Притулок мрійників та адептів (читання на вікенд)

Знавці розповідають, що Cafe Central на вулиці Панській, 14 у Відні було головним місцем зустрічі літераторів до Першої світової війни. Переважну частину доби письменники й поети, есеїсти й кабаретисти проводили в цій кав’ярні, тому нерідко, відправляючи власну кореспонденцію, як зворотню адресу вказували: Відень, Cafe Central. А громадянин Петер Альтенберг пішов далі й взагалі вказав Cafe Central як адресу проживання в поліційній анкеті. Постійним клієнтом кав’ярні протягом 1907-1914 рр. був і хтось Лев Троцький, який полюбляв там грати в шахи й базікати про «перманентну революцію». Свій віденський період він позначав як „теоретичну підготовку другої російської революції”. Коли у 1917 р. у Відні дізналися про початок Жовтневої революції в Росії, один високопоставлений тамтешній чиновник зневажливо спитав: „Хто ж там здійснив революцію? Може пан Троцький з Cafe Central?”.

Хоча, як з'ясувалося пізніше, революціонером Лев Давидович був посереднім. Трибуном, теоретиком, публіцистом, задавакою – так! Причому блискучим та визначним, а от практиком – нікудишнім, якщо його зумів обійти практично ледь писемний дикуватий горянин…

Це згадалося тому, що місто наше, здається, поступово із рухом власної історії перетворюється на притулок посередності. Місто посередніх маленьких людей. Тут є два боки питання: позитивний та не дуже.

Спочатку про позитивний бік. Відомий городянин Ігор Померанцев якось зазначив: «Як ви гадаєте, яке місто у німецькомовному світі наймодніше? Чи, у крайньому разі, одне з наймодніших? Я маю на увазі моду культурну, інтелігентську, з присмаком ретро. Це місто називається Czernowitz – Чернівці. У Німеччині й у Австрії про нього пишуть й говорять як про Атлантиду. Між двома Світовими війнами Чернівці, формально місто румунське, залишалося останньою оазою австро-угорської імперії, де час зупинився. Тут панував, як писала поетеса Роза Ауслендер: “незвичайний стиль життя: відчуження від усього світу та нехтування грізною дійсністю”. Ауслендер, яка стала пізніше класиком у Німеччині, називала Чернівці містом мрійників і адептів, населеним шопенгауеріанцями, ніцшеанцями, марксистами, фрейдистами. Тут марили Гельдерлином, Рільке, Стефаном Георге, Георгом Траклем. А ще поетеса назвала Чернівці “містом, що затонуло». Тобто Чернівці завше були негаласливими, невеличкими та ошатними. Оазою, мешканцям якої глибоко в носі проблеми й переймання інших міст, малих та великих, навіть столиць, щільно населених видатними й великими. Всілякими політиками, економістами, агрономами, імператорами, генсеками й президентами. Народ в інших містах завжди має владу, лише не знає над ким. Міський люд владарює лише над собою.

Вдивіться в старенькі міські світлини: легковажні капелюхи-канот'є, модні білі штани, закручені вуса, квіти, вишукані стеки, безтурботний аромат парфумів, білі випрасувані сорочки й сукні. Ніякої політики, ідеологічних страждань,  заздрощів та національних чвар.

Але головне – наші попередники ніби вимагають триразової, гарячої духовної їжі! Вони буцім підкреслюють: художнє читання – це необов’язково вголос. Вони поводяться як матеріально зацікавлені ідеалісти: а чи варто базікати на вічні теми істоті, яка проживе лише декілька десятків років?

Проте – базікали. Це абсолютно точно. А щоб не було так гірко, підсумовували: небо не для нас, нам не дано літати, і все, що ми можемо – це намагатися не падати…

