ПЕРКАЛАБА: «ПОПУСКАЙТЕСИ», «НАБУВАЙТЕСИ» І «ПОКАЙТЕСИ!»

- «Там, де закінчуються гори, там починається Перкалаба» - співає одноіменний прикарпатський гурт, названий так на честь села, що знаходиться посеред лісів на кордоні Чернівецької та Івано – Франківської областей і Румунії. Перкалаба – це Богом забуте поселення з кількох хат, дістатися до якого вдається хіба що пішим туристам. Формація Перкалаба, завдяки якій про це село, чи, радше хутір, дізналася широка аудиторія грає шалену і неповторну суміш з панку, ска, та, звісно ж, гуцульської автентичної музики існує вже 15 років. За цей час випустила чотири студійні музичні альбоми, з успіхом неодноразово концертувала в Україні, Росії і за кордоном, та, парадокс - жодного разу не виступала у сусідніх Чернівцях. Донедавна. Але це сталося, бо рано чи пізно мусіло статися. Нічний експериментальний концерт, що відбувся у одному з місцевих пабів зібрав чи то через свою експериментальність, чи то через погану рекламу небагато людей, проте – справжніх поціновувачів та прихильників гурту. Ну а перед першим виступом Івано – Франківського гурту у Чернівцях на одвічні теми існування, буття, карпатської магії, і не тільки, гріх не поспілкуватися із директором гурту - Олегом «Мохом» Гнатівим - Богом і Царем колективу Перкалаба, як, шанобливо називають його учасники команди.

ПРО ЧЕРНІВЦІ І САШКА БОЙЧЕНКА

- У нашій області ви виступали лише раз – кілька років тому, у Путилі, на святі «Виходу на полонину», а от у самих Чернівцях за увесь період вашого існування ще не бували. Чому так?

- Дорога не лягала. Тепер втішені, що потрапили. Це останнє місто на Західній Україні, де ми ще не були. Дуже раді, бо це дуже гарне місто, а ще й якоюсь мірою батьківщина Перкалаби, бо це село стоїть на кордоні Івано – Франківської і Чернівецької області.

- Про це село відомо, що знаходиться посеред лісу, а ще його поселенці – колишні каторжники, зіслані туди свого часу на виправні роботи. Як часто ви буваєте у селі, що подарувало вам назву?

- Там життя не міняється ніколи, і слава Богу, що такі місця залишаються, де все чисто, все добре і спокійно. Не часто буваємо, хіба що приїздять якісь телевізійники і везуть нас туди на зйомку. А так – з Франківська до нього – 220 кілометрів, а це відстань дуже далека. Тим більше, що туди можна потрапити з пізньої весни і до ранньої осені – пізніше туди не заїдеш. Туди нічого не їздить. І місцеві люди навіть дітей відправляють на півроку до школи у сусідній Селятин. Туди просто дороги немає.

- Що дотепер знали про Чернівці?

- У нас половина групи – ніхто ніколи не був у Чернівцях. Я служив тут три місяці у армії, так що місто мені трохи знайоме. Асоціації у нас виникають насамперед з красою вашого університету. Та й взагалі місто красиве за архітектурою.

- Знаю, що маєте у нашому місті доброго приятеля Сашка Бойченка…

- Я телефонував і запросив його на наш концерт. Але він у селі на картоплі, тому сказав що якщо впорається, то приїде.

- Коли і за яких обставин із ним познайомились?

- Давно. Років зо 10 тому. Чи через Тараса Прохаська, чи через Юрка Андруховича – зараз важко пригадати. Але не так давно із ним бачились у Франківську, де він презентував свою нову книжку. Ми завжди із ним бачимось, коли він приїздить до нас. Чернівці мають гордитися таким літератором, адже мало в кого є таке почуття іронії, як у Сашка.

ПРО «ДІДА» І  ЗУСТРІЧ СТАРОСТІ

- Ваш останній альбом назвається «Дідо». Чому звернулися саме до «дідівської» тематики?

