Олекса Романець: переосмислюючи минуле (до століття від дня народження буковинського інтелектуала)

Цього року 2 квітня чернівецька громадськість, наукова-викладацька спільнота, музеї, бібліотеки міста вшановують століття з дня народження відомого літературознавця Олекси Романця (1921-2006). Його пам’ятають як мудрого, інтелігентного, інтелектуального пана та невтомного дослідника. У статтях, присвячених йому, детально цитуються факти з біографії. Але, насправді, він залишив по собі більше запитань, ніж відповідей.

Тему дослідила Катерина Валявська, головний спеціаліст ДАЧО.

Шукаючи своє призначення в житті, Олекса Романець обрав покликання  дослідника, науковця. Проте перепоною в реалізації мрії стала його власна біографія, яка не зовсім вписувалася в «радянські канони».

Син «ворога народу»

У часи колективізації батько Олекси Романця Стратон був членом Всеукраїнського виконавчого комітету комуністичної партії та головою колгоспу в селі. Здавалось життя сім’ї складалось вдало. Олекса починає навчатися у Балтському педагогічному училищі (1937), життя молодого хлопця подавало надії. Але все швидко змінилось. У 1938 році за рішенням радянської «трійки» НКВС батька О.Романця Стратона арештували й розстріляли без доведення вини в суді. Приводом для розстрілу було те, що він видавав людям  за трудодень більше належної норми зерна (по 10 кг).  Цього ж року Олексу, як сина «ворога народу»,  виключили із комсомолу. Надалі ця стигма часто позначалася на його життєвому шляху.

Перший факт з біографії, який викликає питання, це те, що під час Другої світової війни, О.Романець став членом підпільних організацій радянського спрямування у своєму селі Великий Молокіш  (тепер – Республіка Молдова) та у м. Балта. А це означало передавання інформації радянським структурам, підроблення документів, розповсюдження листівок з пропагандою і, мабуть, співпраця з НКВС. На користь останнього слугує те, після звільнення Балти його зарахували у винищувальний батальйон при районному відділі НКВС.  Проте,  вже часи незалежної України, цей факт наче підпав під власну цензуру О.Романця. Тому в його інтерв’ю, опублікованому 2001 р., помітно, як він свідомо опустив цю інформацію, вкрай стисло відповівши: «В час окупації теслярував, а після – армія». 

 На фото: Автобіографічна характеристика О.Романця, з фондів ДАЧО.

Солдат Червоної армії

В особовому фонді Державного архіву Чернівецької області зберігається рукопис його інтерв’ю, записане Віктором Мельником. Зокрема він, хоча й не охоче, детальніше розповів про часи окупації та перебування на війні. О.Романця записали до Червоної армії у віці 23-х років. Він служив у стрілецькій роті 217-го гвардійського стрілецького полку 80-ої гвардійської дивізії, яка складалася з чоловіків віком за сорок – селян Тальнівського та Бабанського району Київської області. Про цей час О.Романець волів публічно ділитися лише курйозними моментами, як ось про вступ до армії в серпні 1944 р.:

Я потрапив у запасний полк із своїми односельчанами вночі. Удосвіта мене разом з кількома солдатами забрали на кухню. Ми там до вечора чистили картоплю. Таким було моє «бойове» хрещення. А коли вночі повернувся звідти, дядько Степан з нашого села, товариш мого батька, каже: «От тобі не пощастило, Олексо. Ти пішов картоплю чистити, а якийсь командир прийшов і всіх, хто має освіту забрав з собою…».

(Цитата із інтерв’ю О.Романця, 2001 р., ДАЧО)

Через кілька місяців Олекса знову зустрінеться з дядьком Степаном, але вже в госпіталі в Угорщині:

«Під Будапештом вранці 31-го грудня 1944-го року мене було поранено в голову і перебито руку. Вночі потрапив до госпіталю в Секешфегерварі. І коли дійшла черга до мене і назвали моє прізвище, то чую: «Це ти, Олексо?». «Я, кажу, - дядьку Степане». По голосу впізнав його. Він теж був поранений в голову, але важче, ніж я. А вже як вдома, в селі, зустрілися, то він каже: «От повезло тобі, Олексо. Бо на тих, кого отоді відібрав і повів від нас той командир, через тиждень майже на всіх прийшли похоронки…Ось так воно в житті буває з везінням. Та й чи дивний збіг з дядьком Степаном Шишкіним однієї ночі ми вступили у війну і, так само, однієї ночі вибули з неї, бо після поранення були комісовані та повернулися додому інвалідами».

