«Пєчалька» дня (нічний BukNews)

Сьогодні, щойно я вийшов зі свого під’їзду, як зустрів трьох однакових юнаків. Вони були вбрані в чорні туфлі, чорні брюки, білі сорочки з коротким рукавом, а за спинами у них були однакові чорні рюкзачки-торбинки. Хлопці навіть подібно усміхалися, а один з них звернувся до мене: «Добрий день. Ви не підкажете, який це номер будинку?»

Від несподіванки я геть забув, що на тренінгах рекомендували робити й говорити в таких випадках. Тому, мерщій сховався назад у під’їзд і почекав поки незнайомці підуть далі шукати когось іншого для поради.

В голові у мене прохопилася підступна думка: «Ех, не бути мені Лідером». Мабуть, мені потрібно було міцно потиснути юнаку руку, затримати на три секунди погляд на його лівій ніздрі, а потім ковзнути поглядом по його правому плечу й мовити: «Йдіть за мною! Я поведу вас, куди слід».

Далі я подумав, що мене збили з пантелику чорні бейджики у хлопців на їх білосніжних сорочках: про них на тренінгах нічого не говорилося. Тож, не все так безнадійно: я не стану Лідером, але у мене є нові знання. Отже, я сам можу організувати курси.

Коли я вийшов з під’їзду й озирнувся навкруги, то зрозумів: «Потрібно було просто сказати їм, що я нетутешній».

Протягом дня я кілька разів ловив себе на думці, що якби зустрів тих юнаків знову, то просто побажав би їм навзаєм «доброго дня» і підказав, де є той будинок, який вони шукають. Коли ввечері я собі це уявив, то надзвичайно втішився, і моє фіаско стати Лідером перестало мені докучати.

          Валентин Ткач