- «Дідо» - бо пам’ятаємо про своїх дідів. А окрім того з кожним альбомом ми стаємо старшими. Йдемо до того, що скоро у наших музикантів вже будуть внуки. Так що готуємось до того, аби достойно зустріти старість.

- На новому альбомі «Перкалаби» є кілька спільних композицій…

- Гості, які присутні на новій платівці нам дуже приємні – це всі наші близькі друзі, які рухаються вперед граючи різну із нами музику, але дивляться в якийсь один, як ми вважаємо, Божий бік. І ми захотіли зробити з ними такі колаборації. Це відома київська «ДахаБраха», Євген Ґудзь з «Gogol Bordello», німецька група «RotFront» і Пітерська група «Н.О.М.». з якою ми знайомі вже років зо 20. Останнім зараз 26 років і вони випускають альбом – трибют, до якого запросили ряд російських гуртів, Ляпіс Трубєцкой з Білорусі, і Перкалабу як єдиних представників від України. І ми зробили переспів їхньої пісні «Любовь Инженера». Була із ними домовленість, що російську версію пісні ми ставимо у свій альбом, а українську віддаємо їм. Так і зробили. Я не знаю чи є аналоги таким колабораціям в Україні. тому для нас гордість і задоволення співпрацювати із ними усіма.

- Українці і росіяни – то зрозуміло, а де дороги пересіклися із нашими емігрантами?

- З Євгеном Ґудзем я знайомий ще з кінця 80-х років. Коли він виїхав до Америки зв'язок із ним пропав, а потім знову з’явився, коли він утворив «Gogol Bordello». Женя вийшов на нас сам, і висловив інтерес, що було б добре записати спільну композицію. І ми по Інтернету, як зараз усе це робиться її записали. А з групою «RotFront» ми познайомилися, коли були на гастролях в Берліні. Їх очільник Юрій Гурджи теж сам виходець з Харкова, звідкіля виїхав років 15 тому. Саме вони заснували моду на «балканбіт» у Європі. І ми разом з ними грали у Берліні, а потім, минулого року виступали із ними у Львові на фесті «Старе місто». З піснею вийшла наша їм відповідь, таке собі «Алаверди», бо наші пісні на їх релізах вже були неодноразово.

ПРО КАРПАТИ І ОКУПАНТІВ

-           Мешкаєте у Франківську, а тематика ваших пісень походить передусім із Карпат. Як часто буваєте у горах?

- Як тільки з’являється вільний час, так одразу їдемо у гори. Останнім часом, щоправда, його стає все менше. Деякі наші учасники купили собі хати в горах. У нас у друга є хата на такому горбі, що туди навіть машина не доїжджає – ще треба дві години йти пішки. То така наша база. А ще у нас в горах під Верховиною, у селі Біла Кобила є бабця Ганнуся  - наша Перкалабівська «Ліліт». Їй за 60, і до речі ми зараз збираємо кошти їй на нову піч, бо стара завалилася, і бабця всю зиму спала у стайні біля корови. Так що якщо хтось надішле Перкалабі якусь сотку – другу гривень, то вона за це у церкві свічку поставить.

- Якщо вже говоримо про Верховину, давайте поговоримо і про ваш нещодавній «екологічний» концерт на захист Карпат від будівництва ГЕС, у сусідніх із нею Ільцях. Чи дійсно є загроза Карпатам?

- Ми зараз коли до вас їхали, то хтось із музикантів якраз казав, що заборонили у Карпатах будувати ГЕС. Я думаю, що остаточну крапку у цій історії ще не покладено, бо там «плавають» дуже великі гроші. Але якщо ці ГЕС будуть запущені, то Черемошу просто буде кода. Слава Богу , що ми приклалися до цього, і цей проект відклали. А так загроза є дуже велика, бо ці люди. які є зараз у цій країні при владі – вони існують як окупанти – їх не цікавить ця країна, а лишень власне збагачення. Тому треба з цим боротися і всіляко чинити опір.

- Якими ще шляхами можна боротися із цією владою?

- Я б сказав, але ваше видання закриють за антиконституційні гасла. Та ви й самі маєте знати, як із окупантами боряться. Як із ними боролися під час війни? А це – окупанти.

