Ще раз про те, що поганих не буває
Присутність в основній репертуарній афіші Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської дитячих вистав – унікальний для нашого прагматичного часу виняток. На телебаченні багато таких назвете? Ставити нині вистави для дітей – майже подвиг, який до снаги лише невиправним романтикам. Ну, а для того, щоб відкрити театральний сезон не комерційною постановкою, а казкою треба бути не тільки мрійником, але й відчайдухом. Задум розпочати сезон прем’єрою дитячої казки в театрі виношували давно. «Новий театральний сезон ми вперше відкриємо не виставою для дорослих, як робили це досі, а музичною казкою для дітей, - зізнався на передпрем’єрній прес-конференції директор театру Юрій Марчак. – Бо хоч ми театр академічний, проте також дбаємо про свого майбутнього глядача. Нині – це діти, але якщо вони ростимуть й виховуватимуться на гарних виставах, то й в дорослому віці збережуть інтерес до театру, а головне щиро його любитимуть». Цього року давню мрію нарешті вдалося реалізувати: 82-й театральний сезон стартував у вересні прем’єрою дитячого мюзиклу «Ще раз про Червону Шапочку». І це якраз та інвестиція у майбутнє, до слова, не тільки театру, про яку говорив його директор. Грати для дітей непросто, але якщо вже захопив цього глядача - іспит на професійну майстерність, вважай складено на "відмінно". І цю перевірку вибагливим глядачем прем’єра дитячого мюзиклу «Ще раз про Червону Шапочку» успішно здолала.
«Не стріляйте у нього! Він хороший», - дружно гукали діти на прем’єрі під час деяких сцен, застерігаючи жадібного Мисливця від наміру вполювати Сірого Вовка. Як таке взагалі може бути? Адже в класичній версії відомої казки, навпаки, все саме так, або майже так, й мало б завершитися. У тому й річ, що створена режисером-постановником Андрієм Романовим на основі музичної казки Юрія Кіма театральна постановка з оригіналом насправді поєднує лише назва й кілька героїв. Композитор Оксана Первова-Рошка, хореограф-постановник Анна Марчак, художник-постановник заслужений працівник культури України Петро Магратій та хормейстер Тетяна Д’яченко спільними зусиллями перетворили її на видовищний мюзикл. Тому історія про Бабусю, онучку і Сірого Вовка необхідна тут тільки для того, щоб трималися купи персонажі ще щонайменше чотирьох відомих казок: Баба Яга й Василина Прекрасна, Бармалій та Доктор Айболит, Снігова Королева та Іван Царевич. У цій казці Червона Шапочка Сірого Вовка анітрішечки не боїться. Навпаки, сміливо береться за його перевиховання. Бо поганих, як навчила її мудра бабуся, насправді не буває! А які ж тоді є? Ото ж бо й воно, що тільки хворі або нерозумні. Ну, можливо, ще бездушні. Але всі вони – непогані. Хворих слід лікувати, нерозумних – навчати, а бездушних – смішити.
