Ще раз про матеріалізм та ідеалізм (на вікенд)

Все ж таки, я городянин! Мені подобається бензиново-лоскотний аромат міста, багатовекторний вуличний гамір та хвилююча й принишкла тиша під’їздів чи парків. Мене самого несе назустріч натовпу, мені до вподоби показувати дорогу приїжджим та допомагати літнім людям її долати. Я люблю поглядом проводжати задні бампери всюдисущих таксі та ошатних городянок, які, причепурившись та одягнувши окуляри від сонця, йдуть із валізами повними овочів з базарів. Мені подобаються окрилені зграйки гарно вдягнених людей біля церков, костьолів та синагог. Мені імпонує, що в місті майже завжди є світло, вода та газ, і будь-коли можна скористатися блискучекнопочним телефоном-автоматом. В місті, задерши голову, щодня можна дізнатися яку годину показує старовинний годинник на ратуші, мене гостро надихає, коли він старанно відбиває у дзвін кожні прожиті містом п’ятнадцять хвилин. На міських вулицях можна вітатися лише із знайомими перехожими, а можна, особливо не напружуючись, зробити вигляд, що людину вперше бачиш. В місті важко порахувати всіх мешканців, бо цифра ця щохвилини змінюється – сумлінно працюють всі види транспорту, крім метро, що невпинно підвозить з усіх боків охочих побувати тут. Люди приїздять сюди з різних причин, і це зазвичай також подобається: чим більше нас, городян, тим більше додається в світі науки, техніки, гарних манер, мистецтв та надходжень у міську казну. Приїжджих переважно цікавить у місті можливість пройтися магазинами, що не може не викликати глибокого й радісного задоволення. На другому місці за задоволенням стоїть бажання здобути різноманітні знання у розгалуженій системі міських навчальних закладів. А на третій – що місто безперечно є тим місцем, де можна заробити гроші. Відвідування музеїв, театрів (навіть вовкуново академічних), бібліотек скотилося тепер, правда, на останні місця і майже не впливає на кількість гостей міста. Натомість, охочим до красивого та розумного городянам, можна вільно їх відвідувати.

А ще місто формує переважно впертий матеріалізм, на відміну від села, де народжується м’який як коров’ячі млинці ідеалізм. Не випадково всі класики марксизму-ленінізму, включаючи самого Володимира Ульянова, походять з малих та великих міст, а всі президенти нашої держави відповідно – із малих та великих сіл. Як тільки-но село в силу малоз’ясованих причин позбавили можливості більш менш сприйнятливо виживати, селяни, виховані в традиціях піддатливого ідеалізму, кинулися до міста за суворим матеріалізмом хліба й м’яса, за стрункими стосунками ринку. Що, безперечно, відразу позначилося на соціальних співвідношеннях в місті та викликало перетворення урбаністичної складової у пришлий ідеалізм. З міста поволі витікає виключно міська романтична принадливість, яка все впевненіше набуває рис слабкого й хиткого ідеалізованого романтизму.

Хоча власний, міський романтизм завжди мав чітко відмінні й автентичні риси: це не були цілком безпечні парне молоко, пахучі сіновали чи безтурботний випас худоби (корів, коней, кролів чи баранів), а це щедро адреналінові – можливість вилізти по непевній драбині на дах п’ятиповерхового будинку ні разу не впавши з неї, скочити на ходу з трамваю за мить до зупинки, проникнути повз контролерку з вусами на кіносеанс без квитка тощо. Тепер романтизм позначається у сумбурній суміші ідеалізму старого й набутого: наприклад, помочитися вночі, а то й серед білого дня у фонтан н знімаючи штанів, не відкриваючи рота лузати сонях у тролейбусі чи маршрутці безпосередньо на підлогу, не зачиняючи рота голосно розмовляти в магазині ніби всі довкола глухі чи когось дуже цікавить предмет вашої розмови, ширше застосовувати у нашій солов’їній мові  вишукані матюки у спілкуванні між собою та із старшими, і так далі.

Але, все ж таки, я люблю місто. Тут немає потреби вставати вдосвіта аби випустити курей,  подоїти худобу чи споряджати її на далеке пасовисько. Рано вранці тут встають лише відверті гурмани оздоровлюючої гімнастики, двірники, яких у селах іще немає, бомжі та двоногі компаньйони великих домашніх псів. В місті можна підвестися перед самим обідом, не з тої ноги, попоїсти або й ні, й знову лягти на інше ліжко чи диван, вкрившись ковдрою із головою.