ПРО КУЗЮ І ГРИБИ МОВЛЕННЄКИ

- Відомо, що ви товаришували із покійним нині лідером «Братів Гадюкіних» Сергієм Кузьмінським, і новий ваш альбом відкриває переспів їх славнозвісної пісні «Було не любити». Як згадуєте Кузю?

- Маємо радість від того. що це було в житті і надію, що на тому світі зустрінемось, бо ми були дуже близькі люди особисто. А ще Кузя дуже любив Перкалабу. Перед самою його смертю ми удвох із Кузею записали спільний електронний альбом «Мовленнєк».  Минулого року в Палаці Спорту був концерт – присвята Кузі, і нас як близьких друзів запросили заграти. Саме для цього трибюту і приготували пісню «Було не любити», а потім поклали її до себе в альбом.

- Відомо, що ваша спільна робота «Мовленнєк» запозичила свою назву від загадкових грибів, що ростуть у Карпатах…

- Мовленнєки існують насправді,  і я сам їх збирав. Вони ростуть тільки у Карпатах на горі Піп – Іван, під мурами обсерваторії. Бог знає від чого то. По – перше це місце сили,  однозначно. Мало хто ті гриби за життя знаходив. Це гриби, які можуть говорити. Вони мають таку мембрану, яка зберігає записані людські голоси. Якщо ти зриваєш цей гриб, то можеш почути те, що перед тим говорили люди, які проходили попри це місце. Існує така версія, що прикордонники навіть спеціальні курси проходять, щоб їх збирати. Потім вони приносять їх на прикордонну заставу, те все вислуховують, і таким чином ловлять шпіонив. Коли я зірвав такий гриб, то все що почув, це була фраза: «Маріє, швидко біжи вниз і візьми флєшу ще одну». Мабуть то пастухи когось за пляшкою в село послали, а гриб це почув, і сказав.

ПРО ЄВРОБАЧЕННЯ І СЕРДЮЧКУ

- Ви співаєте в гурті кілька пісень…

- Ну це голосно сказано…

- Але це не завадило пісні «Кафельний пам’ятник» стати всенародним хітом, який прихильники із задоволенням підспівують на концертах. Як написали цю пісню?

- Написав її ідучи на третій поверх додому до Тараса Прохаська. Йшов собі, щось намугикував, і так слово за словом все склалося. Мабуть тому, що до Прохаська йшов, та й то зверху на мене так ласка Божа впала. Таке. Ми насправді не сильно надаємо уваги тому, що робимо. І ми навіть стараємось не вживати цього смішного слова «творчість». Робимо те, що Бог кладе на душу, і дякуємо йому за це. Не надякуємось, тому, що нас пре, і нас веде якась Божа сила, це точно!

- Але в цій пісні таки оспівана реальна історія?

- Йо! Я народився в Гриняві, і щастя я там запізнав…

- Побачивши вас на тому ж «Старому місті» у Львові був здивований висловлюванням Юрія Гурджи з «RotFront», із яким ваші хлопці виконали спільну композицію, що вони буцімто її збираються заспівати цього року на «Євробаченні». Коли вже прийде той час, що «Перкалаба» покаже своє шоу на цьому фесті?

- Я цього не знав, чи пропустив просто. Історія цієї пісні насправді така – у них вокалістка – вона відома угорська кіноактриса. Причому досить відома, і у неї була історія в Угорщині, де зараз спостерігається сплеск антисемітизму, коли вони на концерті відчули такий наїзд, і на знак протесту написали цю пісню, яка дослівно перекладається «Жиди, цигани і підараси». Зараз бачиш цей надпис на моїй футболці. Це протест проти обмежень людей у якихось їхніх правах. Я Боже борони нікого не засуджую, і якщо до мене в ліжко ніхто не залазить з тих чоловіків, то мені до лампочки, чим той чоловік, скажімо, займається на вулиці. А тим більше я вже не кажу про євреїв чи циганів. Всі люди мають дві руки, дві ноги, одну голову, і всі мають Божу душу, так що немає потреби їх порівнювати.

