Пасху відзначали щотижня у п'ятницю цілий рік
Звичне і близьке багатьом буковинцям свято світлого Христового Воскресіння не завжди відзначали так, як традиційно святкують його зараз. Особливо за часів раннього християнства – з доби апостолів і до середини V століття. Про строкату, в чомусь суперечливу, історію становлення цього головного християнського свята на честь воскресіння Спасителя "Добі" розповів кандидат історичних наук, доцент істфаку ЧНУ ім. Ю.Федьковича Богдан Боднарюк.
– Христові апостоли знали, що таке Пасха?
– Згідно з джерелами I століття після Різдва Христового, а отже вже за часів учнів Спасителя – апостолів, християнська Пасха була їм відома. Самі апостоли це свято присвячували спогаду – це ключове слово – спогаду про смерть Ісуса. Отже попервах Пасха була відомою, як день спогаду – навіть не поминання. З кінця І століття і упродовж майже всього ІІ століття першохристияни, які тоді називали себе назареями, або, на елліністичний грецький манер, протагоністами – першопрохідцями, піонерами – також вшановували Пасху. Це їх римляни в своїх джерелах іменують новоіудеями, або презирливо – язичниками. Про Пасху та її святкування першохристиянами згадує один з християнських письменників і авторів тієї епохи Єпіфаній Кіпрський, а також перший християнський дидактик святий Єрм, автор знаменитого "Пастиря". Зокрема, Єрм у "Пастирі" пише, що Пасху попервах відзначали щоп'ятниці. Отже п'ятниця була днем посту і скорботи, який починався о шостій вечора. Власне, як й іудейський шаббат, що починався о шостій вечора п'ятниці і тривав до шостої вечора суботи. На знак скорботи і на згадку про страждання і смерть Христа віряни весь день перед тим постилися, нічого крім води не вживали.
Як бачите, порівняно з добою апостолів, з часом відбулася трансформація Пасхи, тобто це був вже не лише спогад. До нього додалися скорбота через страждання і смерть Христа. З'являється оцей акцент на стражданні й смерті. Водночас не менш відомий вчитель Церкви Тертулліан описує 7-й день тижня – тобто неділю, як день радощів і веселощів. Останні, власне, були спричинені згадкою про воскресіння Ісуса Христа. Отже п'ятниця і субота – перший варіант християнської Пасхи – були днями посту і скорботи. І друга частина Пасхи – Пасха недільна – це день радості. З нагоди цього дня перші християни навіть влаштовували якісь невеличкі святкові обіди. Підкреслюю, що ці дві Пасхи, які святкувалися дві з половиною доби, були щотижневими і відзначалися упродовж всього року.
Під кінець ІІ століття вшанування цих двох подій – як першої скорботної Пасхи, так і радісної, в яку вона перетікала, остаточно викристалізувалися у двох окремих спеціальних святах. Очевидно, що культово-обрядова практика п'ятниці та суботи, і недільна культово-обрядова практика були відмінними. Однак обидві ці частини однаково називалися Пасха. Перша була Пасха смерті, а друга – Пасха воскресіння. Перша пов'язана з постом, скорботою традиційно починалася о шостій вечора в п'ятницю і тривала весь шаббат до дев'ятої ранку неділі. А з дев'ятої ранку починалася відома нам і донині євхаристія. Закінчення тригодинної євхаристії о 12-й годині у неділю символізувало початок Пасхи світлої, Пасхи воскресіння.
– Попередники перших християн і їхні сучасники знали також Песах?