В місті є такі місця, яких не може бути в селі за визначенням. Наприклад, пункти прийому склотари, значення яких у бутті знову впевнено зміцніло. Вони завжди були виявами щасливого міського життя та кузнею міського матеріалізму. Це витіюватий механізм отримання городянами подвійного задоволення: спочатку від випитого, а потім від отримання невеличких грошей за це. І чим більше ти випив напередодні, тим більше грошей ти за це отримав потому. Дещо псувала настрій обтяжлива процедура попереднього здирання етикеток, яка була запроваджена рідною партією та не менш рідним урядом десь у 70-ті роки минулого століття аби збити з пантелику занадто щасливих городян та примусити їх більш наполегливо боротися за побудову комунізму на кожній порожній пляшці. Проте й ця процедура не змогла здолати невмирущий потяг жителів міста до сумлінного засвоєння азів матеріалізму. Городянки вперто виходили заміж за представників найбільш утаємниченої професії (ніхто ніколи не бачив їхніх облич!) - приймальників склотари, й були безмежно щасливими від відчуття обраності та шляхетності, а молоді різноробочі продуктових магазинів мріяли потрапити на таку роботу, а тому майже не вживали портвейну до 11-00.

А ще можна любити місто за калейдоскоп облич на його вулицях. Такого ніколи не побачиш на запилених сільських шляхах, хіба лише біля сільради в період розпаювання чи звірки трудоднів. Обличчя городян завжди складаються з декількох важливих частин. Це – головним чином – чоло, очі, носи, роти й підборіддя. На чолах мешканців міста добре проглядається якась спільна велика таємниця, буцім усі одночасно вчилися в одній тій самій академії генштабу на заочному відділенні. У зморшках міських лобів завжди віддзеркалюється стурбованість спільними комунальними негараздами, гостре бажання кредитного реваншу й звичайна міська захопленість взагалі. Чола від цього морщаться. В очах городян як правило блищать завершеність прямих вулиць, казуїстика черги, бухгалтерія втоми, свідоме щоденне волання лазні та галактики зупинок громадського транспорту. Носи свідчать про національність, роти й підборіддя – про спосіб життя. Часом можна помилуватися й вухами городян. Вони стерильні як біде в санепідемстанції, бо аби мешкати в місті треба насамперед добре чути, щоб не потрапити у якусь цілком матеріалістичну халепу.

Приємно, що раніш городян не називали гарним іноземним словом «електорат». Тому вони жертовніше, по 99,9 відсотки ходили на всілякі вибори. Це продовжилося в селі і майже щезло в місті, тому викликає легітимну урбаністичну гордість.

Місто, як ніякий інший населений пункт, подобається мені наявністю пристроїв на ім’я світлофор. Мені до вподоби, що у міського світлофора саме три кольори, а не чотири, десять чи п’ять. Неймовірне задоволення тому отримуєш в місті від споглядання процесу перетину перехрестя, обладнаного такими от світлофорами. Тобто так званого регульованого перехрестя, яких по селам ще немає бо там регулювати рух не потрібно. Загальновідомо, що биків дуже сильно дратує червоне світло. Тому ті з них, які опинилися в місті, намагаються скоріше проскочити на жовтий, який блимає.

Проте більш за все я люблю місто тому, що в ньому на квадратний метр площі припадає рекордна кількість чарівних жінок. Це неймовірно: жінки – менеджери, жінки – корупціонерки, жінки – поповнювачки рахунків мобільних телефонів, жінки – спонсори, жінки – прем’єр-міністри, жінки – водії, жінки – матері! Куди лише вони не потрапили! Саме в місті жодній жінці на вдавалося іще зробити з чоловіка ідіота без його активної допомоги! Жінки в місті є авторками кількох вікопомних винаходів, які негайно взяла на озброєння недолуга решта людства. Скажімо, якщо на тренажері крутити педалі в зворотному напрямку, то можна потовстіти! Манікюр, педикюр, обережний оздоровчий спорт, секс-шопінг та найекзотичніші дієти – ось далеко не повний перелік того, як досягається прагматична й матеріалістична міська чарівність. Є, правда, в місті й такі жінки: пришиє тобі вішалку до пальто, а потім буде говорити, що віддала тобі молодість. Але це – рудименти похмурого родового ідеалізму, що залишилися в спадок окремим міським жінкам від бабусь-негородянок…

Я люблю місто за стрімку можливість вільно тинятися його вулицями, у будь-якому напрямку та за будь-якої погоди. В місті завжди знайдеться можливість сховатися від дощу, навіть якщо ти забувся вдома парасольку або взагалі її загубив. Місто ніколи не замете з головою снігом взимку, в місті сусіди ближче, а вороги – подалі, на іншій вулиці, місто – це місце концентрації друзів, стосунки тут складніші, проте складаються вони швидше.

В місті існують балкони, тому ти завжди можеш з одного із них зазирнути далеко в майбутнє. Можливо, колись на світі залишаться лише міста, малі й великі.

Але тоді нам буде не вистачати ідеалізму.

 Володимир КИЛИНИЧ