"Первое окно знаменитого кафе "Европа" с идеальным видом вверх и вниз по Панской" (Вернон Кресс на Різдво)

За що насправді змагаються українці Демант дізнався лише в таборі. Час його власного ув’язнення на Колимі співпав з періодом, коли там з’явилося особливо багато зеків-українців. Власне текст «Зекамерона» це прямо підтверджує: «на шістнадцятому кілометрі, здається,є ще ділянка на восьмому, там і там, вважай, самі бандерівці». Після війни з Західної України до таборів відправляли колишніх українських підпільників. І це, як стверджують дослідники,  значною мірою змінило самі табори. Колишні члени ОУН-УПА принесли з собою принципи самоорганізації, які докорінним чином вплинули на режим. А самих українців перетворили на одну з найвпливовіших етнічних груп в системі ГУЛАГ’у.

Першим живим підпільником, з яким Деманту  довелося познайомитися ближче, виявився якийсь Бобер - його сусід по лікарняній палаті.  Вони  разом симулювали хвороби, щоб уникнути зимового етапу на зону. «Від Бобра я дізнався про те, як цілі армії бандерівців ховались у лісах Західної України. Він розповідав про каральні акції та нальоти на казарми, переходи через Чехословаччину… Бобер барвисто й багатослівно розмірковував про право українців на самостійність, проте з його розповідей складно було зрозуміти, в яких операціях оповідач брав участь сам, а про що лише чув. Показавши прострілені ноги, пояснив, що «поплутав» його патруль у Львові. Бобер хотів махнути через паркан, але був у радянській шинелі, та зачепилась, «а патруль з автомата, ще добре, що низько…». Говорив він дуже цікаво – це був перший бандерівець, з яким я довго і спокійно розмовляв».

Близький табірний друг Деманта Онуфрій Перун, якого вдова письменника називає головним героєм «Зекамерона», теж швидше за все був пов’язаний з українським підпіллям. І хоча суддям не вдалося довести це достеменно, спогади сучасників, що стали доступними тільки в наш час, це непрямо підтверджують. Мимохіть це підтверджує й сам Демант. У «Зекамероні» він згадує про те, що в таборі Перун мав неабиякий авторитет серед ув’язнених. Тож  часто виступав як суддя в суперечках між в’язнями. Навряд чи звичайний в’язень, нехай і авторитетний,  без підпільного минулого міг би посісти таке становище. Цілком можливо, що саме Перун міг відігравати важливу роль в самоорганізації в’язнів та посідати один з вищих щаблів у тіньовій табірній ієрархії. А тому взяв під свій негласний захист колоритного земляка-чернівчанина, якому віддячував за лекції з історії світової літератури. Можливо, що Демант навіть не здогадувався, з ким насправді товаришує.

Український журналіст Микола Хрієнко, який у 2005 році спілкувався з Демантом у Москві, опублікував в газеті «День» нарис про письменника. Окрім власне розповіді про колишнього чернівчанина, журналіст також наводить побажання Петера Деманта нинішнім громадянам України. Микола Хрієнко  попросив старого письменника написати їх у спеціальному зошиті. Навряд чи журналіст  знав про існування щоденникового запису, який колишній в’язень ГУЛАГ’у зробив після їх зустрічі. Але саме він змушує з довірою поставитися до опублікованого від імені Петера Деманта  звернення до українців.

Ось воно: «За самостійну Україну! – Скільки разів я чув таке гасло, скільки добрих і чесних людей страждало за незалежність «своєї рідної неньки». Там, на далекій, жахливій і водночас прекрасній Колимі, де я провів 32 роки свого життя, українці були особливим континґентом – трималися окремо і стійко, адже вони страждали за свою мрію, яка, мов горизонт, йшла далі й далі, але як мета все-таки була досягнута 1991 року. Я сам виріс у Західній Україні – в прекрасному місті Чернівці, де вдало поєднувалися культури представників різних народів. Але будь-який житель цього міста знав українську мову корінного населення – західний діалект. Румуни марно намагалися переробити назви тих місць на свій лад. Та хіба, наприклад, таку красиву й глибоку в історичному плані назву, як «Стрілецькій Кут», викреслиш із народної пам’яті?! І міська українська інтеліґенція була на найвищому рівні – Володимир Залозецький та його рідний брат – найкращий лікар у Чернівцях. Граф Василько і митрополит Віссаріон Пую, який навчався у Духовній семінарії разом із безбожником Йосифом Джугашвілі – майбутнім Сталіним. Багато, дуже багато українців розкидала доля по різних країнах, але скрізь вони залишалися синами і дочками своєї землі, не втрачаючи, на відміну від інших еміґрантів, свою рідну українську мову. І ось наприкінці ХХ століття Україна стала самостійною державою, а її гербом на жовто-блакитному прапорі став тризуб. Так тримати! – бажаю Вам, дорогі мої українці. Довго Ви боролися за незалежність – і перемога тепер Ваша. Колишній багатолітній в’язень колимських таборів (зек № З-1-504)  Петер Демант (письменник Вернон Кресс). Москва. 9 лютого 2005».