– Пасха в іудейському розумінні – це одне з трьох найбільших річних свят, що символізує згадку про чудесне врятування євреїв з 400-річного єгипетського рабства. Ще один варіант його осмислення: Песах – це пощада. У Єгипті ангел смерті пройшов повз будинки іудеїв, забираючи тільки єгипетських первістків. Спостерігаючи кров агнця на дверях кожної будівлі – причому на обох одвірках і на перекладині над ними – караючий янгол смерті пощадив первенців єврейських, які народилися у той рік. Єврейська Пасха традиційно триває 7 днів. З шостої години вечора 14-го дня до шостої години вечора 21-го дня місяця авіва або нісана. Згідно з нашим календарем, ці сім днів припадають десь між 15 березня і 15 квітня. За традицією, на десятий день від початку місяця нісана, тобто за три доби до 14-го, глава родини повинен був вибрати і відділити однорічного агнця. Зазвичай, це були вівця або коза білого кольору, що не мали жодних вад. З 10 до 14-го дня агнця відгодовували, а на 14-й день місяця нісана, який символізував початок першого дня Песаху, після шостої вечора його різали, як символічну жертву. До речі, цього агнця для заклання так і називали Песах. Його кров'ю мазали обидва одвірки і перекладину над вхідними дверима. У ці дні євреї вживали лише опрісночні, а не квасні хліби. Це принципова річ. Мета опріснока – постійно нагадувати євреям, що вони народ богообраний, чистий, святий, вільний від порчі квасом єгипетським. Тобто, чужий моральній розпусті єгипетській. На порушників чекало вилучення з середовища Ізраїлю. Такою є власне іудейська традиція Песаху.
– Крім означення жертвенного агнця, назва Пасха має ще якесь значення?
– Сучасна назва Пасха – це еллінізована форма, власне, арамейського слова Пасха. А походить воно від Песах. Тобто з івриту Песах, або ж в первозданному варіанті Хаг Хамма-ццот, перекладається, як свято опрісноків. Ще один варіант перекладу слова Песах – це вже згадувана пощада. Зрозуміло, що в християнському розумінні вже не Песах, а Пасха має більш строкату, в чомусь суперечливу як історію, так і традицію становлення цього свята. Особливо, якщо ми візьмемо раннє християнство – з доби апостолів і до середини V століття. Власне на відміну іудейського Песаху, Пасха – це головне християнське свято на честь воскресіння Спасителя. Це традиція, яку ми вшановуємо і сьогодні.
– Точні дати смерті і воскресіння Христа науці відомі?
– Як за твердженням євангеліста Іоанна, так і на думку ранньохристиянських апологетів ІІ – ІІІ століття, зокрема святого Єринея, єпископа Ліонського, святого Іустина Мученика, Тертулліана і Оригена, хресна смерть Ісуса відбулася 14 нісана. Це той самий день, коли євреї готують до жертви свого агнця. Ні Іоанн, ні апологети своє твердження ніяк не обґрунтовують. Власне, на те вони й апологети. Це просто символічна традиція!
Проте тут починаються певні розбіжності. Три так званих синоптичних Євангелія, які з Євангелієм від Іоанна текстуально різняться, називають інший день: не 14-го, а 15-го нісана. До речі, свою дату 15 нісана, коли нібито й відбулася уся християнська містерія, вони визначають так само бездоказово, як і їхні опоненти. Однак якщо зважити на те, що іудейський календар був місячний, а християни послуговувалися греко-римським, а з XVI століття григоріанським сонячними календарями, то згодом це породило ще більшу плутанину і зміщення часу святкування Пасхи. До того ж на Заході почали використовувати нову формулу вираховування Пасхи. Зрозуміло, що до кінця ІІ століття християни-іудеї і християни-язичники з цілого ряду питань осмислення і сприйняття книг Нового Завіту, канон якого лише формувався, вже віддалилися одне від одного. Ранньохристиянські общини чи по-грецькому "еклесії" – тобто церкви, як вони фігурують в Новому Завіті, розділилися. Одні християни святкували цей день згідно з Іоанном. А інші, християни-синоптики, які у традиції святкування Пасхи йшли за синоптичними Євангеліями, святкували цей день, як спогад про Тайну Вечерю Христа, що відбулася напередодні відомих подій. На межі І-ІІ століть між ними почалися дискусії, коли правильно і істинно вірно святкувати Пасху християнську: 14-го дня місяця нісана, або все-таки 15-го? Власне, про догматику, про віровчення, про тлумачення Святого Письма, що як канон, нагадаю, ще навіть не було сформовано, мова не йшла. Зачіпка була чисто формальна – святкувати разом з іудеями чи ні.
– То, виходить, спочатку частина перших християн все-таки святкувала Пасху одночасно з євреями?