(Цитата із інтерв’ю О.Романця,2001 р., ДАЧО )

Комсорг та Остап Вишня

О.Романець брав участь у Яссько-Кишенівській операції (20 серпня –29 серпня 1944 р.), про яку згадував в контексті отриманого листа від Остапа Вишні. Письменник О. Вишня якраз вийшов із десятирічного заслання в таборах ГУЛАГу та знову почав друкуватися в журналах:

Найбільше запам’яталось форсування Дунаю в Югославії біля міста Самбор. Там ми втратили дорогого для нас листа від Остапа Вишні. Його ці літні дядьки любили і пам’ятали добре. Бо коли ми прочитали в газеті один з перших його фейлетонів. опублікованих після заслання влітку 1944 року, то попросили мене «Ану, напиши авторові, чи це той Вишня, що гуморески писав колись?». І я написав листа від нашої роти, а десь через місяць отримав трикутник – відповідь від письменника. Сторінку із зошита, в якому він повідомляв, що він справді той Вишня, але книжки зараз не має, прислати не може, бажав своїм шанувальникам-солдатам швидше з перемогою повернутися додому. Хоч знав листа напам’ять, та коли траплялася нагода, дядьки казали: «Ану, прочитай, що нам пише Вишня». Ми перейшли всю Румунію, частину Угорщини, і вийшли вже на Югославію. В Дунаї лист затонув разом з іншим солдатським скарбом, рота, як я вже казав, складалася з колгоспників. По війні, коли я читав Гончара, то бачив своїх з роти, які, як і брати Блаженки з «Прапороносців», мріяли скоріше добити Гітлера і повернутись до своїх родин, вірили, що заживуть по-новому. Усі думали, раз повертається православна віра (бо й сам командир полку, начебто, скомандував: «С Богом вперёд!»), погони знову начепили – повертаються і старі часи. То й наші селяни теж сировицю брали: знадобиться, мовляв, кінську збрую латати. Казали мені: «Синку, колгоспів не буде».

(Цитата із інтерв’ю О.Романця, 2001 р. )

Перебуваючи на фронті О.Романець, як найосвіченіша  людина в роті (його називали «Вчитель»), був призначений комсомольським організатором. На війні його минуле як сина «ворога народу» вже не бралось до уваги («Це не має значення», - відповів комсорг батальйону). З призначенням комсоргом О.Романець знову отримав комсомольський квиток. В його обов’язки входило читання пропагандистських статей в газетах, безумовно доводилось говорити не лише про швидку перемогу над Гітлером, але й про розбудову комунізму. Проте, за словами О.Романця, комуністів у роті не було, тому подібна пропагандистська інформація не сприймалась солдатами. Натомість солдати-селяни вірили, що після війни все буде по-іншому. Тому й заперечували – «колгоспів не буде».

До квітня 1945 р. О.Романець перебував на лікуванні у госпіталях, згодом через інвалідність його звільнили з Червоної армії.

Вже в часи незалежної України, переосмислюючи минуле в тоталітарній системі, він відмежовувався від комуністичної традиції, хоча й продовжував дорожити воєнними нагородами (медаль «За взятие Будапешта», «За победу над Германией в Великой Отечественнойв ойне»,  «Орден славы ІІІ степени»).

 На фото: Міська рада та обеліск на Центральній площі, 1945(46)р., з фондів ДАЧО.

