Що настає після кінця історії? ("Забуття" Тані Малярчук на вікенд)

 

Скажімо, не будь-який інший, ще донедавна заборонений радянським режимом і, відповідно, надійно забутий, історичний діяч з нашого національного канону. Подібної особистісної екзотики, як у випадку з Липинським, напевно, можна накопати дослідивши життя будь-якого політика, постать і розуміння світу якого викреслили з аналів буття переможці. Галерея образів таких персонажів, яка проходить перед очима читачів роману – від поета і письменника Богдана Лепкого і редактора першого повного «Кобзаря» Василя Доманицького до енциклопедиста Івана Франка і мецената, видавця Спиридона Черкасенка, постаті яких олюднено так само, як і Липинського, наочно засвідчує таку можливість.

 

Сюжетні колізії роману почергово розгортаються у двох часових вимірах. Минуле представлене тим періодом вітчизняної історії, коли поставали перші національні рухи і партії, зароджувалася щоденна україномовна преса, яку ніхто не передплачував, тривали пошуки ідеологічної, а відтак і політичної моделі подальшого існування розділеного між імперіями українства. За образним висловом авторки, більше подібного до «пристеленої пилюкою декорації». Розмова не те що про незалежність, яку започаткував саме Липинський, а навіть про можливу автономію виглядала як вершина політичної наївності. Власна держава? А з ким її будувати? Село неграмотне. Місто московське. Це були часи, коли через крихітні масштаби української культури, її чільним діячам «часто було тісно і тхнуло інтригами і конкуренцією».

 

Натомість оповідачка – це наша сучасниця, студентські роки якої припали вже на роки незалежності. Її спроби знайти відповіді на важливі питання, розібратися у собі, врешті просто прожити щось значно більше, ніж просто одне своє життя, сягають дві тисячі двадцятих років. В обох часових вимірах йдеться радше про якісь дрібниці, другорядні деталі, які проступають назовні крізь кіптяву забуття/незнання, яка щільно вкрила минуле.

 

Припускаю, що для авторського задуму екзотична постать головного ідеолога українського монархізму Липинського справді є випадковою. Письменниці, вочевидь, більше йшлося не так про відновлення пам'яті про конкретну персону, як про спробу наблизитися до зрозуміння феномену безслідного зникання у вирві часу, немов у горлянці якогось гігантського синього кита, будь-якого, навіть найяскравішого, сповненого діяльності, служінню вищій ідеї і горіння життя. Загалом існування будь-якої людини, а не тільки Липинського, з усіма її думками, переживаннями, спогадами. Усіх тих мільярдів крихітних, майже невидимих світів, включно із нашим власним. (Головний акцент саме на безслідності, тотальному забутті, а не просто зникненні).

 

Хоча майже фантастична канва особистого життя цього польського шляхтича середньої руки, який раптом усвідомив себе політичним українцем, якісь його індивідуальні психологічні особливості, родинні негаразди доволі цікаві самі по собі, змушують з інтересом стежити за розвитком сюжету. Принагідно отримуючи авторське трактування багатьох важливих історичних подій, до яких він був причетний, причин поразки визвольних змагань і найголовніше їхніх наслідків для наступних поколінь. Багато цих оцінок є доволі гіркими для національного «ego» українців. Як у випадку Липинського, родинної історії самої оповідачки, так і у випадку кожного з читачів «Забуття». У переліку і млявість української громади, неграмотність населення, яке «має так багато мільйонів, але так мало людей», крадіжка державних грошей посольствами і місіями без жодної користі для молодої української держави, підлуватість, гнилість української натури.

 

«Забуття» не історичний роман і тим більше не наукове дослідження про В’ячеслава Липинського. Минуле тут лише тло, строго підпорядковане головній авторській меті. «З безмежної кількості розрізнених деталей вивести хоч якусь спільну закономірність, вибудувати історію історії, зрозуміти або хоча б наблизитися до розуміння таємниці» часу. Пізнати свою історію через його історію. Навіщо він, кожен із нас, узагалі був?

 

Хаос особистих людських доль у кожному новому поколінні постає з «лоботомії пам’яті», непізнаних, незасвоєних родинних уроків минулого, в якому діяли люди з таким самим хаосом у своїх душах. Справа не тільки у прямих причинно-наслідкових зв’язках, коли програна революція і втрата державності, байдуже з яких причин, обертаються трагедіями конкретних людей у наступних поколіннях. Результат забуття через незнання практично той самий. Майбутню бабусю героїні роману – бабу Соню – її батько у 1932 році залишає на сходах дитячого будинку, аби вона не загинула під час голодомору. Дідусь з боку батька – дід Бомчик – сам обирає рабське існування, щоб вижити в умовах тотального державного терору. Проте, як це не парадоксально, тільки цей вибір уможливлює її власну появу на світ. На противагу ненародженим дітям ОУНівців, загиблих за безплотні ідеї у безнадійній боротьбі з режимом.

 

Але хіба не на цю дорогу звернули свого часу польські шляхтичі, які підтримали Хмельницького? Чи той таки Липинський, полюбивши моторошний плід своєї уяви – країну, якої немає? Можливо, героїня справді вірно упокорює демонів своєї свідомості, лікує власну агорафобію, розмовляючи з психотерапевтом не про себе, а про Липинського? Як би безглуздо це не виглядало в очах лікарки. Чи сам Липинський не так лікував родові травми свого шляхетного народження в Україні? Відмінною від усталеної у польській офіційній науці правдою про Хмельниччину, історіями про участь окремих представників польської шляхти в українсько-польській війні на боці повстанців, а не власного уряду. Як би не шаленіли через це одноплемінники, скільки б не називали зрадником, але заховатися, втекти, вилікуватися від історичних травм не проговоривши всієї правди не можна. Навіть тих, які давно канули у забуття. 

 

Тіло бере гору над розумом. Страх зникнути провокує приступи, ніби серце от-от вибухне десь у горлі, не дає дихати на повні груди, нарешті просто душить…

 

Юрій ЧОРНЕЙ