Рахунок Порошенка Україні (думка)
Після заяв Гройсмана і Авакова знову розгорнулася дискусія про Порошенка. На мою думку, час для об'єктивної оцінки цієї постаті ще не настав. Але кілька висновків можна зробити вже зараз.
Порошенко ніколи не був таким патріотом України, як радянські в'язні-дисиденти чи деякі представники мого покоління "чергового відродження нації", які прийшли у громадське життя після 1991 року. Навіть у 2014 році, коли він випадково став Президентом, рік-півтора його політика нагадувала те, що зараз робить ЗЕ-команда. Якісь безглузді заяви голови адміністрації Ложкіна, незрозумілі призначення. Це був період, коли Яценюк і «Народний фронт» вигрібали купи лайна, які залишилися після Януковича і рятували економіку країни, щоб зберегти бодай якусь керованість макроекономічними процесами.
Патріотом Порошенко став з потреби, а не за покликом серця. Спочатку влаштувавши змагання з НФ, хто з них більший "яструб". А потім це взагалі стало єдиним аргументом, який він міг запропонувати суспільству. Знову ж таки не через свій вибір, а з безвиході. Точно згідно з формулою англійського політичного діяча 18 століття Семюела Джонсона про те, то патріотизм - останній притулок для негідників. (Цитую Джонсона для кращого розуміння думки: Порошенко рятував не Україну, а себе Україною). НА МОЮ думку, для нього це було лише формою, а не змістом діяльності. А наслідки побачимо точно не ми.
У Черчилля, якого англійці провалили на виборах після перемоги у війні, була інша державна традиція, ніж у нас. Черчилль все життя був проанглійським політиком, а Порошенко став проукраїнським тільки тоді, коли особисто йому це стало вигідно. І буде ним рівно стільки, поки не з’явиться іншої вигідної пропозиції. Він як патріарх Філарет - вірний тільки собі. Країна і церква для таких як вони тільки засіб для власного возвеличення.
Водночас ця зміна пішла на користь країні. Але тільки у дуже вузькому сегменті. Механізм лишився повністю старим. Тому я не можу вважати його великим реформатором, і тим більше вважати єдиною опорою України. У 90-х роках мені було би цього цілком достатньо - мови, церкви, я і зараз цьому радію, але вже не настільки впевнений, як був переконаний тоді, що це може виправдати всі інші змарновані шанси. І що в цій ситуації переважує.
Так, формально цей курс був вигідний Україні, а з безперечними апаратними талантами і енергійністю Порошенка ще й виявився частково реалізованим. (При цьому не варто недооцінювати ПОЗИТИВНУ роль обпльованої Верховної Ради України, яка теж була найбільш проукраїнською в нашій історії. Хоча, цілком можливо, з тих самим мотивів, що й Президент).
Під цими гаслами Порошенко провів всю свою виборчу кампанію, і це теж позитив, бо це, напевно, трапилося вперше в нашій історії. Ніколи досі жоден претендент (з тих, які мали шанси), не будував всю кампанію на чіткому політичному векторі розвитку країни. Навпаки, у гонитві за електоратом, штаби радили своїм кандидатам не окреслювати чітко зовнішній вектор, простіше кажучи не лякати електорат НАТО. Згадайте, навіть Ющенко уникав прямих відповідей на це запитання. Те, що ми мали його за прихильника НАТО – швидше було авансом, ніж наслідком його передвиборчих заяв. Традиційно вважалося, що домінувати під час виборів має навіть не економіка, а соціальні питання.
Нарешті вперше за всю нашу новітню історію один з кандидатів побудував свою кампанію на цивілізаційному виборі. (Щоправда, навіть перемога кандидата з такими гаслами, не убезпечувала від несподіванок у майбутньому. Вітчизняна практика, на жаль, знає чимало випадків, коли зі зміною політичної ситуації політики швидко міняють погляди разом із зовнішнім курсом).
До того ж цей курс вирішував завдання, які українська нація не виконала ще у 19-му - на початку 20-го століття, коли цей шлях проходили центральноєвропейські сусіди. Та ж національна церква, захист національної мови. Тому говорити зараз, що це було не потрібно робити, або скасовувати - значить повертати ситуацію назад до 19 століття. Але Томос - це 19 століття. І томос - мімікрія Порошенка-політика. Вкрай необхідно його мати, але це не може надихати на майбутнє. Виграють війни не тільки тому, що захищають свій дім; їх також виграють, коли напевно знають, що свій дім кращий і ясно бачать його перспективу у майбутньому.
