Померанцев: Я не можу претендувати на масового слухача

Ведучий «Радіо Свобода», поет і радіодраматург – про мовне багатоголосся України, невмирущість радіо для розумних і мистецтво поєднання звуків, від якого іскриться повітря. 

Поет, драматург і художник радіо, майстер ars acustica – усі ці титули належать ведучому російської служби «Радіо Свобода» Ігореві Померанцеву. Слухачі знають його здебільшого як автора й ведучого радіожурналу «Поверх барьеров». Окрім радіо, у цій особистості сплелось кілька творчих іпостасей: поет, есеїст, перекладач, учитель. Автор поетичних та есеїстичних збірок «КГБ та інші», «Винарні», «Служебная лирика», «Те, кто держали нас за руку, умерли», «Красное сухое», News. Людина, що розвивалась у кількох культурних і міжкультурних просторах: російському, українському, західно- й центральноєвропейському. Мовно-культурне багатоголосся Чернівців, де Померанцев прожив близько двох десятиліть, сприяло уважності й любові до акустики як окремого виду мистецтва. Робота зі звуками для нього – головне на радіо. У вмінні чути звуки, виловлювати їх і оперувати Ігор Померанцев убачає сутність радіомистецтва, яке він розмежовує з радіожурналістикою. Експериментуючи зі звуками, радіодраматург передає ними запахи й почуття, створює найрізноманітніші акустичні образи. Після спроби поділитись цим умінням зі студентами й гостями Школи журналістики Українського католицького університету у Львові – майстер-класу «Мистецтво радіо» – говоримо з Ігорем Померанцевим про радіо як рід мистецтва.

– Ігоре Яковичу, те, що ви робите на радіо, сьогодні жорстко називають «неформатом». Ви не почуваєтесь таким собі радіодисидентом?

– Так вийшло, що деякий час мені довелося бути політичним дисидентом. Правда, нормальній людині навіть на думку не спаде називати себе дисидентом. Так мене називали на допитах у КДБ. Там я дізнався, що я дисидент. Але це був порівняно короткий період мого життя, який закінчився політичною еміграцією.

Що ж до дисидентства як однієї з моїх якостей, то воно справді мені притаманне. Я написав дві книги про вино – «Красное сухое» та «Винарні», сподіваюся, що цього року вийде нова – «Поздний сбор». Працювати над винною темою в російській горілчаній культурі – це, звісно, дисидентський жест. Я почуваюсь чужаком, адже йдеться не тільки про смак, а й про різні метафізичні стани, різні вологості. Горілка – це функціональне пряме сп’яніння, характерне для російської культури. Це сублімація емоцій, духу. А вино – це спосіб проведення часу. Вино відкриває свою душу для тебе, а ти відкриваєш свою душу для вина. Вино – це бесіда, це відкриті душі, які говорять уголос за вином. Вино – це, перш за все, Середземномор’я. Вино – це виноград. Попри всю мою любов до пшениці й картоплі, мені все ж видається, що виноград – це більш аристократично. Що мене втішає у моєму дисидентстві – це така вологість, яка не залишає мене самотнім. Мені завжди є з ким угамувати свою самотність – є з ким цокнутись.

– Коли до вас прийшло це відчуття дисидентства?

– Тепер мені здається, що це просто одна з рис мого характеру. Згадую, як у третьому класі вчителька сказала моїй мамі: «Галино Іванівно, у вашої дитини немає дитинства – він відчужується, він один, він не грає в ігри з іншими дітьми». Я не був насупленим хлопчиком, але був хлопчиком-книжником. У дитинстві маленькі книжники почуваються самотніми, а коли дорослішають, виявляють, що є й інші діти, схожі на них. Їх небагато – це така собі секта книжників. Місто Чернівці, де я виріс, якраз надихало мене на це. В цьому місті, за словами австрійського поета Пауля Целана, жили люди і книги.

– «Журналістика передбачає мотивацію, а мені на радіо потрібна інспірація» – це ваші слова. Де проходить межа між радіожурналістикою як ремеслом і радіо як мистецтвом?

– Класична журналістика передбачає реакцію на будь-які реальні події – політичні, суспільні, наукові тощо. Журналістика починається не з журналіста, а з події. Що ж до ars acustica, радіо як жанру й виду мистецтва, то, як і будь-яке мистецтво, воно починається з особистості. Щось вона починає чути. От як, скажімо, геніальні математики працюють із цифрами: те, що ми бачимо на папері, вони уявляють рельєфним у повітрі. Людина, яка любить радіо і працює з ним, уміє чути звуки. А це інша палітра, інший акустичний світ. Це і є інспірацією.

