Порівняльна гносеологія дитинства (читання на вікенд)

У дитинстві, якщо захворієш, завжди приходила лікар Сара Давидівна. Вона відразу з’ясовувала діагноз, ще по дорозі, або в крайньому випадку, виходячи із великої білої «Волги» з червоним хрестом. Тоді хвороби були зрозумілими, безпечними, на тлі необхідності йти до школи, вони сприймалися як невеличкі й несподівано веселі канікули. Трішечки риб’ячого жиру, хлористого кальцію, гірчичників на пружні груди й спину ставили молодий організм на місце. Пігулки з рецептів не вживалися, бо від них ці маленькі канікули дуже швидко закінчувалися, й сіра ртутна смужка термометру вперто падала долу, а Сара Давидівна, підписуючи крізь окуляри довідку – прикінцевий апофеоз дитячої хвороби, задоволено застерігала занедужати  знову. Втім, яке суспільство, такий і грип.

Тоді завжди була справжня зима, спекотне літо, ніжна весна – авітаміноз життя, й задумлива, тепла й золота чернівецька осінь. Зовсім не календарної весни очікували тодішні городяни, а конкретно того дня, коли можна буде на балконі палити цигарки «Новость» в одних лише трусах…

Всі люди навкруги були гранично живими, похорони відбувалися десь далеко, вони ніколи не стосувалися тебе особисто. Смерть людей відсторонено сприймалася як непорозуміння, прикрість, випадковість. Вона відбувалася на сусідній вулиці, в іншому районі, переважно вночі, без твоєї особистої присутності, в час, коли ти спокійно та безтурботно спиш.

Мріялось, планувалося, очікувалося. Життя текло невпинно, кольорово, стрімко та безкінечно. Все було просто та гранично зрозуміло.

Батьківщина була потрібна для захисту її кордонів, дівчата зрозуміло фарбували вії не відкриваючи ротиків, постаті входили в історію не знімаючи кепок, від Наполеона приймалися в спадок лише торт, коньяк та психи на Мусоргського.

Бесідою було те, коли три жінки спинялися на розі Кобилянською та Котовського, щоб поговорити. Пліткою – коли одна з них йшла далі у справах.

Городяни були ніби створені одне для одного: чоловіки з честю несли своє достоїнство, жінки з достоїнством несли свою честь.

«Маркс, Энгельс, Ленин и примкнувший к ним Шепилов» складали єство офіційної суспільно-політичної орієнтації люду. А те, що у нього діялось всередині, було видно в очах. Чиновники не дуже відрізнялись від звичайних людей, у них просто був яскравіше означений совковий мутантизм. Щоб красиво пояснити, що таке «радянський народ», потрібно було спочатку в ньому народитися, потім вийти з нього, й лише після цього розповідати про нього казки на політінформаціях. І взагалі: народ, яким править тиран, що вийшов із цього ж народу, вважався вільним.

У ресторані «Дністер» випивалося всього дві чарки: першу і декілька других. До ЗАГСу йшли лише для того, аби поставити державу до відома про те, що певні молоді люди сплять разом. Агрофітнес на крихітних заміських  городах (дачі з’явилися пізніше), мораль іще морально не застаріла, музичні групи поки що не були легендарними, бо легендарні – це тоді, коли вже ніхто не може згадати як вони і що колись співали.

            У під’їздах гадили озираючись та червоніючи (пива у вільному продажу було іще замало, а знаменитий чернівецький квас надійно цементував січовий міхур), ремонти робили з «накатами» у псевдонаціональному стилі, зовсім не було такої напруженості автомобільного руху як тепер (днями один із міських телеканалів захлинаючись повідомив про те, що коли в районі Червоноармійської було збито перехожого, то на землю він впав лише через двадцять хвилин)…

            Записати б тоді ту тишу на магнітофон та ввімкнути тепер на повну потужність!..

В місті зустрічалися люди дивних професій. Один чернівчанин довгі роки хизувався тим, що був натурщиком у Фаберже. А відтак на першотравневих демонстраціях він завжди мав преференції від парторгу і носив лише портрет худенького члена політбюро товариша Громика. Люди мріяли про домашні телефони із гордовитими чотирьохзначними номерами, який нині потрібен лише для того, щоб знайти мобільний. Виявляється тоді була справжня свобода слова, бо нині вже на парканах та у міських вбиральнях, власне, нема що писати. Була якась інша динаміка: лише звикнеш до хорошого життя, а воно стає кращим.

Завдячуючи бородатому англійцеві Ч. Дарвіну кожна мавпа мала тоді моральне право пишатися людством, що вони й робили, блимаючи зеленими оченятами із брудних кліток міського зоосаду на краю головного парку міста. Великий теніс був тоді тим же, що й пінг-понг, тільки спортсмени грали, залізши з ногами на стола. Авіарейси затримувалися лише в наслідок відсутності аеропорту в тому чи іншому місті.

Кожен міський хлопчак з дитинства мріяв побувати в містах із подвійними мелодійними назвами: Баден – Баден! Монте – Карло! Буенос – Айрес! Але ніяк не вдавалося побувати десь, крім Кам’янець – Подільського. Проте здавалося, що всі міста з подвійними назвами схожі між собою. Приблизно як Куршавель і Крижопіль…

Гінекологом називався нетерплячий педіатр, мистецтво політика полягало в тому, щоб всі бачили як він кидається на амбразуру, але ніхто не помітив, що кулемета там немає, автомобілі були розраховані на чотирьох: один керує, троє штовхають, кадри скорочувалися з усіх відділів, крім відділів кадрів, злочинність не була такою організованою.

Чернівці далеко від моря, проте моряки тут були справжніми, а не такими, як тепер – зараз лише той справжній моряк, хто побував у полоні у сомалійських піратів.

Більшість людей жадала жити як меншість. Чарівні молоді чернівчанки були згодні на будь-що, заради миру на Землі.

Але це вже дитинства не стосувалося. Приходила зрілість. Тобто такий вік, коли людина припиняла рости вертикально й починала рости горизонтально.

Так само непомітно прийшло сорокаліття – пора, коли пора кінчати починати життя та починати його закінчувати. Життя як куля! А куля призводить дивні зміни у голові, навіть якщо вона потрапила у сідницю…

З’ясувалася доволі проста річ: відсутність щастя не є нещастям! Просто для того, аби дізнатися що буде далі, потрібно до того, що було, додати те, що є…

Так, можна звідси поїхати, як це зробили багато людей відразу ж як у них закінчилося чернівецьке дитинство. Є міста, які притягують наче магніт. За тисячі кілометрів, за морями й океанами, за високими горами та широкими ріками. Є міста облизані наче солодкі півники-льодовики на паличці з далекого дитинства: вони липкі, пекучі й цукровисті. Такі міста зазвичай лежать на рівнинах, у них геометрично правильна побудова зразкових вулиць, схожі як близнюки будинки, в таких містах є всі види зручного транспорту і, як правило, нові трамваї.  Але тут ти був «першим хлопцем на селі», а там виявляєшся людиною другого сорту із країни третього світу.

Тому батьківщина – це не те місто, в якому живу я, а те, яке живе в мені.

Втім,  чудес не буває. Чернівці – виключення.

Володимир Килинич,

квітень 2009