Особисто мені у всій цій історії зі злетами і падіннями найбільше прикро не через чиїсь перемоги чи програші, а через очевидне політичне знецінення національних цінностей. Переживши наприкінці 80-х - початку 90-х справжнє національне відродження чудово усвідомлював: те, що в національному плані пережила країна за останні три роки - виконання завдання ще 90-х років, того, що наші більш вдатні західні сусіди з Центральної Європи зробили ще тридцять років тому - демонтували комунізм, колоніальні прояви тощо, ми ж безнадійно відстали і не довели до кінця.
Ніколи до того, і вже напевно ніколи після, Україна не була і не буде такою українською, як в останні кілька років. Напевно в умовах глобального світу - це не велике досягнення; але для нас, романтиків часів перебудови - здійснення, хоча й дуже запізніле, юнацьких сподівань. Країна мусила це пройти, щоб піти далі. Діяти так еліти змушувала політична доцільність, але це виявилося на користь колишній колоніальній території. Ніколи ще так не було, щоб патріоти хотіли, майже як нас вчили у школі, а номенклатура їх чула і могла впроваджувати таку лінію.
Але все це вже не мало значення на тлі невиконання ключових завдань, які стояли перед Порошенком, як президентом. В умовах неспровокованої російської агресії і національного піднесення в української України був шанс на якісний ривок. Якби її очолив тоді відповідальний державний діяч-патріот, який би приніс себе в жертву, а не звичайний політик. Країна чекала на якісну модернізацію. Але цього не сталося. Порошенко безвідповідально поставив під удар шанс для країни через свої особливості. Чи буде ще один такий шанс? Я не знаю!
Те, в чому ми зараз опинилися, прямий наслідок його ненаситності. Свої інтереси він поставив вище національних, які були для нього тільки фіговим листком. Нам перепала дрібка від того, що ми могли мати після Майдану і Революції Гідності. Фактично повторилася ситуація 1991 року. Тоді до влади мав прийти Чорновіл, а прийшов Кравчук. Те саме у 2014 році.
Саме тому я не голосував за Порошенка ні 2014 року, ні в першому, ні в другому турі виборів. Я теж не в захваті від нової влади, але списувати все тільки на дурний народ теж не можна.
Найбільша вина Порошенка - криза фантастичної довіри, якою його наділив народ 2014 року. Мандат був на якісні зміни. Мова йде про професійну модернізацію країни, якої Порошенко не захотів робити. Довіра мала бути скерована на всеосяжні болісні і непопулярні реформи. Ніхто не хоче, щоб його шмагали. Це правда. З терапевтичною метою щодо народу таке можуть собі дозволити тільки ті володарі, які наділені його величезною довірою. Тільки для цього вона і потрібна. І більше ні для чого. Ціну за ці реформи мали заплатити абсолютно всі. Включно з першими особами. Цього не сталося. Реформи виявилися поверхневими і недостатніми. Довіру втрачено. Шанс змарновано.
Зараз Порошенка не тільки можна, але й потрібно критикувати. Ми критикуємо навіть Україну, коли хочемо щось у ній змінити. Порошенко - це навіть не Україна. Чи ми хочемо поховати Україну разом з Порошенком? Ніколи цього не буде, бо він - не вона!
Я точно ніколи в житті не буду більше сліпо підтримувати жодного політика. Мене цікавлять цінності, а не персони. І ніколи Україна для мене не буде персоніфікуватися з ЖОДНИМ політиком. Бо Україна - це цінність, а політики - лише слабкі люди. Мої цінності не мінялися з 1991 року, Порошенко тільки тимчасовий попутник на цій довгій дорозі. І тільки в майбутньому буде видно, чого він приніс більше: шкоди, чи користі для України. Якщо через нього вороги тепер відіграють ситуацію ще далі назад, ніж вона була при Януковичу, то за що мені його хвалити? Що провалив створення нової якості влади, через що відбувся нинішній реванш?
Віддаючи належне зробленому, вдавати, що не було решти - вважаю не правильним. А хто був найкращим президентом, побачать, на жаль, вже тільки наступні покоління, після нашого відходу.
Що переважить у цьому рахунку: добро чи зло, колись оцінять історики. Знову ж таки, залежно від того, чи вціліє українська державність, одночасно укріплена і ослаблена Порошенком.
