Сентиментальний вальс про жовте листя (читання на вікенд)
Де ж ви тепер, блискучі та недосяжні студентки університету? Із модними як кримплен зачісками «сессон», ламкими манікюрами та коротесенькими сукнями? З комсомольськими значками на горбиках саморобних джинсових курток, у філігранних туфлях на високім підборі, із мрією в різнобарвних очах? А чи лунає тепер для вас оте: «Листья желтые над городом кружатся»…
Ви всі абсолютно однакові з’їжджалися з далеких далей до Чернівців за знаннями, коханням та майбутнім! Ви безжалісно покидали рідні села, райцентри та інші великі міста, де потрапити до ВУЗу було складніше. Вами пишалися родини, вам заздрили безталанні друзі та однокласники, вас після сесій не могли дочекатися перші шкільні кохані, вгораючи у відчаю безпідставних ревнощів. Потому, не дочекавшись взагалі, вони йшли до армії і не поверталися більше до домівок, бо вас там уже не було…
Як хотілось вам дорослого життя, широких самостійних кроків та багатовекторної безтурботності! Сорокакарбованцева стипендія вдавалася вам найвищим земним благом та запорукою світлого майбутнього, майже індивідуальним, навіть інтимним комунізмом. Ви, звісно, розраховували на допомогу з дому, але все ж ви найбільше вірили у власні підприємливість та талан.
Із старосвітськими дідусиними чемоданами та сумками з претензією на тодішню моду, ви виходили ранками на перони чернівецьким вокзалів із подивом на обличчях та тремтливими сподіваннями першого важливого етапу життя. Вас зустрічав тривожний вітерець здійснення давніх дівочих мрій, голоси вокзальних диспетчерів в репродукторах, що урочисто оголошували прибуття ваших рейсів. Вам здавалося, що до вас прикуті очі, устремління та надії всіх городян і вони щиро вдоволені вашим довгоочікуваним прибуттям до міста. Вам негайно пропонували гарячі пиріжки та варену кукурудзу, вас запрошували на екскурсії та розповсюджували серед вас квитки до театру й філармонії. Вам непомітно пропонували приєднуватися до свята життя у Чернівцях:
- Циля, ви слишите как пахнут мои новые духи?
- Ну канешна! Шо я по вашему слепая что ли?
А центральною вулицею весело снували чистенькі нові тролейбуси та великі «Волги» - таксі. Якщо вас супроводжували родичі, то ви неодмінно користувалися саме таксі, які негайно доправляли вас нагору до університету. Перед великою аркою ВУЗу ви збиралися хвилюючись та тремтячи у невеличкі кільця «за інтересами», згідно омріяних факультетів. Ви тривожно вислуховували сповіді тих, від кого відвернулася вдача минулорічного абітурієнтського сезону. Ви вперше в житті чули прізвища суворих викладачів, які сотнями «різали» невдах минулого року. Ви поверхово знайомилися між собою ще навіть не розуміючи, що потім, через десятиліття, ви будете довго згадувати де саме відбулося це знайомство. О! Скільки таких знайомств пам’ятають ці університетські ворота!
А «Листья желтые над городом кружатся»…
Ви несли в спітнілих руках загорнуті у чистенькі носові хусточки шкільні атестати, які пахли рвучкими фарбами міністерства освіти, обережно обходячи центральну алею, куди суворі університетські вахтери в чорному заборонили вам щойно навіть дивитися. Ваші великі чемодани викликали поблажливу посмішку тих, хто виходив з воріт та великих коричневих корпусів. Ви поки що не відчували ніяковіння, бо думали про інше.
Чотири на місце, п’ять на місце, двоє на місце! Чому я, золота медалістка, гордість школи, надія батьків та потомственна інтелігентка, маю знову доводити власну ціну абсолютно чужим та ворожим людям? Вас обурювали нові вимоги та сам дух такого недоречного суперництва! Вас глибоко зачіпали суперниці, які посміхалися, були одягнені краще за вас, в очах яких однозначно світилася безтурботність та безсумнівна перемога! Особливо дратували місцеві, міські дівчата, які впевнено випурхували із тролейбусів, без валіз та чемоданів, лише із легкими білими сумочками через плече та щільно списаними загальними зошитами репетиторських конспектів…
Як у гіпнозі пройшли непривітні процедури приймальних комісій. Надвечір ви поселялися у чистенькі гуртожитки, показавши вахтершам сині квитанції з лазні на Проспекті. До кімнат внесено чемодани, обережно розмотані смугасті матраци на ліжках з пружинами, знято босоніжки, ноги обережно вставлено у тапочки, що пахли домівкою, розщібнені верхні ґудзики кофточок, вкотре за день затамовано подих. Іще одне загальне знайомство, із сумок ви дістали їжу, домашнє вино чи трішки бабусиного самогону та розтоплені сонцем й переживаннями заповітні шоколадні цукерки «Мишка на севере». Можна вперше за день попоїсти…
Відшукана найближча пошта, студентська їдальня, довгов’яза кастелянша, перукарня та гастроном «Кооператор». З’ясовано пішохідний маршрут до університету…
Ваші вступні іспити позаду. Вас зараховано!