Подальші перипетії сюжету й зусилля Червоної Шапочки підпорядковані переважно одній меті: переконати у тому, що поганих не буває не лише Сірого Вовка, але й глядачів. Особливо, дорослих, які, можливо, про це призабули. Осягнути цю просту істину допомагає майстерність акторів. Тому що Червона Шапочка (артистка Люсьєна Шутко) в казці відважна, але не самозакохана, її єству притаманні одночасно рішучість і щире захоплення навколишнім світом. Дівчинка вірить у те, що навіть вовк може стати людиною. Бо насправді Бармалей, Баба Яга чи той таки вовк живуть у кожному з нас. Головне не дати їм керувати собою. Просто на очах трансформується образ Сірого Вовка (артист Григорій Руденко-Краєвський). Ще хвилину тому, він запевняв, що напасти і тягти, хапати і загризти – крута робота для поганого хлопця. А вже за мить відважно змагається з набагато сильнішим за нього Бармалієм. Вигуки глядачів про те, що Сірий Вовк – хороший хлопець, засвідчують, що артист робить це переконливо. Дрібка гумору, яку він додає до образу свого персонажа допомагає тримати на собі увагу залу. Навіть тоді, коли на сцені з’являються не менш колоритні герої і за неї вже доводиться змагатися. Найяскравіший з-поміж них - це Бармалій. Постава, хода, міміка, жести - образ, створений артистом Віктором Барановським напрочуд переконливий. Його Бармалій – це такий собі не надто переобтяжений розумом дорослий чоловік, що веде себе наче якийсь капризний хлопчисько. Побачивши ж як «гуляє» рушниця в руках у Мисливця (артист Микола Гоменюк), який наздоганяючи вовка ловить дрижаки десь на Північному полюсі, вкотре переконуєшся: маленьких ролей не буває…
Очевидно, що герої в цій постановці багато співають. На те вона й мюзикл. Але щодо якості звуку і потрапляння акторами в фонограму – є зауваження. Прикро, бо без цих прорахунків в музичному сенсі вистава справді варта уваги. Так само як і вдало розв’язана сценічна проблема переміщення героїв у просторі й часі. У цьому зв’язку дехто майже напевно згадає нашумілу кілька років тому кінотрилогію «Матриця». Пригадуєте, на самому початку вистави, люди в окулярах з валізками, які задають ними ритм? Це, очевидно, вже заслуга художника-постановника й хореографа. Музичний мотив незворушної красуні Снігової Королеви (артистка Крістіна Зборлюкова), під який вони з’являється на сцені, ще довго по завершенні самої вистави переслідує глядача. А фантастичний співочий дует Василини Прекрасної (артистка Анна Моргунова) та Івана Царевича (артист Дмитро Леончик), поза сумнівом, є музичною кульмінацією всього мюзиклу. На сцені виконана героями лірична пісня змушує розтопитися крижане серце Івана Царевича, а присутніх у залі – захоплено вслухатися у кожне слово, яке злітає з їхніх вуст. Чого не скажеш про незрозумілий діалог онуки з бабусею під час перетворення бабусі… на вовкулаку. Майже в самому фіналі, коли вона так лякає свою онуку. Тут навіть дорослий глядач без фрейдистського психоаналізу не добере, що й до чого.
Грати для юних глядачів складно й відповідально. І то не тільки тому, що діти переважно щиро вірять у реальне існування персонажів, які виходять на сцену. Насправді вистава для них - це те саме життя, що й навколо. Як казка може бути не справжньою, якщо живі очі Сірого Вовка так дивовижно блищать під театральною рампою? У жодному мультику такого дива не стрінеш. Діти, звісно, чудово розуміють, що фантастичне дійство створюють артисти. Завсідники навіть зможуть згадати, що ось цей самий симпатичний дядько, наприклад, минулої неділі був улюбленим Карлсоном, а сьогодні він чудесним чином перетворився на хитрого Півня, чи, скажімо, жадібного Мисливця. Проте й після цього відкриття - лише вдруге чи вже вдесяте - переступивши поріг театральної зали, вони вкотре так само щиро й безпосередньо реагуватимуть на дійство, яке розвиватиметься на їхніх очах. І це тому дитяча публіка, вочевидь, найскладніша для будь-якої театральної трупи, але водночас й найвдячніша. Дітям не набридає дивитися одну й ту саму казку по кілька разів. Бо якщо вже полюблять її, то всім серцем. А відтак знову і знову допомагатимуть казковим персонажам шукати загублене, застерігати від небезпеки, відмовляти від поганого вчинку чи просто з місця коментувати те, що діється на сцені. І все це, напевно, тому, що чудо перетворення-перевтілення – ключове для артистів уміння – дитячому світосприйняттю значно ближче, ніж дорослому. Це і є той унікальний, живий енергетичний обмін між сценою й глядачами, тільки концентрований у десятки, а то й сотні разів, завдячуючи якому театр жив, живе і житиме вічно.
На фото з офіційного сайту театру Бармалій (образ, створений артистом Віктором Барановським).
