Один із захисників-«кіборгів» Донецького аеропорту з Червоної Діброви

Україна у вогні… Україна знов бореться за свою незалежність і цілісність. Це, можливо, наш останній шанс піднятися з колін, стати незалежною європейською державою. Ми не маємо права відступити перед пам’яттю Героїв Небесної сотні, перед пам’яттю наших дідів і прадідів, які століттями віддавали свої життя за рідну землю.

Я хочу познайомити Вас з людиною непересічною, небайдужою, патріотом України, нашим земляком Чоботарем Валерієм Георгійовичем.

Він – наш герой, справжній чоловік, воїн. Разом із побратимами пройшов усі дні Майдану, захищаючи ідеали Революції гідності. Валерій Георгійович – випускник Червонодібровської школи, активний учасник гуртків Глибоцького центру туризму. Уже з дитинства, не маючи атлетичної статури, хлопець багато працював над собою, займався спортом, вів здоровий спосіб життя.

Пізніше зацікавився філософією Лицарства, ідеалами українського козацтва. «Нація не може існувати, якщо немає людей, які здатні її захищати. Захищати націю можуть тільки воїни. Виховати таких лицарів якраз можна лиш з допомогою національного бойового мистецтва», – вважає Валерій Чоботар.

Він випускник Львівського університету фізичної культури, де вивчав теорію та методику Олімпійського професійного спорту, відомий в Україні та за її межами тренер, вихованці якого є чемпіонами України та світу з фрі-файту.

На Дібровських кичерах Валерій втілив свою юнацьку мрію про створення Січі. «Чому Січ? Та тому, що уособлення взагалі якоїсь такої чоловічої суті в Україні завжди асоціюється з козаком. А козак – це людина світла, вільна, мужня, позитивна», – розповідає Валерій. Так, саме Валерій і є одним із засновників та ідейним натхненником будівництва Червонодібровської Січі.

Валерія пізнають всі, навіть ті , хто його не знає. Адже це саме той довготелесий та розсудливий Грай із мультсеріалу «Як козаки…». Ба навіть, якщо забути про дитинство, орлиний ніс, чуб та ексцентрична тернопільська говірка стають родзинками будь-якого турніру. Та ніякий він не Грай, а справжній Гатило…

«Один із моїх побратимів дав мені псевдо Гатило. Це ім’я головного героя роману Івана Білика «Меч Арея». А чуб на голові почав рости ще в 96-му році одночасно зі змінами в моїй свідомості. Спочатку – це був вияв протесту українцям, які не мали поваги ні до себе, ні до своєї культури та історії. А з часом став зовнішнім виявом мого внутрішнього стану», – ділиться думками Валерій Георгійович.

Був у багатьох країнах, та найбільше йому сподобалося в Австралії. Технологічні і розвинені міста гармонійно поєднуються з дикою природою.

А сьогодні наш козак Гатило серед мужніх захисників Донецького аеропорту. Він не міг не піти на війну, він як справжній учитель, за словами видатного українського філософа і поета Григорія Сковороди, живе так, як навчає своїх учнів-спортсменів. Він доброволець п’ятого батальйону Добровольчого українського корпусу. Каже, що іноді, за відсутності комбата, змушений виконувати обов’язки командира резервної роти, що займається фільтрацією та підготовкою добровольців, але на передовій краще почувається «звичайним рядовим бійцем».

Ось що розповідає Валерій: «Сепаратисти нас називають кіборгами. Хоча, треба віддати належне, солдати, з якими воюємо, біля нас надихнулися, вони знають, що ми не втечемо, не дамо задню, і вони почали воювати так, як повинні воювати. Ми зараз один одного підтримуємо, вчимося, допомагаємо.

Для мене вся ця війна описана в Святому Письмі. Недосконала гріховна людська природа. Коли людина дуже довго живе в гріху, вона настільки псується і внутрішньо, і зовнішньо, що перестає бути людиною. Чому не можна красти, не можна вбивати, чинити перелюб, не можна зневажати батьків? Ми всі грішні, але мені здається, що ті люди, які зараз воюють на боці ЛНР і ДНР, всі ці гріхи пройшли і проходять далі. І тому така жорстокість. Я їх навіть не хочу судити. Мені просто сумно, що невинні люди зараз від цього всього потерпають.

Для мене події на сході – це рак, яким захворіла Україна. Захворіла, мабуть, тому, що неправильно жила. Стільки зараз викидається на війну – якби це все викидалося на те, щоб людей навчити любити одне одного, показати, хто ми і які ми, можливо, цієї війни й не було б. Я ж займаюсь вихованням дітлашні, є серед них і вихідці з Донбасу.

Я казав, що пішов добровольцем, бо не міг не піти. Але зараз в мене є чітке переконання, що я не хочу, щоб ці пухлини дійшли до моїх рідних, до землі моїх батьків. Краще я буду жити в донецькій хаті і тримати ту наволоч там, а вони будуть ховатися в лісах, ніж ми будемо ховатися в лісах, а вони будуть жити в моїй батьківській хаті. Я тому там, і більшість хлопців по тій причині там. І треба там бути, там сидіти, щоб вони не прийшли сюди. Тому що будь-який наш крок назад, це їхні два кроки вперед. Якщо цього не розуміє влада, то вона приречена на поразку, але найсумніше, що вона ще й прирікає на поразку нашу країну. Але, на щастя, влада – категорія не постійна, а змінна».

Вороги їх називають кіборгами за величезну силу волі, за відчайдушну сміливість та незламність. Але «кіборги» – люди, які мають вдома сім’ю, матір, батька. Війна не змінила їх. У жорстокому горнилі перед смертельною небезпекою вони залишаються людьми, гідними синами України.

 Анастасія Маник, учениця 8 класу Червонодібровського НВК Глибоцького району

Газета «Відродження» від 20 листопада 2014 року