– У ранньохристиянському середовищі, оцих церквах-общинах, або "еклесіях", справді існувало дві течії щодо підходу до цього питання. Після завершення доби апостольської – тобто з кінця 80-х років – 90-х років І століття – християни-язичники з Малої Азії, це – малоазійські назареї з земель від Палестини, Сирії і аж до Лівії – святкували Пасху разом з іудеями. Їх почали називати "квадродециманами", тобто "сорокаденниками". Для іудеїв число 40 взагалі сакральне. Це сорок днів потопу, сорок днів посту, сорок днів поминання мерця. Ця іудейська традиція запозичена християнством. На Заході від самого початку – тобто з 20-х років ІІ століття Пасху, ніколи не святкували одночасно з іудейським Песахом. І здійснювали її – християнську Пасху – у перший після повномісяччя недільний день, а не в п'ятницю. Тут річну Пасху святкували 50 днів. Ці 50 днів підготовки, власне, до Пасхи символізували три ключових події: перша – це воскресіння Ісуса Христа, друга – його вознесіння і нарешті третя – зішестя Святого Духа. Три свята злилися в одне. Остаточно "сорокаденники" і "п'ятидесятиденники" розкололися на межі ІІ-ІІІ століть.
– І як довго між християнами тривали ці пасхальні суперечки?
– Пасхальні суперечки – це окрема сторінка в історії раннього християнства. З ініціативи малоазійців, тобто Сходу, християнам Заходу було спочатку нав'язано дискусію, згодом суперечку і навіть розбрат. Ініціаторами суперечки виступили малоазійські єпископи і малоазійські "еклесії". Захід в цьому плані репрезентував римський первосвященик. Тривали пасхальні суперечки більше століття: з кінця другого століття від Різдва Христового і майже до епохи Константина І Великого. Згідно з наявними історичними джерелами, наприклад, починаючи з церковної історії IV століття святого Євсевія Памфіла, єпископа Кесарійського, у 160 році апостольську столицю Рим відвідав відомий апологет, пропагандист християнський, єпископ міста Смирна, Полікарп Смирнський. Римську кафедру тоді обіймав сирієць за походженням Ашкета. (У слов'янській традиції його інколи називають Анікіта). Мета візиту – узгодження дня святкування Пасхи. Полікарп і Ашкета провели двотижневі перемовини, але так ні до чого й не домовилися.
Через десять років, тобто 170 року, відбулася нова зустріч на рівні вищих архієреїв – єпископів, архієпископів Сходу, зрозуміло, в першу чергу Малої Азії і Заходу – це єпископи Риму і околиць. Зустріч відбулася не в Римі, а в Антіохії. Але результат виявився тим самим.
У підсумку ці дві зустрічі 160 і 170-го років навпаки спровокували загострення полеміки щодо Пасхи. За наполяганням римського понтифіка папи Віктора І упродовж 189 – 199 років з цього приводу навіть відбулися помісні (локальні) собори у Палестині, Понті, Галлії, Александрії і Коринфі. Результат теж був невтішним. Єпископи Малої Азії залишилися на своїх позиціях. Проти "квадродециманів" гострі памфлети писали Аполінарій Ієропольський, єпископ міста Ієрополь, не менш відомий у той час Мелітон Сардський, єпископ міста Сарди. Обидва доводили, що Христос помер 14, а не 15 нісана. А отже він і це їх принциповий висновок – не міг вкушати Пасхи єврейської в рік своєї кончини. Власне вони, дотримуючись певних антисемітських поглядів, бо не завжди ж були єпископами, обстоювали бездоказову думку, що Ісус не святкував Песах, ніяк, щоправда, не пояснюючи, а що ж він тоді як іудей і єврей святкував? Крапка в цьому питанні остаточно була поставлена лише в XIX столітті. Питання чи справляв Христос іудейський Песах стало риторичним. Так – однозначно справляв!
– Але ж тепер християн Заходу й Сходу різнить лише календар, а щодо точного часу, коли саме треба святкувати Пасху, протиріч між ними немає?
– Суперечка перманентно тривала до знаменитого Нікейського собору 325 року. Цей перший Вселенський собор, скликаний з ініціативи першого християнського імператора Константина І Великого, проходив у церкві Богородиці Діви Марії. Саме тут, згідно з православною традицією, вона похована. Щоправда, згідно з католицьким вченням, вона взагалі не була похована, а зі смертю Син забрав її на небеса, щоб вона допомагала йому у справах. Проходив собор під головуванням імператора і мав вирішити декілька програмних завдань. Імператор не лише особисто визначив ці завдання, але й пояснив усім єпископам, яких було 318, як за них правильно голосувати. А хто не хотів, того вмовили, налякали, задобрили лестощами або шантажем. У підсумку всі пункти, як того й вимагав імператор, були прийняті в його редакції.