«Ветеран праці» 

У серпні 1945 р. О.Романець почав навчатися на філологічному факультеті Чернівецького державного університету. За іронією долі студентам провінційного університету пощастило, що тоді серед викладачів були направлені з центру (Ленінграду, Москви) неугодні радянській владі вчені. На О.Романця велике враження справив літературознавець, професор Ніколай Фатов, який прибув у Чернівці в 1945 р., у прямому сенсі, з вагоном книг. Мабуть, це знайомство допомогло йому визначитись із фахом.

Життя у післявоєнних Чернівцях не було легким через відчутну нестачу продовольства, хвороби та матеріальні труднощі. Тому ще студентом О.Романець почав працювати нічним коректором  в газеті «Радянська Буковина». «Це дало можливість не лише відвідувати заняття, а й харчуватися на правах працівників газети, що в проголодні повоєнні роки багато важило» – згадував О.Романець. До 1947 р. в Радянському Союзі діяли продовольчі картки, за якими серед певних соціальних категорій розподілялись продукти та товари.

Паралельно із навчанням О.Романець працював лаборантом кафедри української літератури в університеті ( з березня 1946). 5 листопада 1947 р. наказом ректора ЧДУ йому надали подяку «За особливо сумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків, спрямоване на піднесення якості роботи університету, і з нагоди ХХХ-річного ювілею Великої Жовтневої Соціалістичної революції» із занесенням в трудову книжку. Варто згадати, одночасно із святкуванням перемоги «Великого Жовтня» та відзначенням дня народження Сталіна в сільських районах області люди помирали від голоду. Натомість в чернівецькій пресі відзначали успішні плани виконання хлібозаготівлі.

Населення Чернівецької області в радянський час піддавалось систематичній ідеологічній обробці, в усіх закладах та підприємствах працювали т.зв. агітатори, діяли червоні кутки та виготовлялись стінні газети із пропагандистськими текстами. Щоб отримати шанс на життєвий успіх молоді люди вливалися в радянські реалії, були й ті хто щиро повірив у нав’язані ідеали.

Хоча О.Романець на рік швидше закінчив університет та вдало склав іспити, як  сина «ворога народу» та безпартійного, його не зарахували до аспірантури. Уникаючи подібних «моментів», О.Романець вважав за потрібне замовчувати інформацію про свого батька та дотримуватись «правильної автобіографії». Потрібно було дбати про дружину та двох доньок. Очевидно з цієї причини в анкеті для займання посади у 1955 р., надаючи інформацію про свого батька у графі «чем занимаются и где находяться в настояне время» він напише «не знаю». Це було типовою поведінкою  для життєвої стратегії людей в тоталітарній системі, адже потрібно було дбати про власну безпеку та безпеку сім’ї.

 На фото: «Червона площа під час Жовтневих свят», 1945 р., з фондів ДАЧО.

На фото: Святкова демонстрація до 36-річниці Жовтневої революції. Чернівці, 7 листопада 1953 р., з фондів ДАЧО.

Більша частина життя О.Романця минула в Чернівцях. Тут, працюючи викладачем в ЧДУ, журналістом, науковим співробітником у відділі Інституту історії АН УРСР, він напише більше 600 праць. Відсутність партійного квитка не давала можливість кар’єрного росту в університеті. Тому О.Романець шукав інші шляхи для особистої реалізації. Відтак він працював на різних посадах: як нештатний лектор Чернівецького Обласного комітету Комуністичної партії України, заступник голови обласної методичної ради по впровадженню нових обрядів та звичаїв, член комітету і голова секції пропаганди обласного відділу Товариства охорони пам’яток історії та культури УРСР. На цьому ґрунті з’явилися статті «ідеологічного фронту» – присвячені Соціалістичній революції та ювілеям Леніна та Сталіна.

За свою професійну діяльність О.Романець був нагороджений радянською владою численними ювілейними медалями та грамотами, серед яких у 1970 р. отримав медаль «За доблесну працю. З нагоди століття з дня народження Володимира Ілліча Леніна». У Радянському Союзі нагородна система була покликана створити ілюзію успішності окремої людини чи колективу, стимулюючи в такий спосіб зростання кількісних показників, та викликала патріотичне піднесення населення, лояльність до влади. Проте із зростанням все нових «ювілейних» медалей це перетворювалось на профанацію.

