Олександр Бойченко про книгу "Імператор/Шахіншах" Ришарда Капусцінського: «Ніхто не народжується тираном»

Про правління і крах деспотів. Про повалення режимів, а потім безпорадність нової влади та хаос. У Чернівцях у видавництві "Книги ХХІ" уперше в українському перекладі побачила світ книга "Імператор/Шахіншах" видатного польського журналіста і письменника Ришарда Капусцінського.

Про книгу, яку мають нагоду почитати читачі післяреволюційної України, ми спілкуємося із відомим літературним критиком Олександром Бойченком. Саме за його редакції вийшли твори Капусцінського в українському перекладі. Це розмова про долю народів і деспотів.

"Він надає слово реальним людям"

– Ришарда Капусцінського вважають інтелектуальним автором. Чи великою є аудиторія, яка готова сприйняти його книжки?

– Капусцінський належить до найпопулярніших за межами своєї батьківщини польських авторів, за кількістю перекладів з ним конкурує лише Станіслав Лем. Своєю чергою, зібрані у нас під одною обкладинкою "Імператор" і "Шахіншах" належать до найвідоміших творів Капусцінського. У Польщі дуже добре розвинена так звана "репортажна література", яка здобула заслужене визнання в усьому світі. То можете собі уявити, наскільки добрим має бути автор, якого називають "імператором репортажу". Секрет його успіху такий: Капусцінський об’їздив десятки країн, був свідком численних революцій і війн, до яких приглядався уважним журналістським оком. З іншого боку, він починав із поезії. І хоча не надто прославився як поет, незаперечний літературний талант у нього був, і він його вповні використав у своїх нібито репортажних книжках. Одне слово, аудиторія Капусцінського у світі є величезною. Якою вона буде в Україні – побачимо.

– Наскільки, на вашу думку, викладене в "Імператорі" й "Шахіншаху" є достовірним історично, а наскільки емоційно-художнім?

– Достовірне і художнє не обов’язково мусять сваритися між собою. До речі, це вже третя польська книга, яку ми робимо в такому складі: львів’янин Олесь Герасим перекладає, я редагую, а Василь Дроняк видає. До Капусцінського були "Бесіди з катом" Казімєжа Мочарського та "Інший світ" Густава Герлінга-Грудзінського. І в усіх трьох випадках маємо якраз поєднання історичного матеріалу із художнім способом письма. Наприклад, в "Імператорі" змальоване повалення режиму Гайле Селасіє в Ефіопії. Студентські протести, змова військових, поступове обмеження імператорської влади аж до арешту монарха – все це історичні факти. Але як Капусцінський їх викладає? Він надає слово реальним людям з обслуги імператора. Кожен із цих слуг міг бачити лише свою ділянку роботи, про яку він у відтвореному автором стилі й розповідає. А вже ми, читачі, повинні з цих фрагментів скласти у своїй свідомості цілісний образ імператора та його нещасної імперії. Саме така, тобто щоразу інакша непрямолінійність, і забезпечує книжкам Капусцінського високий художній рівень. Але якби хтось злякався, то хочу запевнити: читати їх легко, як пригодницькі романи.

– Капусцінський пише про правління і крах деспотів. Кому би ви порадили це почитати?

– Ну, Януковичу вже запізно. Бо вчитися читати треба в трохи молодшому віці. Зрештою, і Путіну Капусцінський навряд чи стане в пригоді: старого кагебіста легше вбити, ніж переробити. А ось тим, хто тільки прийшов чи йде до влади, познайомитися з "Імператором" і "Шахіншахом" не завадило б. Зокрема – щоб затямити: ніхто не народжується тираном. Перетворення звичайного правителя на кривавого деспота відбувається непомітно, і треба дуже пильно стежити за самим собою, щоб не увійти в історію ще однією проклятою людьми потворою. І Гайле Селасіє, і останній шах Ірану починали з гасел модернізації, реформ в економіці, медицині, освіті, коротше –покращення життя вже сьогодні, у крайньому разі завтра. А закінчували свавіллям спецслужб і трупами розстріляних ними демонстрантів.

"Від цієї миті подолання страху режим приречений"

– Крах режимів. Як це відбувається? Ось сидить чоловік на золотому унітазі із золотим батоном і думає, що він бог. А тут бах! – і народ його змів.