Класичним є сьомий канон Першого вселенського собору, який стосується саме дати святкування Пасхи. Він був прийнятий з латинських позицій. Собор постановив, що християнська Пасха має святкуватися завжди окремо від Пасхи єврейської і ніколи з нею не співпадати. Вона має святкуватися лише у день недільний – першого тижня, що йде за повномісяччям після весняного рівнодення. Крім того Константин наполіг, щоб шаббат – відзначення християнами суботи згідно четвертої заповіді, як дня відпочинку, перенесли на день сьомий, тобто на неділю. Крім того, з місячного іудейського календаря християни перейшли на сонячний юліанський. Протягом наступних 326-327 років було швидко переписано так звані пасхалії, або пасхальні таблиці. Відтак всі християни остаточно перестали святкувати Пасху одночасно з євреями. Так в 325 році згідно з наказом імператора Константина, який був неприкритим і загальновідомим в античному світі антисемітом, Пасха остаточно розриває зв'язок з іудейським Песах. Між ними залишився тільки містичний зв'язок на рівні об'єднання під однією обкладинкою Старого і Нового Завіту. Принципові єпископи і общини Малої Азії, в першу чергу сирійці, відмовилися виконувати постанову собору. Як наслідок, в 341 році Антіохійський помісний собор відлучив їх від Церкви, як іудействуючих. У подальшому – з середини IV століття – перша Пасха поминання, мучеництва і смерті, а також Пасха воскресіння об'єдналися. Святковий день Пасхи припадав тільки на неділю. Ще через століття, у 451 році, коли відбувся четвертий Вселенський собор у Халкедоні, Пасха стає виключно святом Воскресіння Христового – загальнохристиянським і загальнодержавним святом у Візантії. Відтак можна говорити про те, що всі питання, пов'язані з визначенням дати і змістом святкування Пасхи, остаточно були врегульовані і легітимізовані в епоху Вселенських соборів – від першого до четвертого. Хоча в подальшому, через календарні реформи, католики і православні теж стали святкувати Пасху окремо.
– То ж, що символізує християнська Пасха?
– В історичному, культурному і, звісно, в сакральному сенсі Пасха має кілька інтерпретацій. Згідно з вченням Церкви, пасхальний агнець євреїв – це прообраз Христа. А символом Ісуса, крім загальновідомої риби, є також агнець Божий. Це безневинна жертва для заклання. Власне, сам Христос стає агнцем Божим, який бере на себе гріхи світу, тобто сам спокутує людські гріхи. Опрісноки також символізують чистоту духовного життя вірянина у Христі. Тобто через Пасху-Христа християни будують своє нове життя і стають очищеними від старої закваски гріха первородного. Саме тому вони повинні святкувати нову Пасху. Як вказується у Новому Завіті, – у безквассі чистоти та істини. Це сакральний стрижень традиції Пасхи-Христа, яка в дещо адаптованому і переосмисленому з точки зору догматичного трактування християнського віровчення перейшла зі Старого Завіту у Новий. Заклання іудейського агнця, його поїдання в Старому Завіті були одночасно прообразами страждання і смерті Спасителя, а частування тіла та крові його в таїнстві Євхаристії символізувало одночасно поєднання традицій Старого і Нового Завіту. Вживаючи хліб і вино як тіло і кров Христову, християни долучаються до нього на містичному рівні, здійснюючи акт так званого обоження, або злиття душі людини з душею боголюдини Ісуса Христа. І в цьому сенсі стає остаточно зрозуміло, чому християнська Пасха стала квінтесенцією всього християнського віровчення з точки зору пояснення для людини його суті. Отже Пасха, якщо проаналізувати всі її сакральні сенси, змісти, все, що в ній міститься, – є відображенням у зашифрованому, містеріальному варіанті всього християнського віровчення.
Юрій ЧОРНЕЙ, "ДОБА".
На фото: монограма Ісуса Христа, складена з початкових грецьких літер слова "Христос". Буквений символ християнства, відомий з часів Константина І Великого (4 ст.). Монограма комбінується з літерами альфа і омега з обох боків, які підкреслюють, що Бог є "початком і кінцем усіх речей".