Приблизно з 2 вересня, вже опісля переможного візиту додому та відповідних святкувань, ви несподівано почали помічати, що в університеті вчаться хлопці. Та й серед викладачів чимало чоловіків, в тому числі й цілком придатних за віком. У вересні ви цілковито вчитеся, старанно конспектуєте почуте й те, що вдалося зрозуміти, та відвідуєте бібліотеку. Ви намагаєтеся жити за розпорядком. Як екіпажі космічних кораблів ви формуєте склад ваших кімнат у гуртожитку. Ви схвильовано приймаєте перших гостей. Ви святкуєте перші свята. Ви отримали студентські квитки та заліковки. Ви пізнаєте місто. Але, Боже, як дратують ці місцеві дівчата!..
Студентські кохання не мали для вас рецептів, часових меж та гарантій. Ніщивно перемішувалися факультети. Коханням дихав кожен куточок ваших гуртожитків, включаючи й ленінські кімнати. Бокал «шипучки», набір польської косметики від якогось фарцовщика Зюзі, декілька походів в кіно, втрата останніх дівочих ознак на якійсь квартирі в місті й, нарешті, весілля. Тоді було можливим усе, особливо вночі.
- Опочки!
- Не треба, не зараз, не тут…
- Ну, не я ж це видумав, мила. Так треба…
Й «Листья желтые над городом кружатся»…
Затримка… якесь неприємне, доросле жіноче слово…
Вам далеко не всім поталанило. Чужих вулиць багато, тому декому з вас доводилося декілька разів переїжджати із свята на свято.
Хтось із вас, найрозумніших та найвродливіших, вчасно не розглядів у обранця зіпсованості міського «плейбою» чи банальних згубних схильностей, хтось розмірковував занадто швидко й випередив свій час, у когось добро перемогло здоровий глузд, як у американських фільмах про кохання…
Ваші прощання з коханням були милими й зворушливими, тому що розлука обіцяла бути тривалою та приємною.
Хтось із вас діяв як у дитинстві: гра у футбол ще в селі після дощу на свіжій траві босоніж. Ноги зелені та брудні, часом наступиш не помітивши в коров’ячий «коровай», а воно вилізе межи пальці. А ти розгойдаєш ногу й ним у пику суперника! Чмяк! От сміху!..
А в парку імені Калініна відкрився тоді як раз новий атракціон – «Дівчина з веслом». Буквально за п’ять копійок будь-яка жінка могла взявши в руки весло, знову відчути себе дівчиною…
Втім, життя щедро вчило вас досвіду, і з часом ви стали вже достатньо досвідченими невдахами. Як казала мрія одного ідіота: «Здраствуй, Вася, я збулася»…
Домашні та інші клопоти зовсім не за університетським фахом, декілька нудних випадкових зрад, непевна кар’єра в країні, що приречена та розпадалася. Проте більшість із вас так і залишилися вчительками із хронічно хворим горлом. Бо зберегли принциповість ваших професорів 70-х років. Бо не забулися романтики колоквіумів, семінарів та сесій, обов’язковості та військової простоти словників, буденності щоденної самоосвіти, неухильності студентських «відробок». Ви не позбулися далеких від вас тепер Чернівців.
Ну, й, звісно, цього: «Листья желтые над городом кружатся»…
Пройшло тридцять років.
На вечір чернівецькі синоптики обіцяли потемніння. Так от де ви!
Ви знову стоїте тут, біля університетської брами і зовсім несхожі між собою. Вас зовсім не помічають нинішні студентки та й вони вам байдужі.
Ви тепер дещо схвильовані, і зовні ніяк не покарані за кохання та вірність, ви знов безвідмовні мов гейші. Ви знову розцвіли кольорами того літа. На іншому оберті життя.
Але ви знову прекрасні. Як місто.
Життя ваше не таке прекрасне, як хочеться, але й не таке жахливе, як здається…
А що жовте листя? А «Листья желтые над городом кружатся»…
Володимир Килинич,
Червень 2009 р.
