Олександрі Возняк - 80!

З любов’ю на кінчику пера

Хтозна: доля обирає нас чи ми обираємо собі долю… Героїня мого матеріалу написала так:

У кожного — свій німб,

і дужі крила…

Подасть Господь нам

шхуну та вітрила —

до серця мрія додається й сила.

Щоб доля в світ шляхи усі відкрила.

 У 79 вирішила повернутись до підборів

То була погожа приємна днина, наповнена всілякими справами. Я сиділа за письмовим столом у кабінеті і намагалась швидко написати. Була дещо стомленою — тож натхнення теж не вирувало. Раптом відчиняються двері. Усміхнене обличчя, мабуть, ловить на мені заклопотаність і промовляє, щоб підбадьорити, свою „Песню старика” (поки ніде не опубліковану):

Красивая женщина мне улыбнулась

и стало на сердце легко и светло.

Взбодрился я, ожил. И вдруг всколыхнулась

уснувшая нота, что пелась давно.

А женщина взглядом, как тонкою веткой,

стегнула по сердцу — и я захворал.

И сны улетели порою рассветной.

И лунными тропами встречи искал.

 — Олександро Григорівно! Та Ви ж на каблуках, — вигукую я. Бо ж це у 79 років!

— Так, — гордо відповідає.

— Не важко?

— Я ж у минулому була спортсменкою. Ноги треновані. І, до того ж, коли на підборах — мене менше спина болить. Також осанка вимальовується: крок дрібний, спина рівна. Мабуть, я повернусь на старість до каблуків, — жваво відповіла мені Олександра Возняк.

Як розумієте, матеріали я тоді відписала на одному диханні.

 Коли з’являється віра в Бога і чи здійснюються мрії

Цього разу я запросила Олександру Григорівну до себе у кабінет, щоб поговорити з нагоди її славного ювілею. І, найперше, що запитала — де підбори?

— Дитино! Оце прийшла до тебе з Божою допомогою, — відповіла.

— Чи можете розказати у який момент зрозуміли, що у Вас є віра в Бога? Що вона міцна?

Трохи засмутившись почала розповідати:

— Мабуть, з дитинства. Бабуся водила мене до церкви. Після війни їх позакривали, лише одна у Ковалівці була. Пізніше у тій будівлі відкрили клуб. Але я жодного разу не пішла туди на танці. Так от, бабуся вчила підходити до образів, класти свічки за здоров’я. А щоранку і щовечора молитися. Мій батько пішов на війну, коли мені було три роки і більше не повернувся. Ми молилися за нього, чекали. Оце тоді й з’явилась у мене віра. В Бога.

— Було таке, щоб чогось просили у Нього і зрозуміли, що мрії збуваються?

— Просила дуже за доньку і сина, щоб помагав їм. А по життю — просто молилася. Все якось саме йшло. Закінчила школу. Запропонували працювати завклубом. Через рік поступила до фізкультурного технікуму у Миколаєві. На другому курсі нас перевели до інституту Бєлінського (тепер Сухомлинського) на факультет „Фізкультури, анатомії і фізіології людини”. Потім за направленням приїхала працювати у село Старий Вовчинець на Глибоччину, де прожила 14 років.

Моя співрозмовниця дякує долі за все. За радощі і негативний досвід, який важить значно більше, аніж позитивний.

 Неяскраві спогади дитинства

— Коли німці зайшли у наше село, то ні один не вривався до хати. Усі машини стояли біля дворів, криниць. Вони варили їсти на примусах. Заходили і просили (!) яйця чи молоко. Мій дідусь воював у Першій Світовій війні і знав німецьку, тому міг з ними спілкуватись. Такі неяскраві мої спогади дитинства, — ділиться Олександра Возняк.

