Примарні парки дитинства: Деманта, Андруховича, нашого власного? (Вечірній BukNews про ранковий диктант)

 

Напрацьовані під час конспектування лекцій (ще в часи студентської юності) навички - розгонисте, по одному-два слова в рядку, широке письмо не поєднаних між собою літер, які розрізнити часто можу тільки я сам - згодилися якнайкраще. (А, може, особливості почерку - це якась вада? Бракує терпіння нанизувати літери одна на одну не виступаючи за межі рядка ). У будь-якому разі, жодних проблем зі швидкістю диктування у мене не виникло. Навпаки, ще мав час коментувати написане

 

Щодо змісту. Ну, Андрухович знав напевно Все пов'язане з деревами і парками, навіть формально, бо зміст тексту не стільки і не тільки про це, у мене рука не підніметься критикувати. Після того, як цілий розділ своєї власної книги присвятив парку на горі Габсбурґ у Чернівцях, хіба я міг встояти перед реченням: "Наш парк перевершував будь-який інший - він був чудесним лісом. Він існував поза часом і в позачассі тривав"?

 

Мій розділ про парк називається "Диво природи на околиці Чернівців". «Від моменту, щойно зійде сніг, і до пізньої осені ми потрапляли до парку або просто зі свого палісадника, перетинаючи дорогу і перестрибуючи через живу загорожу, або через один з трьох входів», – розповідав Демант... Улюбленим місцем для ігор і читання стала штучна скеля, на якій в австрійські часи був закріплений барельєф імператора Франца-Йосифа... Годі було віднайти краще місце, ніж ця загублена між деревами скеля, щоби крадькома ознайомитися з книжками, не рекомендованими мамою до прочитання...

 

Хто знає, чи це, бува, не перший альпіністський досвід, здобутий у дитинстві під час штурму колишньої «цісарської скелі», розташованої у «найпрекраснішому парку світу», згодом допоміг чернівчанину Петеру Деманту здолати життєву Голгофу? Можливо, цьому посприяли прочитані на кам’яних лавицях біля «постаменту» чи на ньому книжки, «ігри в індіанців», спогади про обкований залізним кільцем старезний каштан, що ріс біля входу у парк, розмови під час прогулянок із двома-трьома місцевими «ентузіастами чистого повітря» – Мері Красс (донькою інженера – будівничого тунелів), відставним професором-природолюбом Майєром, який повсюди носив за собою витончений шезлонг, – і навіть закарбований у пам’яті образ велетенського плямистого дога багатодітної фрау Бреннеке, який облюбував собі місцину під велетенськими ялинами.

 

Час, проведений у парку, – чи не найсвітліший спогад довгого і складного життя. «За кілька хвилин, оббігши полігон, я роздягнувся, звернув джгутом сорочку й піджак, пов’язав їх довкола талії – так я у дитинстві звільняв руки від непотрібного пальта, коли бавився у своєму рідному парку», – згадає Демант дитячу звичку вже в радянському таборі. Понад два десятиліття, навіть після звільнення, йому доведеться задовольнятися красою іншого парку – селищного скверу в Ягідному, що на Колимі. Таким собі острівцем неторканої тайги, який не викорчували під час будівництва табірних бараків. На відміну від багатьох інших поселень, у тому числі Магадана...

 

Хіба здатен навіть найміцніший граніт замінити таку людську пам’ять про примарний парк свого дитинства? Хоч Деманта, хоч Андруховича, а хоч і нашого власного?

 

 

 

 

Першим, до складеного по пам’яті списку колишніх однокласників по німецькій гімназії, чернівчанин Петер Демант записує хлопця на прізвище Андрухович (sic!). Зважаючи, що склад класу часто змінювався залежно від успішності учнів, деякі з яких залишалися на другий рік, а на їхнє місце приходили колишні другорічники, очевидно, що запам’ятати вдавалося далеко не всіх однокласників. Тим більше, що свій список Демант складав вже після перебування у «білому крематорії».