- Але все ж таки «Євробачення» Перкалаба ігнорує. Коли вже виступите на ньому?

- Ніколи! Можливо тому, що ми – не підараси (сміється – авт.).

- То Андрій Данилко, він же Вєрка Сердючка для вас знаходиться у цій когорті «не таких»?

- Ні, Боже борони, то я пожартував. Але насправді на Євробаченні дуже сильно представлена гей – культура, і велика аудиторія фесту – саме з цього боку. Але хочу сказати, і мої музиканти зі мною погоджуються, що Андрій Данилко – один з найбільших артистів. які є в Україні, що б там про нього не говорили. Це реально дуже якісний суперпрофесійний і суперіронічний артист. Те що він робить – дуже велика іронія. А ми не будемо в цю естетику вписуватись, бо в той бік нам просто нецікаво йти. У нас є купа доріг, куди нам цікавіше йти. Тратити свої сили на речі, які нам малоцікаві просто немає сенсу. Нам аби стало сил зробити те, що ми можемо...

ПРО ДОБРО І ІНШІ МОВИ

- Ви продовжкуєте зараз обкатувати Україною новий альбом – як на нові пісні реагують люди?

- Гріх скаржитись. Де б ми не грали – на нас завжди добра реакція. І завжди і ми впріваємо від радості, і люди так само. Ми відчуваємо, що це для нас певний крок, певна сходинка і у нас кожен альбом відрізняється від попереднього. От ми зараз почали робити нову музику, і вона знову відрізняється. І найголовніше те, що є відчуття, що Бог нас не лишив. І нас пре далі, і чимдалі – тим сильніше. Якщо в собі знайти оцей момент вивільнення, певний час втримати, то тоді вже назад і не вернешся. Поки що зі сцени нас ні разу не зганяли і навіть не було такого, щоб на біс не просили.

- Знаю що вами планується до запису спільна композиція з лідером гурту Щастя Дмитром Остроушком, у рамках його нового проекту «Добро». Вам добра на багатьох вистачить?

- Ми маємо добра на всіх, бо добро, це така безкінечна штука, що якщо ти починаєш його давати, то воно ніколи не кінчається. Це не те, що я тобі дам добро, і в мене може його не лишиться. Якщо ти його почнеш давати, то воно продукується, продукується, продукується… Дмитро робить оцей мультипроект «Добро», участь у якому беруть різні музиканти, а він виступає продюсером. Я прописав до нього таку собі читку, як в хіп – хопі - таку собі  молитовну мантру. Десь він вже кавалок того впхав, але хоче ще зробити окремим треком. Ми раді що ми долучилися до проекту. який називається «Добро», ми раді що контактуємо і дружимо з Дмитром, і ми раді, що і компанія там хороша. Складається все дуже файно. Ми не надякуємось Богу. Люди добрі, бажаємо щоб і у вас все так файно було! Повірте мені, що зла в цьому світі нема…

- Те, що Перкалаба почала співати іншими мовами свідчить про бажання завоювати якомога більшу публіку, чи щось інше?

- То так виходить. Насправді в турах у нас не буває проблем, що ми співаємо не українською, скажімо, і через це нас публіка не сприймає. Причому ще жодного разу ми не грали в турах виключно для української аудиторії. Наші європейські агенти роблять нам тури по тим самим місцям, що й для всіх інших музикантів. Але сприйняття йде повністю, бо людина в принципі все те відчуває. Я так думаю, що якщо слова сказані з доброю енергією, то людина цю енергію відчуває через енергетику. І крім музичної ще й ту, що закладена в словах. Не знаю, як у нас буде далі. Може ми заспіваємо китайською. Може комусь у голові щось таке вигулькне. А в голові усе виникає не просто так – значить туди щось впало – або зверху, або з низу. А то вже твоя справа відфільтровувати, звідки воно впало. Старайся так жити, щоби тобі знизу взагалі нічого не заходило.

ПРО КАРПАТСЬКУ МАГІЮ І МОЛЬФАРА НЕЧАЯ

- Якщо брати до прикладу вчення Карлоса Кастанеди – у своїх книгах він описував місця сили. Де ви відчуваєте такі місця?