 Коли книга стає любов’ю усього життя, то у колекції налічується 11 „Кобзарів”

Учениця, спортсменка по духу, бігла собі шкільним коридором. Старший хлопчина дорікнув, що краще б книгу читала. „Хм, книгу. Гаразд”, — подумала і пішла до книгозбірні. Проте, бібліотекар не знайшла для чотирикласниці нічого доречнішого за роман „Мать” Максима Горького. Книга читалась важко. Але приклад був схвально підтриманий подругами. Олександра Возняк розповідає:

— Мати пішла на ринок. А до нас з сестрою Нінусею прийшли друзі. Книга лежала на краю печі і вони так здивувались, що я такі великі книги читаю, що почали потім самі. Вдячна сестрі, яка тоді вже працювала бібліотекарем і допомагала вибирати літературу.

Сьогодні у Олександри Григорівни є окрема кімната, відведена для бібліотеки. У ній серед безлічі книг — 11 видань „Кобзаря”. Є старенька копія 1847 року. Є велика книга, написана почерком Тараса Шевченка і така ж кишенькового розміру. Зберігається також „Кобзар” свекра.

 Про правду й силу волі

— Олександро Григорівно! З висоти прожитих літ можете сказати, що таке правда?

— Ой. Я не знаю чи вона є, та правда. Бо коли живеш по правді, то так важко. Ніхто тебе не розуміє і не вірить тобі.

— А як же жити тоді?

— Думаю, що у житті все можливо перемогти і всього досягти, якщо загартовувати силу волі. Я свого часу привчила себе вставати о шостій ранку і з семи до восьми бігати. Бо ж в інституті потрібно було здавати нормативи з кросу. Отак тренувалась. І знаєте, це так увійшло у звичку, що я й зараз прокидаюсь о шостій.

 Які чоловіки викликають повагу та про різницю у віці подружжя

Чоловік Олександри Возняк Микола Васильович був на п’ять років молодшим. Але це, каже Олександра Григорівна, у стосунках не відчувалось. Коли приїхала до Старого Вовчинця вчителювати, працював там піонервожатим. Змагались у грі в шахи, волейболі.

— Потім, — розповідає, — почав проводжати додому. Дивлюсь провів раз, другий. І так щоразу.

Кучерявий високий сором’язливий підкорив серце вчительки рисами, які цінує у чоловіках: розумом, сильним духом, стриманістю.

 Про кращу подругу і гру на гітарі

Лора працювала бухгалтером у колгоспі у селі Новоандріївка на Миколаївщині. Для семикласниці Олександри стала просвітителем на теми жіночності, любові, вибору професії. А якось дала до рук семиструнну гітару. Невисока на зріст з короткими пальчиками Лора навчила високу і навпаки з довгими пальцями, які могли захопити інструмент, Олександру перебирати струни. Гітара певний час знаходилась у Олександри вдома, аж поки дівчина не навчилась грати.

Життя розлучило згодом подруг на довгих 60 років.

— Лора виїхала, — каже Олександра Возняк, — і я не знала де вона. Розпитувала знайомих. Дали адресу. Поїхала, але вона вже й звідти переїхала. Зараз ми переписуємось, надсилаємо одна одній подарунки. Ось Лора знайшла акорд для семиструнної гітари і надіслала мені. І як же тут було не поїхати до неї? Я взяла сина й доньку і ми провідали Лору. Я виконала їй свої пісні, покладені на музику. Дружба — це щастя у житті.

Шостого квітня Олександрі Возняк виповнюється 80! І можна лише брати приклад з її життєлюбності. Адже днями побачила світ її новоспечена збірка чотиривіршів „Спалахи” і підготовлена до друку книга „Вирок”. Вона не втомлюється запрошувати талановитих митців Глибоччини та області на засідання літературно-мистецької студії „Витоки”, якій цього року виповниться 40. Олександра Возняк — член НСЖУ, Асоціації українських письменників, лауреат премій ім. Омеляна Поповича (2003), Дмитра Загула (2003), Ольги Кобилянської (2004), нагороджена орденом „Знак пошани”, грамотами Міністерства освіти, знаком „Відмінник освіти України”.

Лариса ДУЩАК,

голова районного осередку НСЖУ.