– Наприкінці "Шахіншаха" Капусцінський пише, що був свідком 27 революцій у країнах "третього світу" і скрізь бачив одне й те саме: головним провокатором бунту проти влади є сама влада. У дикій країні – а дикою є кожна країна, в якій владу не контролює громадянське суспільство – політична верхівка рано чи пізно втрачає зв’язок із реальністю. Треба розуміти: люди не можуть повставати щодня, вони довго терплять, але накопичують у собі ненависть. Тим часом уся та владна сволота сприймає терплячість населення за доказ підтримки і нахабніє дедалі більше, думаючи, що так буде вічно. А вічного на цьому світі нічого немає. І настає момент, коли у відповідь на чергове нахабство влади люди масово виходять на вулиці. Недоумки при владі завжди в таких випадках дивуються: чому саме сьогодні? Якби Янукович мав чим думати, він би подумав: чим моє сьогоднішнє паскудство гірше за вчорашнє? Та нічим. Просто для кожної чаші терпіння котрась із крапель стає останньою. І ще – про це також пише Капусцінський – дуже важливим є психологічний аспект. Зазвичай, коли активніші громадяни виходять на протести, влада випускає проти них своїх відморозків, різні "Беркути" й ОМОНи. І громадяни розбігаються, бо страшно. Але коли згадана чаша переповнюється, наша ненависть стає сильнішою за наш страх. Від цієї миті, миті подолання страху, режим приречений. Іранський шах кидав на мирних вуличних демонстрантів армію із кулеметами і бронетехнікою, люди гинули тисячами за день, але в підсумку він все одно мусив тікати з країни і невдовзі помер на чужині. Чого я, звичайно, і нашому "шахові" від душі бажаю.

– Чому в Україні ці істини так туго доходять до великих, середніх і малих правителів? Бачимо ж знову ті самі "граблі". Роздавання посад, дивні призначення дивних людей, схеми, відкати, корупція. Скільки можна?

– До правителів – за рідкісними винятками, як-от Марк Аврелій чи Вацлав Гавел – взагалі все туго доходить. Навіть коли вони знають усі ті факти, про які пише Капусцінський, їм, певно, здається, що їхній випадок особливий, що з ними все буде інакше. Це трохи нагадує ставлення малих дітей до смерті. Ніби розумом, у кого є, кожен усвідомлює, що помре, але десь глибоко ховає цю думку, таємно сподіваючись, що, може, якось обмине... Не знаю. Про ситуацію в Україні я би поки що не говорив, бо надто багатьох речей, які відбуваються сьогодні, ще не розумію. Натомість знаю інше. Скажімо, в Ефіопії після революції стало ще гірше, ніж було до неї. Досить згадати, що від країни відкололася Еритрейська автономія, а на сході, в провінції Огаден, за підтримки сомалійських сусідів за зброю взялися сепаратисти, яких досі не вдалося цілком утихомирити. Паралелі очевидні, і дуже б не хотілося повторити ефіопський шлях.

– Після читання кількох розділів у мене теж виникли аналогії з ситуацією у нас. Невже ми так близько до афро-азійських моделей авторитарного правління?

– Не забувайте, що навіть в Африці, не кажучи про Азію з її Японією чи Південною Кореєю, є країни, до яких нам за всіма показниками ще 100 років рачки повзти. Ми останнім часом любимо побалакати про свою європейськість, наводячи як доказ наш Майдан. Ось, мовляв, ми повстали, ми не раби, ми вільні європейці. І Майданом справді варто пишатися. Але як виглядала революція в тому ж Ірані? Сотні тисяч людей виходять на демонстрації, всі поводяться дуже виховано, дивовижна солідарність, взаємодопомога, по боках колони йдуть молоденькі волонтери, які збирають у мішки сміття. Проходячи повз лікарню, колона затихає, щоб не тривожити хворих. Далі – більше. Влада застосовує зброю. Тоді на протести виходять матері з дітьми, одягненими в біле. Для іранців це колір смерті. Так вони демонструють, що готові віддати життя – своє і своїх дітей – за революцію. Отже, іранці показали захмарний рівень культури і водночас героїзму. Але чи стали вони від цього європейцями? Ні. Переможці перегризлися між собою і врешті-решт влада опинилася у руках аятолли Хомейні, який встановив таку ісламську диктатуру, що скинутий шах на її тлі здається Махатмою Ганді. І ми теж ще ніякі не європейці. Бо Європа – це не так одноразові бунти проти поганої влади, як уміння вибирати більш-менш нормальну, а також день за днем і рік за роком чесно та наполегливо працювати, виконувати свої обов’язки, примножуючи суспільний та соціальний капітал.

– "Повалення режиму, а потім – безпорадність нової влади, хаос...", – ідеться в анотації. Чи може ця книга застерегти нас від післяреволюційних помилок?

– Якби книги могли застерігати народи від помилок, то в Німеччині й Росії з їхніми великими літературами не було б ні Гітлера, ні Сталіна, ні Путіна. На жаль, аж такої сили література не має. Але тим, хто не полінується прочитати "Імператора" й "Шахіншаха", гадаю, буде легше протверезіти і не впадати в крайнощі. Описаний Капусцінським чужий революційний досвід може допомогти нам зрозуміти: ми – не найгірші на світі і не найкращі. Все, що видається нам суто нашим і унікальним, уже не раз траплялося в історії і ще не раз повториться. Щоправда, таке знання все одно не захистить нас ні від нашої власної ейфорії, ні від нашого болю втрат, ні від гіркоти наших розчарувань.

Валерія Чорней

Джерело: http://molbuk.ua