- Місце сили завжди відчуваєш, коли ти в нього потрапляєш. Само собою зрозуміло, що місця сили є в горах. Місця сили є біля моря. Ось де є великі об’єкти, як то море чи гори, там 100% є місця сили. Я взимку був у Барселоні, і коли вийшов з метро і побачив споруду авторства Гауді, то від несподіванки перше слово захвату я сказав таке, що годі його зараз повторювати – непристойне. Це було відчуття шоку, коли тебе всього перевертає. Коли ти відчуваєш, що тебе щось перевертає, і ти звідти виходиш і вдихаєш те ще сильніше – оце і є місце сили. Людина як ота лоза, якою шукають воду. Треба старатися бути постійно чистим і очищатися. Якщо людина чиста, вона скрізь буде відчувати оці місця сили. Навіть в людях, і де б не було. В Україні це та сама Чорногора, той самий Піп Іван, та сама Перкалаба. У нас у друга, як я вже казав, є хата у Буківці - це під Верховиною, на горі, і туди влітку приїздять якісь французи, якісь москвичі, яких за ту зиму Москва так заганяє, що вони туди приїздять зелені і бліді. То вони там трохи поживуть, а потім звідтіля йдуть як Ісус Христос – пливучи над землею на відстані 5 сантиметрів. І привозять із собою ту силу в Москву. Коби вже у ту Москву сили привезли, бо най її шляк трафить…

- Містика Карпат. Чи варто зараз казати, що із загибеллю останнього карпатського мольфара Нечая можна ставити на ній хрест?

- Гадаю, що із загибеллю Нечая можна поставити хрест на цьому міфі, який був досить штучним і був побудований на великому «розводі». Він заслуговував поваги, бо розводив людей як Остап Бендер. І дай Боже діду, щоб він попав у світлі місця, бо я не знаю з якими він силами контактував. Коли я з ним зустрічався ніякої його сили не відчував. І ті гуцули, які там живуть, у тому селі, кепкували з нього і ніколи не ходили на прийом. До нього ходили туристи, приїжджі, українське телебачення, японське телебачення, а гуцули майже не ходили. У фільмі, який зняли про нас поляки є один епізод, коли один з наших друзів, Василь,  пішов до нього, і з ним говорив, намагався його попускати. І видно, що коли Вася від Нечая вийшов, то його аж пригнуло. Я йому кажу – а що таке? Ти ж мав вийти розправленим? А Василь каже, що йому аж недобре стало… Не може сила піти через смерть однієї якоїсь людини. Яким би потужним магом не був дідо Нечай, але це все одно людина. Ціную тих мольфарів, які не проявляють себе, які живуть собі в горах самі по собі, і хто до них кого приведе, то приведе самого, а не через рекламу. Вони не потребують реклами.

ПРО ФІЛОСОФІЮ ПЕРКАЛАБИ І ГРОШІ

- В цьому контексті мусимо говорити і про філософію гуцулів, як і про те, як вона вплинула на ваше становлення?

- На нашому автобусі написано: «Попускайтеси», «набувайтеси» і «покайтеси!» В цьому вся філософія закладена. Якщо ти набудешся, і потім попустишся, і врешті решт покаєшся, то тобі буде все.

- Що це означає?

- Я так гадаю, що бажано взагалі не думати, не задумуватись, наприклад. Задумався – потрапив в «дурку». Тобто не брати багато в голову. Бажано жити серцем, а не головою. Якщо пити – то в радість.

- Зрозуміло що йдеться не про кока – колу?