А тепер про негативний бік теми. З тих пір минуло чимало років. Змінювалися влади та устрої, які з’їдалися власною самозакоханістю, а влада КПРС, скажімо, реально захиталася в той момент, коли розум збезчестив совість. Активніше потягнулися у вирій міські євреї – парадоксальніший народ: народжуються в Чернівцях, а від’їжджають на батьківщину. Мілішають Атланти – раніше вони тримали в місті небо, а тепер балкони. Образливішими та примхливішими стають художники й митці. Так, образити художника може кожний, проте не кожен, кого образили, - художник. Городяни по іншому реагують на подарунки. Дехто з дівчат, скажімо, вважає, що їхній хлопець подарував їй вазу, щоб вона не знаючи куди її покласти, впала у депресію. Все частіше перед нею постає нелегкий вибір – або втратити цнотливість у боротьбі за кохання, або ж втратити любов у боротьбі за цнотливість. А вихований городянин, спілкуючись із городянкою, ніколи не подасть вигляду, що він вихований. Навіть міські діти вже достеменно знають, що якщо мама сміється над жартами тата, то вдома гості. Дехто із тих, що тоне, хапається за соломинку навіть тоді, коли поруч пливають стовбури і до берега пара метрів. Чітко позначилося два типа городян: одні котять світ, а інші біжать поруч й галасують: «Боже, куди котиться цей світ!». Інших спіткала хвороба купівель – життєвий шоппінг (вони, видно, волають в кінці стати найбагатшими мешканцями Годилова…). Це вони верещать: «Купляйте землю, її вже не виробляють!».  Завжди знайдеться бажаючий додати до нижче сказаного. Нормальних героїв не залишилося – всі пішли в обхід. Раніше розум, честь та совість були у однієї партії, тепер у кого - розум без совісті та честі, у кого - взагалі нічого. А політика брудна штука для того, аби сторонні туди не лізли. Тепер в політиці час суцільних Троцьких – завсідників віденського Cafe Central.

Яка б дурня не прийшла в голову городянину, у нього завжди знайдеться однодумець. В усьому світі люди купують фотоапарати, аби знімати родину. У нас – пиятики. Коли сучасні городяни дивляться на небо, то один одному каже зазвичай: «Дивися, які хмаринки!». А той так само автоматично й буденно відповідає: «Так, це вони вміють». Дивишся по телевізору місцеву рекламу – в ній рекламують місцеву ж газету. Придбаєш газету – а там реклама магазину. Йдеш до магазину – а там продають телевізори. Купляєш телевізор, вмикаєш, а там – реклама тієї ж газети. І так далі…

Ми тепер ніби питаємо в когось дозволу жити. Як на маловідомій мініатюрі 30-х років минулого століття – «Гебельс питає дозволу у мами стати фашистом». Це така ж безглуздість, як «совковий» чорно-білий телевізор «Радуга». Це таке ж безпам’ятство, як забувати про те, що будь-яка дівчинка з персиком з часом перетворюється на бабусю з курагою…

 Ні, таки слід прискіпливіше вдивлятися у старі світлини. Навчитися їх читати. Вчитися дивитися у майбутнє в тодішніх городян. На одній такій відомій світлині тодішній мрійник зобразив Ringplatz – Центральну площу тепер. Із ратушею, трамваєм та городянами в білих, мрійливих шляпах. А над площею злетіли дивовижні цепеліни, стрімкі літаки та повітряна залізнична колія, яка мчить потяг кудись туди, куди іншим нічим не доберешся (скоріш за все Цецино або Роша, бо тоді, як втім і зараз, туди потрапити в білих штанях було проблемою). На місті теперішнього скверу з фонтаном якийсь чудернацький дім, чимось схожий на забудову київського Хрещатику, - апогей тодішньої уяви про майбутнє чернівецької архітектури. Кудись на Садгору йдуть військові під орудою офіцера на коні. Жодних слів немає. Проте мрії та думки про майбутнє просто пасуться на пасовиськах слів. А чи замислюємося ми про майбутнє? Як ми бачимо та уявляємо його? Де ми взагалі – в глибокого минулому, у прісному сьогоденні, в занадто далекому майбутньому, збоку, спереду, всередині, де?

А ми вдома! Й не треба страхатися говорите перше, що прийшло в голову. Треба боятися говорити останнє, що із неї вийшло.

Адептом наразі бути досить просто. Наша батьківщина – єдина мати, яка завжди має більше дітей, а ніж в змозі прокормити. Тому ми її не уникаємо, ми її дозуємо. А відтак, коли втрачати вже немає чого, настає час знаходити. Не треба шукати при цьому собі свою Голгофу. Далеко не кожна Голгофа призводить до вознесіння.

Треба старанно поповнювати словарний запас, а то однієї чудової днини й сказати буде нічого. Як на старовинній чернівецькій світлині із літаками. А тема останнього доленосного твору у всіх у нас одна – як я провів Життя.

Ось що прочитав я, розглядаючи старі поштівки міста. «Це неможливо!» - мовила Причина. «Це безглуздя!» - відзначив Досвід. «Це дарма!» - відрізала Гордість. «Спробуй…» - прошепотіла Мрія.

Володимир Килинич