– Зазвичай радіожурналіст працює словом і голосом. У вас рівнозначним, а часом навіть важливішим за мову є звук. Звуки ніби є героями ваших програм. Чи завжди ви мали це відчуття звуків, чи набули його, працюючи на радіо? 

– Так, слух загострюється, стає рельєфним. Радіо мені в цьому дуже допомогло. Коли я починав працювати на радіо, я був таким зверхнім письменником, який уважав, що радіо поширюватиме мої вірші, доноситиме їх до читачів. Я ставився до радіо як до чогось допоміжного. Але відколи я відкрив мову радіо, зрозумів, яка велика це територія. Вона, як кажуть філософи, сутнісна, екзистенційна. Тому я живу подвійним художнім життям: одне у словах, друге у звуках. Слова – це, перш за все, мої вірші, проза, есеї. А звуки – це той матеріал, із якого тчуть мову радіо.

– У чому для вас магія радіо?

– Магія радіо, як і будь-яка інша, до кінця не пояснювана. Але особисто для мене вона полягає, перш за все, у самій мові радіо. Коли ти працюєш на радіо як художних звуку, ти розумієш, що справа не в історіях, не в сюжеті, а в гармонійному поєднання звуків. Ти ставиш їх поряд і відчуваєш, іскриться чи не іскриться повітря. Цей звук – не обов’язково людський голос. Це може бути шум дощу, плюскіт гірського водоспаду. Аби лише звуки зіштовхувались і від цього зікнення народжувались нові смисли. Це мистецтво, яке народжується у твоїх вухах. У слухача виникає відчуття, що тут і зараз розгортається художня фреска, повітряне полотно.

– Ви – колекціонер звуків. Ваша колекція є для вас самоцінною, чи ви завжди знаєте наперед, як використаєте той чи інший звук, зафіксований на диктофоні?

– Я так давно працюю на радіо, що в мене нагромадились сотні голосів. Серед них є дуже багато голосів уже померлих людей. Таке собі маленьке радіокладовище. Коли, до прикладу, відзначається ювілей померлої людини, я виймаю з цього радіокладовища її голос і дозволяю йому провітритись, пожити своїм повітряним життям. Радіо має стосунок до життя і смерті, як і будь-яке мистецтво. Коли я ставлю голоси померлих людей, я почуваюсь чарівником – так, наче повертаю людям життя. Мені часом телефонують їхні близькі й дякують, мовляв, це був такий подарунок – мій коханий знов був зі мною.

– Скажіть, а є такі почуття, явища, стани, які неможливо передати звуками?

– Є такий вислів – «мертва тиша». Така мертва тиша панує в космосі, а все живе так чи інакше має певний акустичний образ. Але є такі стани і явища в природі та житті, де акустика просто не домінує. Натомість, важливіші колір, запах чи щось інше. На радіо тяжко працювати з запахами, тактильними відчуттями тощо. Та все ж, якщо звук чи відсутність звуку кидають мені виклик, я, як правило, його приймаю. Я не боюся поразок.

– У медіапросторі стає дедалі менше місця для складних, мистецьких жанрів і форматів. Особливо це стосується радіо, де домінують розваги і музика. Як мистецтво радіо може вижити у комерціалізованому світі медіа?

– У країнах, які ми називаємо цивілізованими, радіо процвітає. Є радіо, призначене для високочолої аудиторії, наприклад, Радіо Бі-бі-сі 4. Його аудиторія – чотири мільйони людей. Не так і мало. Є NPR (National Publuc Radio) у Сполучених Штатах – також не для неуків, до речі, – з аудиторією до сорока мільйонів. Тому не варто бути песимістами. Передусім треба робити те, що тобі подобається, те, що ти хочеш робити, і досягати цього.

– Чи цікавлять молодих радіожурналістів ті жанри, з якими працюєте ви? Чи бачите ви зараз молодих радійників, які мають талант і вправність у роботі зі звуками?

– Всюди є свої дисиденти, свої «виродки», схожі на мене. Вік не має значення. У кожного покоління є свої клоуни, «рижі». Річ у тім, що люди з художніми амбіціями та здібностями всюди є меншістю, але мене влаштовує ця меншість. Я не люблю товкотнечі.