- Ні. Кока-кола окрім того, що роз’їдає кишки, нічого доброго не дає. Ліпше пити воду з криниці. А якщо пиво – то ліпше не українське, най мене простять його виробники. Якщо пити ефективні напої – тільки в радість. Якщо тобі не виходить в радість пити – тоді не пий взагалі. З рештою, все що вживаєш треба вживати тільки для того, щоби зрозуміти себе і світ, а не вживати як свиня, якій дали кнопку, і вона поки тисне в неї тим п’ятаком, доти й відчуває кайф. Це свинське існування. Це те, що називається набуватися. Попускатися – будь яке зло, яке існує в цьому світі, це зло. яке ти продукуєш сам. Зла навколо тебе немає. Кожен, хто продукує зло біля тебе – він продукує його собі, і сам себе з’їдає. Якщо не звертатимеш на це зло уваги, воно до тебе не дійде. Ну а каятись – це завжди любити тата й маму. Винуватість – це добре чуття. Ліпше відчути себе винуватим, ніж невинуватим. Завжди треба дякувати і завжди треба вибачатись. Це не важко і це треба робити.

- Якщо говорити про самодостатність гурту – чи вистачає на життя зароблених концертами грошей?

- У нашому колективі кожен виконую ту функцію, у якій він є ідеальним, професійним і оптимальним. У нас тільки двоє чоловік, які ще десь працюють, та й то тільки тому, що цимбаліст Володя вчить музиці дітей, і мабуть таких вчителів одиниці. У нас ще був Ярема Стецик – наш басист, який теж є геніальним вчителем. Вони не можуть це покинути, бо відчувають радість від цієї місії. А Сергій, наш трубач – він працює ще телеоператором на телебаченні, і нам це добре, бо ми ще й окрім того маємо свого фотографа і телеоператора. Всі решта - ми живемо з музики. Кажуть, що грошей багато ніколи не буває. Нам їх завжди вистачає, скільки б їх не було. Чим більше ти житимеш з відчуттям, що тобі їх вистачає, тим більше тобі грошей буде вистачати, скільки б їх не було. А якщо людині їх не вистачає – їй завжди буде грошей мало й мало, скільки б їх не було.

ПРО РУСЮ І РЕКОРДИ

- Не так давно до вас долучилася представниця прекрасної статі Руслана – де ви її віднайшли?

- Історія, яку я завжди розповідаю при Русі, і вона завжди тішиться,  така – ми коли їхали в тур у Німеччину, на трасі за Вроцлавом зустріли румунських дівчат. І одна з них була Руся. Ми її забрали з собою, бо дуже гарно співала, вона з нами з’їздила в тур, вернулася в Україну, була з нами. Вийшла заміж за нашого друга Ілюшу, який знімає нам кліпи. Кілька разів вона втікала за кордон, ми її ловили, привозили, тримали у себе, а зараз вона попустилася і стала однією з головних артисток відомого київському театрі «Дах». Це такий жарт. А насправді Руся - діюча актриса театру Дах і наша бек – вокалістка, «джумбеістка», а ще -  наша сексуальна жіноча енергія. З мого боку це такий цинічний продюсерський хід, тому що коли вона на сцені – це дуже сильно працює. У нас є двоє чоловік, яких в залі хочуть всі – це Федот (вокаліст – авт.) і Руся. Причому обидвох хочуть усі – як чоловіки так і жінки. І взагалі наш позитив ніколи не закінчується. Це не просто голосні слова – давайте зустрінемось років за 10, і ми будемо такими ж позитивними. Та й нам як не як вже 15 років, а ще й дотепер коли виходимо на сцену, це як «пес урвався з ланца». Бувало, що Федот виходив на сцену з температурою під 40, коли він ходити не міг, і ніхто з глядачів цього не помічав.

- На «Арт – Полі» ви встановили своєрідний рекорд із довготривалої гри на сцені…

- Чотири години тридцять сім хвилин, ми засікли. Це був нон – стоп живої музики, і я не знаю, чи так довго взагалі у світі хтось грав на сцені. Причому, музики не повільної. Взагалі стараємось бути максимально професійними і побудували в групі певний кодекс, згідно з яким ти у всьому маєш старатися бути перфектним. Це чоловіча історія, у якій чоловік має бути як самурай, принаймні старатися викластися на повну.

- Що побажаєте буковинцям?

- Буковинці – рідні люди, у мене мама з Буковини, з Путильського району. Я виріс в горбах, у Довгопіллі. Приходьте на наші концерти, і побачите, набрехав я вам, чи ні.

Тарас ПІЦ, журналіст. Фото автора