко та В.Сокирко.

Те, що одержавлене мистецтво (тотально контрольоване комуністичною партією) у більшовицькій імперії завжди було тільки засобом для ідеологічної  обробки підконтрольного населення може бути новиною тільки для дуже заангажованих людей. Показове загравання з національною класикою аборигенних народів, які її населяли, було не більше, ніж фікцією. Національні класики були ретельно відібрані, їхня творчість часто спотворена або інтерпретована тільки у вигідному для більшовиків контексті класової боротьби. Неугодних режиму авторів просто заборонили згадувати під загрозою кари і тюремного ув'язнення. Хоча ще невідомо, кому пощастило більше. Спотворена не тільки проти канонів науки, але навіть проти здорового глузду інтерпретація класичних творів, накладала на них тавро провінційності, культурної меншовартості, мистецької другорядності.  

Після поспішної втечі харків’ян з Чернівців, буковинській українській частині театральної трупи довелося самим шукати виходу з трагічної ситуації. Румунська сигуранца, яка й до того не надто жалувала українських акторів, після їхньої майже річної праці в радянській установі, вочевидь, мала би до них чимало запитань. Хто пройшов через гестапо і сигуранцу, то говорили, що сигуранца була страшніша і від гестапо, і від НКВС. 

Як дослідив історик театру Тадей Сулятицький, у перші дні серпня 1941 року група патріотично налаштованих буковинських акторів приєдналася до волонтерів Буковинського проводу ОУН і разом  з ними перебралася до Галичини. Загалом майже десяток людей. С. Терлецький, Н.Василів, І. Дудич, Х.Кудринський, В.Дячук, Є.Унгурян, Г.Колянко, А.Довганнчук, І.Шевчукевич, диригент О.Микитюк. Буковинські артисти були зараховані до акторської трупи Коломийського українського окружного театру І.Когутяка. Згодом до них доєдналися М.Павловська, Л.Романовський, А.Дудич, М.Унгурян, які прибули з Буковини.    

У серпні 1943 р діяльність артиста С.Терлецького привернула увагу гестапо і його як оунівця заарештували. Після гестапівських катівень він став в’язнем концентраційних таборів (Освєнцім, Бухенвальд, «Дора»). Через два роки рабської праці у голоді й холоді 15 квітня 1945 року - у числі жменьки вцілілих в’язнів - С.Терлецький був визволений з табору смерті. Помер актор в лютому 1953 року. Поховали його в м.Обернберзі (Німеччина). Режисер і актор Євген Унгурян з дружиною, М.Павловська та її чоловік Л.Романовський спочатку вибули до Німеччини, а звідти емігрували до Англії, Катерина і Стефанія Павловські виїхали до Бухареста.

Решті буковинських акторів, які працювали у першому складі Чернівецького українського державного драматичного театру, створеного у липні 1940 року, пощастило значно менше. У 1945-1946 рр. колишні талановиті буковинські митці І.Дудич, А.Довганчук, В.Дячук, В.Колянко, Х.Кудринський, О.Тимінська, Р.Головатий, С.Дубіневич, І.Шевчукевич були заарештовані органами НКВС як буржуазні націоналісти і засуджені на строки від 5 до 10 років ув’язнення, - пише Т.Сулятицький.     

Здавалося, бодай після 1991 року, після проголошення незалежності, Україна повинна була інакше ушанувати пам’ять про цих безкорисних патріотів-служителів української сцени. Якщо не в назвах вулиць, мистецьких преміях, монографіях чи кінофільмах про них, але бодай у загальній нумерації театральних сезонів, пам’ять про цих людей повинна жити і спонукати до роздумів про час, який з різних причин не дав їм до кінця реалізувати свій творчий потенціал.  

Те саме стосується акторів решти театральних труп, не тільки буковинської української, які виходили на чернівецьку сцену під світло рампи. Вперше, 3 жовтня 1905 року, представивши чернівчанам  комедію «Марія-Терезія» Шьонтана за прологом Антона Норста. Чи пізніше, після 1923 року, коли за перших п’ять театральних сезонів «Teatrul Na?ional» представив тут десять постановок румунської та європейської класики.

Однак  успадкувавши від СРСР структуру і, що значно гірше, уявлення про функціонування мистецьких закладів, нова держава залишила національну культуру задихатися у насильно натягнутому на неї радянському корсеті забобонів, фобій, комплексів і уявних заборон.

У реальному житті усі ці театри - міський німецькомовний, румунський, український та їхні актори, швидше за все,  були  розділені різною державною ідеологією і політиками, а їхній розвиток часто переривався не з об’єктивних причин, а насильно, за чужою злою волею. Засвідчити недолугість такого підходу до людей і мистецтва якраз і може чернівецька ініціатива збереження пам’яті. Бо що значить якась формальна нумерація театральних сезонів, прийнята в одній з імперій і, чомусь,  успадкована її  колишньою колонією, проти справи цілого людського життя?  

ДОВІДКОВО:

  Чернівецький український державний драматичний театр  став наступником кількох театральних проектів, які існували на Буковині від 1918 до 1940 р.  Чернівецький український театр «Народного дому», заснований Сидором Терлецьким у серпні 1918 року,  румунські володарі краю закрили вже у січні 1919 р. Артистів заарештували і разом з театральним майном вислали за межі Румунії. Наприкінці того ж року в Чернівцях знову організували професійний «Український театр під керівництвом Сидора Терлецького», якого поляки вислали назад до Румунії. З великими труднощами театр дістав дозвіл дати виставу в Садгорі, в Чернівцях було дозволено виступати один раз на тиждень. Цей театр існував кілька років, даючи вистави по неділях і в свята по селах і малих містах Буковини і Бессарабії…  

Були й інші українські театральні проекти… Зокрема, виїзного «Українського театру у Чернівцях» (існував після 1928 р.; керівники Іван Дудич, Сидір Терлецький), «Українського народного театру при товаристві «Буковинський Кобзар» (1933 р.; керівник Іван Дутка), «Драматичної секції при товаристві «Буковинський Кобзар», до якої влився «Український театр у Чернівцях» (1934-1938; керівник Іван Дутка).

Після заборони 1938 року діяльності товариства «Буковинський Кобзар» театральна секція перейшла до Чернівецького товариства «Руська бесіда» при Українському народному домі (існувала до червня 1940  р.; керівник Євген Унгурян). Піонер українського театру на Буковині С.Терлецький, коли до Чернівців прийшла Червона Армія, торгував цигарками в кіоску біля Прута.

Відмовляючи у визнанні буковинським акторам українська держава робить з ними майже те саме, що вони витерпіли заради неї від чужої румунської. Їх називали аматорами, а не професіоналами, однак не тому, що вони були гіршими за інших акторів. Не існувало держави, яка могла взяти їх на роботу на професійній основі, щоб перевести до вищої театральної ліги. Шкода, що навтіь після того, як така держава нібито з'явилася, вона продовжує дивитися на своїх подвижників через колишні імперські окуляри.  

Поштівка з колекції Edward Turkiewicz