– Як розвиватись радіожурналістові? Що варто слухати, читати, дивитися, щоб збагатити свій професійний світогляд? 

– Письменники, які прагнуть стати успішними, починають із читання книг. Треба багато слухати, постійно вчитись та інтенсивно думати про те, що ти чуєш. Не просто сприймати механічно, а аналізувати: що тобі подобається і що не подобається під час слухання радіо. Що саме не подобається – сам персонаж чи робота зі звуком? Є досить багато можливостей для самовдосконалення.

– А як правильно слухати радіо? Що б ви порекомендували своїм слухачам для того, щоб не пропустити суті радіомистецтва?

– Хіба ж може поет порадити читачам, що їм читати? Це як любов – читач знаходить поета й поезію, яка йому подобається. Так само складається з радіо. Ти вмить виловлюєш з ефіру якийсь дивовижний звук, фіксуєш щось для себе й потім повертаєшся до цього звуку. Виявляється, що це і є твої улюблені акустичні образи, про які ти здогадувався лише інтуїтивно. Навчити цього неможливо.

– Чи можна набути здібностей до роботи на радіо, опираючись на чужий досвід, чи, може, це суто вроджене відчуття звуків, слів?

– Люди народжуються із вродженими поетичними чи музичними здібностями. Здібності ж до роботи на радіо назвати вродженими немислимо. Радіо можна полюбити, й цілком можливо відкрити в собі художника радіомистецтва.

– Окрім самих медіа, міняються й аудиторія. Чи, на вашу думку, люди в майбутньому матимуть час і змогу для сприйняття радіомистецтва? Яким ви бачите радіослухача за десять або двадцять років?

– Я приблизно знаю свою аудиторію. Це люди з середньою і вищою освітою. Люди, які розуміють складнопідрядні речення і не бояться їх. Це чуттєві до художнього люди, а часто й художньо обдаровані. Я не можу претендувати на масового слухача, бо не працюю в масовій культурі.

– Чи доводилося вам чути критику вашої радіотворчості? Як ви її сприймаєте?

– Є такі люди, які страждають від манії сутяжництва. Якраз вони здебільшого й пишуть на радіо. Є скромні люди, яким усе подобається, і вони можуть поділитись цим із автором радіопрограми. Певна річ, мені хотілося б, аби писали не ті, хто страждає на манію сутяжництва, а розумні люди з тонким художнім чуттям. Але саме такі найчастіше тримаються на віддалі. Важливо знати своє місце. Звичайно, художник радіо має амбіції, честолюбство, чванливість. Але треба навчитись тримати ці риси під контролем.

– До сьогоднішньої зустрічі ви дали студентам завдання створити звуковий образ Львова. Якими є для вас особисто звукові образи Львова і України?

– Перш за все, треба розуміти своє місто, вслухатись у нього і чути його. Воно має своє акустичне обличчя. Львів – це місто поліфонії, багатоголосся. Це не просто багатоголосся на тротуарах, а культурно-історична поліфонія. Кожне місто, принаймні, таке могутнє й оригінальне, як Львів, має виміри не лише синхронні – тут і зараз, а й історичні виміри.Ми чуємо відголоски польської, німецької, ідиша, радянської російської мови. Це великий культурний простір, і якщо ти, образно кажучи, опустиш туди ехолот, то, як із колодязя, зможеш підняти ціле відро чарівних звуків. Місто з великими культурними та історичними традиціями. До того ж, із традиціями трагічними й руйнівними. Це місто-палімпсест із декількома нашаруваннями. Все це є прекрасним матеріалом для радіохудожника.

Що ж до всієї України, то вона є різною. Якби мене запитали про Одесу, я сказав би, що для цього міста, як і для Барселони, найголовніше – вихід до моря. Це особливе відчуття морського повітря. Не випадково ці міста завжди, навіть за часів франкістської Іспанії чи СРСР, відзначались духом свободи. Україна – величезна територія, що має цілі групи людей із різною соціальною психологією, яскраво вираженою політичною орієнтацією. Навіть у межах української мови є свої анклави, свої дисидентські говірки. Маю на увазі лемків, русинів, гуцулів. Мовне багатоголосся – це звукове багатство України.

Ірина Наумець, для ІА ZIK

Джерело:  http://zik.ua/ua/analytics/2013/05/09/407318