 На фото: Чернівецький державний університет, 1969 р., з фондів ДАЧО

На фото: Олекса Романець, 1971 р.

Дослідження О.Романця, присвячені літературному процесові на Буковині, увійшли до відомих праць у співавторстві: «Літературна Буковина» (1966), «Північна Буковина: її минуле і сучасне» (1969), «Нариси з історії Північної Буковини» (1980). При ознайомленні з його особовим архівом, який частково зберігається в Державному архіві Чернівецької області (зокрема розвідки, нотатки в робочих записниках), помітною є його цікавість до ідеї буковинської толерантності як «певної етики міжнаціональних відносин» та «взаємоприязні народів». Основи цих явищ він виводив із поширених на Буковині родинних взаємозв’язків між українцями та молдованами, прагненні до порозуміння, полілінгвізмі населення. З одного боку тема була близька йому ще й через родинне виховання, а з іншого –  співзвучною із концепцією про інтернаціональне братерство в Радянському Союзі. Останнє дозволило йому зробити дослідження присвячене родині молдавського письменника Богдана П. Хашдеу. У результаті клопіткої праці постала монографія «Джерела братерства. Богдан П.Хашдеу» (1971). За цю монографію у 1972 р. О.Романцю присвоїли звання кандидата філологічних наук.

Продовжуючи дослідження молдавсько-українських відносин та «культурних взаємозапозичень», О.Романець був співавтором праці «Очерки молдавско-русско-украинских литературных связей» (Кишинів, 1978). У 1982 р. автори цього дослідження були відзначені премією президії Академії наук Молдавської РСР.

На фото: Центральна площа під час святкування сторіччя Леніна, Чернівці, 1970 р., з фондів ДАЧО.

 На фото: Професор Ніколай Фатов в ЧДУ, 1958 р.

Творчий доробок О.Романця ще чекає належної оцінки науковців незаангажованих провінційними кліше. Якщо в радянський час у буковинознавчих працях О.Романця мав місце класовий підхід та застосування радянських дискурсів,то з 1990-х рр. в його статтях проявлялося повернення до національної історіографічної парадигми. Що полягала у зверненні до вивчення українського народу, під яким здебільшого малися на увазі селяни. Відтак у статі «З літопису класових боїв трудящих Північної Буковини» (До 125-річчя повстання під проводом Лук’яна Кобилиці) О.Романець спільно із істориком П.В.Михайлиною заперечували трактування подій 1848-49 р., якого дотримувалися, говорячи радянською науковою термінологією, серед «українських буржуазних істориків». Натомість розглядали події як визвольну боротьбу трудящих Буковини. З настанням незалежності,  переосмислюючи історіографічні підходи, у статті «З серця народу» (1993 р.), присвяченій 75 річниці Буковинського народного віча (3 листопада 1918 р.), О.Романець як краєзнавець основний акцент зробив вже на національній складовій конфлікту – підкреслив розвиток національної свідомості українського селянства Буковини у подіях «весни народів» 1848-1849 рр. та «національної» боротьби проти румунських бояр. 

 На фото: О.Романець – старший науковий співробітник Відділу історії Північної Буковини Інституту історії АН УРСР. В руках тримає книгу «Очерки молдавско-русско-украинских литературніх связей», 1981 р.

На фото: Конкурс стінних газет факультетів ЧДУ, 1982 р., з фондів ДАЧО.

Захисник «Червоної рути-89»

Як українського громадського діяча його характеризує лист на захист фестивалю «Червона рута», що відбувся в Чернівцях восени 1989 р.  Він виступив проти звинувачень партійних посадовців, які назвали фестиваль «національним шабашем». На противагу подібним висловлюванням, О.Романець відстоював право Чернівців стати постійним місцем проведення фестивалю, відкидав закиди  в ігноруванні «традицій нашої області»(толерантність), «національних особливостей краю»(поліетнічність). Побоювання у посадовців викликало те, що молодь приносила на фестиваль жовто-сині прапори, тричі виконували «Ще не вмерли України», не сподобались й переможці конкурсу.Заступник голови облвиконкому Г.Цуркан навіть запропонувала звернутися до ЦК ЛКМСУ і Міністерства культури «з вимогою переглянути результати фестивалю». Аргументація проти цього в листі О.Романця чи не найкраще відображає його запал у відстоюванні власних переконань:

У Чернівцях народилася «Червона рута», у Чернівцях розвивався і мужнів самобутній талант її автора, який зумів поєднати чарівність мелосу української пісні з новими ритмами сучасності. У буковинському краї пісня залунала вперше. З буковинського краю рознеслася по всіх континентах планети. Чернівецькі вулиці зберігають відлуння кроків Володимира Івасюка. У Чернівцях і області живуть його батьки і рідня, товариші і друзі, виконавці і палкі шанувальники пісень композитора.

Не «оргкомітет та інші відомства», не телеграф, ні «ультиматуми», а вони, широка громадськість, творчі організації, культурні, освітні, наукові заклади і установи, і всі, кому не байдужа доля української пісенної культури, мають визначити місце проведення наступних фестивалів. Ним мають стати Чернівці, бо фестиваль «Червона рута» - це гордість буковинського краю і це треба закарбувати у пам’яті і наших нащадків. 

Не виникає сумніву, що ці слова належать чернівчанину, який за роки життя та наукової діяльності пройнявся емпатією до творчих особистостей Буковини, захоплювався історією та культурою краю.

Попри консервативні вподобання він навіть став на захист нестандартного на той час самовираження одного з учасників фестивалю. «Дивацьке хизування, наприклад, Андрія Миколайчука отією стрічкою на бритій голові не може заступити того значимого факту, що його пісні напевне стануть новим явищем сучасної української естради, витоки якого мені вбачаються у вічно живих співомовках Степана Руданського з їх характерним «подвійним» гумором. І доки чернівецькі газети і радіо лають фестиваль, популярна республіканська програма «Від суботи до суботи» транслює «Кіндрата» (Підпільний Кіндрат. – авт.) на прохання слухачів».

Щоб не бути звинуваченим в українському націоналізмі цей лист О.Романець підписав прийнятними ідентифікаціями в тодішньому суспільстві часів перебудови – «ветеран праці, учасник Великої Вітчизняної Війни».

 На фото: Андрій Миколайчук, лауреат «Червоної рути» у 1989 р

На фото: Виступ Андрія Миколайчука на фестивалі «Червона рута», 1989 р.

З 1990 по 1996 р. О.Романець працював консультантом голови Чернівецької обласної ради, Чернівецької обласної державної адміністрації, згодом був радником голови обласної адміністрації. На цих посадах він звертав увагу на загрозу для цілісності української держави з боку тих, хто намагається знову підняти т.зв. «історичну справедливість» та показати українців як «чужинців» на буковинській землі. З цього приводу О.Романець провадив публічну полеміку. Крім того, ще на початку 1990-го року він доклав зусиль, щоб 3 листопада відзначали як регіональне свято області з нагоди Буковинського народного віча (1918 р.), коли українці краю проголосили бажання об’єднати Північну Буковину із Західноукраїнською Народною Республікою.

У 1996 р. його активну громадянську позицію та вагомий внесок в краєзнавство Буковини відзначили званням «Почесного громадянин м. Чернівці».

Більшість життя Олекси Романця пройшло в Радянському Союзі, тож воно багато в чому було залежним від радянських бюрократичних інституцій та пошуку ним способів залишатися в безпеці. Брак особистих свідчень не дозволяє розкрити уявлення О.Романця та його ставлення до радянського минулого. Проте його досвід демонструє як непросто було в радянській системі здобути «престижне» місце роботи для сина «ворога народу». Як вже відзначали інші автори, хоча О.Романець не отримав звання доцента, професора та доктора наук, проте він заслужив визнання «народного академіка» серед наукової, творчої інтелігенції Чернівців, був наставником для багатьох дослідників та журналістів, що набагато цінніше офіційних регалій.

Катерина Валявська,

головний спеціаліст ДАЧО